Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Кендзі Мідзоґуті

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Кендзі Мідзоґуті:

З-поміж "великої трійці" японських класиків Кендзі Мідзоґуті (1898-1956) був найстаршим і найпродуктивнішим, хоча прожив він на два роки менше за свого молодшого ровесника (і приятеля) Ясудзіро Одзу (1903-1963) і на цілих три десятиліття менше за значно у нас (і у світі) відомішого Акіру Куросаву (1910-1998). Мідзоґуті, за різними даними, зняв близько сотні стрічок, половинa з яких (німе кіно 1920-30 років) безслідно пропалa. Сам режисер вважав своїми першими серйозними фільмами дві звукові картини 1936 року – "Осакську елегію" та "Ґіонських сестер", – справді дуже добрі роботи (обидві є з титрами на ютюбі), в яких, як у краплі води, зосереджено головні мотиви, ідеї й художні прийоми майбутнього метра.

Свою любов до жіночих образів Мідзоґуті пояснював (напівжартома?) тим, що на студії всі знімали фільми про чоловіків, тож йому буцімто випало заповнити певну тематичну прогалину. Проте річ, звісно, не лише в тематиці, а й у способі її висвітлення. Мідзоґуті в усіх свої фільмах стає однозначно на боці жінок – проти репресивного, мізогінного, все ще по-середньовічному ієрархізованого й консервативного суспільства. Він їх не ідеалізує, жінки в нього досить часто репрезентують суспільне дно, світ гейш і повій. Одні з них бунтують і борються як уміють, інші покірно приймають підрядне становище, проте в усіх випадках їхня доля є прямим чи непрямим присудом жорстокому і несправедливому чоловічому світові.

У симпатичному документальному фільмі Кането Сіндо "Kenji Mizoguchi: The Life of a Film Director" (1975, див. із титрами на ютюбі) є зворушливий спогад про те, як режисер, опрацьовуючи матеріал для майбутньої стрічки, завітав до лікарні, де було чимало повій із сусідніх борделів (неподалік від військової бази) і несподівано звернувся до них із патосною промовою, що закінчувалася словами: "Весь світ, усі чоловіки світу перед вами винні". Після чого, після короткої паузи, він додав: "І я теж". І на його очах були сльози. Ймовірно, у цій його настанові відбилася особиста доля: зубожіла родина мусила віддати малого Кендзі та його старшу сестру у прийми далеким родичам, а ті, своєю чергою, продали дівчину в ґейші.

Вершинними творами Мідзоґуті вважають його повоєнні історичні драми, зокрема відзначене міжнародною нагородою у Венеції "Життя куртизанки Охару" (1952) та два фільми, відзначені там же Срібними левами – "Казки туманного місяця після дощу" (1953) та "Управитель Сансьо" (1954). Остання річ, як на мене, найпотужніша, – цілком на рівні найкращих шекспірівських трагедій. Ще я радив би подиитися "Повість Тікамацу" (1954), а з довоєнних фільмів – крім уже загаданих "Осакської елегії" та "Ґіонських сестер", ще й "Повість про пізню хризантему" (1939).

Кендзі Мідзоґуті, кажуть, був перфекціоністом, нещадним до себе й акторів, "демоном на майданчику й ангелом у житті", як згадує про нього одна з колегинь, "Джекілом і Гайдом в одній особі", як каже інша. Він на ходу змінював текст сценарію, коли фрази видавались йому неприродними, він припиняв зйомки і розпускав акторів, коли відчував, що вони вже завчили все до автоматизму і втратили здатність імпровізувати, він перезнімав епізоди багато разів, що було для команди подвійною мукою, беручи до уваги його схильність до довгих, тривалих планів (long takes) – на противагу голівудським фільмам, де плани змінюються кожних кільканадцять секунд. Проте всі пізні фільми Мідзоґуті, навіть безвідносно до їхнього (досить глибокого) змісту, – це маленькі кінематографічні шедеври з наголосом саме на слові "графічні". Кожна сцена в них, кожен кадр – бездоганно вивірені, чіткі, досконалі.

У біографічному фільмі про Мідзоґуті є ще зворушлива розповідь про першу і, здається, останню поїздку режисера до Європи – на Венеційський кінофестиваль, про зачарування Парижем, захоплення Ван Ґоґом (ван-ґо-хуа, так він звучить, здається, японською) і дитяче хвилювання перед присудом журі. "Якщо я не виграю, то залишуся в Італії – вчитися кіно заново", казав він. А проте виграв, тож ми так і не знаємо, скільки у тому жарті було жарту.