Кіно на вікенд: Микола Рябчук про три екранізації "Замку" Франца Кафки

Цього четверга у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про три екранізації "Замку" Франца Кафки:

Якщо не рахувати відносно короткого "Перевтілення" і його численних, переважно короткометражних екранізацій, "Замок" виявився найпопулярнішим для кінематографістів твором Кафки, популярнішим навіть від "Процесу", дарма що саме "Процес" – це єдиний більш-менш закінчений (принаймні сюжетно) роман письменника. Над "Замком" Франц Кафка працював два останніх роки (1922-24), помираючи від туберкульозу на гірському курорті Spindlermühle (нині – чеський Špindlerův Mlýn).

Роман обривається буквально на середині фрази: "Aber was sie sagte…" – тож ми так і не довідуємося, що ж сказала, знайомлячись із героєм, фрау Ґерштекер і, взагалі, чим закінчилися химерні пригоди Йозефа К. у гротескному, абсурдистському (чи, точніш, алогічному, як і всі сновидіння) світі, до якого він прибув із цілком раціональною метою – влаштуватись у таємничому Замку землеміром. Кафка, як стверджує його приятель Макс Брод, начебто намірявся залишити свого героя під брамою Замку до кінця життя (майже як під таємничою й непроникною "брамою правосуддя" в "Процесі"); лише перед смертю Йозеф К. мав начебто отримати дозвіл на проживання у селищі біля Замку, а точніше – то мала бути відмова, проте з химерним "тимчасовим винятком з огляду на супутні обставини".

З усіх трьох екранізацій "Замку", які я радив би неодмінно подивитися, лише одна – Das Schloß Міхаеля Ганеке (1997) – іде дослівно за текстом. Фільм, як і роман, обривається на півслові, після чого диктор пояснює: "An dieser Stelle endet Franz Kafkas Fragment" – "На цьому закінчується фрагмент Франца Кафки". З цього фільму, власне, й варто починати знайомство із "Замком" (після знайомства з текстом, зрозуміло), і то не лише тому, що Ганеке – безумовний класик світового кіно, а й тому, що фільм дуже точний у деталях, атмосфері, в образах персонажів; охристі барви, темрява, всепроникний холод, засаднича відмова від закадрового музичного супроводу – все це посилює відчуття герметичності, ба клаустрофобічності зображуваного світу. Щось подібне ми побачимо згодом у Ганеке в "Часі вовка" (2003) та "Білій стрічці" (2009), хоча в "Замкові" (фільм робився для телебачення) автор стриманіший і аскетичніший. "Похмурий режисер зустрів собі ще похмурішого письменника", – саркастично прокоментував зустріч Ганеке з Кафкою один із критиків.

Дві інші екранізації "Замку" по-своєму теж цікаві й варті перегляду. Одну зробив ще у 1994 році Алєксєй Балабанов, якоюсь мірою продовжуючи "абсурдистську" лінію своєї творчості, започатковану "Щасливими днями" (1991, за Бекетом) і довершену у його, як здається, найкращому фільмі "Про уродов и людей" (1998). Другу екранізацію відносно недавно (2016) зробив Константін Селіверстов у рамках знятої ним кафкіанської трилогії – "Процес" (2014) та "Перевтілення" (2018), з тим самим Антоном Шварцом та іншими петербурзькими театральними акторами у всіх трьох фільмах.

Обидва режисери спробували доповнити "Замок" свом закінченням: Балабанов це зробив радикальніше, дописавши кінець ефектний, проте досить уживаний (або й надуживаний) у модерністській естетиці; Селіверстов тим часом обмежився делікатнішою, проте теж не дуже доречною алюзією до Шекспіра ("життя – це казка, розказана ідіотом, сповнена крику й шалу, що нічого не означає"), подавши на початку й наприкінці фільму метафоричного "ідіота", котрий повільно і смаковито поїдає бублика.

Ще кілька "Замків" мені знайти (поки що) не вдалося, хоча два з них, відзначені фестивальними нагородами, заслуговують, поза сумнівом, на подальший пошук. По-перше, це давня робота Рудольфа Нольте (Das Schloß, 1968), і по-друге, – загадкова стрічка валійця Емира Ап Ричарда та монгола Дархада Ерденібулаґа під лаконічною назвою "К" (2015), знята у Внутрішній Моголії з залученням непрофесійних акторів і удостоєна принаймні двох поважних призів – від журі Гоконґського фестивалю та від Міжнародної федерації кінокритиків.

В інтернеті є ще побіжна згадка про "Замок" Дато Джанелідзе (Грузія, 1990) та про фінську версію Яакко Паккасвірта під назвою "Лінна" (1986, короткий її фрагмент можна побачити в ітернеті), а також – російський 40-хвилинний мультфільм Дмітрія Наумова та Валєнтіна Тєлєґіна "Землемір" (1995). Ну й, звісно, є інформація про численні театральні інсценізації (одна з них – вистава Salzburger Landestheater 2013 року – є повністю у мережі), і є навіть згадка про оперу "Замок" Аріберта Раймана, поставлену 1992 року в Берліні.

"Психологічними трілерами" назвав твори Кафки один із критиків, – можемо з цим погодитись, якщо тільки визнаємо статус "трілера" застосовним до захопливих, проте геть позбавлених видимої логіки сновидінь.