Кіно на вікенд: Микола Рябчук про "Погані дороги" Наталки Ворожбит та нове українське кіно

207
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про "Погані дороги" Наталки Ворожбит та нове українське кіно

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про "Погані дороги" Наталки Ворожбит та нове українське кіно:

"Минулого тижня вперше за рік (точніш – за 15 місяців) я вибрався у кіно. По-перше – бо вже ніби можна. А по-друге – бо дуже вже хотілось побачити першу режисерську спробу Наталки Ворожбит, чи не найфаховішої, а можливо, й найкращої в Україні драматургині і сценаристки. Мені подобались її п’єси – і "Саша, винеси сміття" у Молодому театрі, і "Вій 2.0" та "Галка Моталко" у Дикому, і "Погані дороги" в Театрі на лівому березі. Подобалися й сценарії – і до "Кіборгів" (2017) Ахтема Саїтаблаєва (добротний survival у найкращих традиціях Голівуду, дарма що з непорівнянно меншим бюджетом), і до "Дикого поля" (2018) Ярослава Лодигіна, за Жадановим "Ворошиловградом", і навіть до суто розважального телесеріалу "Спіймати Кайдаша" (2020), – попри всю мою засадничу неприязнь до серіалів, на які зазвичай не вистачає ні фізичного часу, ні потрібної до цього жанру поблажливості.

Нас було в залі восьмеро, включно зі мною, хоча був то суботній вечір і кінотеатр був розташований досить зручно, у центрі міста. Але, з іншого боку (втішаю себе), ніхто з кінозалу посеред сеансу не виходив і ніхто не псував перегляду самозакоханими рагульськими репліками. У принципі, це можна вважати навіть за певний успіх, зважаючи зокрема на рекламу фільму, в якій зазначено, що він – "від авторки "Спіймати Кайдаша"". На щастя (або й на жаль?), багатомільйонна авдиторія яка захоплено оглядала Кайдашеві пригоди по телевізору, не повірила тій рекламі чи, ймовірніше, не прочитала. І тому – залишилась при улюбленому телевізорі, віддавши "Погані дороги" на відкуп естетам, критикам та членам журі міжнародних кінофестивалів.

image

Фільм, відразу скажу, чудовий – один із тих, які справді не сором показувати на фестивалях. І, взагалі, не сором. Показувати. Фільм, у принципі, не складний і цілком міг би бути масовим: кожна з п’яти новел має цікавий сюжет, інтригу, колоритні характери, драматичні перипетії. Але він – важкий, і тому, припускаю, неприйнятний і несприйнятний для більшості глядачів, яким не хотілося б зайвий раз думати про певні аспекти сьогоднішнього життя, а тим більше – приміряти себе до описаних ситуацій і робити самим подібний вибір. На щастя, в Україні є вже й чимало інших фільмів, зокрема й про війну, які за самою своєю природою не можуть бути "легкими", але які зберігають певну дистанцію між глядачем і зображуваними подіями, на даючи нам забути, що це – лиш кіно, пропри весь драматизм сюжетних подій. Крім "Кіборгів", я згадав би тут і добротний воєнний трілер Зази Буадзе "Позивний Бандерас" (теж закроєний за голівудськими канонами), і артхаузну "Атлантиду" Валентина Васяновича, і найкращий поки що український фільм про війну (чи, точніш, пов’язаний із війною) – "Донбас" Сергія Лозниці.

Я поставив би "Погані дороги" в один ряд із "Донбасом", – вони, може, не такі дотепні і винахідливі, але глибші й пронизливіші. Винятком, як на мене, є лиш остання новела, котра випадає стилево із суворого, гіперреалістичного твору (який можна б назвати й натуралістичним, коли б не символічні підтексти й несподівано розсипані в різних місцях іскорки іронії). Я розумію бажання авторки підбити в останній новелі певний підсумок, показати тих демонів, що сидять у кожній людині, зокрема і так званій "простій", оспіваній нашими народницькими письменниками й популістичними політиками. Але вона збивається тут на плаский шарж, по-своєму цікавий і дотепно розіграний, але більше придатний до Лознициного "Донбасу", ніж до жорсткої мінімалістської естетики "Поганих доріг". Надто тут усе очевидно і зрозуміло, надто простий месидж посилає нам авторка.

Це не псує, утім, дуже доброго враження від кінофільму, який пост-фактум переповнює багатьма почуттями, зокрема й "позаестетичної" радості від того, що маємо в Україні нарешті добре кіно, – і то не у вигляді окремих цікавих робіт, які траплялися й раніше, а у вигляді певного, більш-менш цілісного кінопроцесу. Він передбачає певний рівень фаховості й різноманітності, який уже є, й певен рівень медійного та глядацького зацікавлення, якого, боюсь, нам усе ще бракує".

27 травня 2021
207
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: