Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Ясудзіро Одзу

149
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Ясудзіро Одзу

Цього тижня в рубриці #Кінонавікенд публіцист, почесний президент Українського ПЕН Микола Рябчук розповідає про кінокартини японського режисера Ясудзіро Одзу.

Про Ясудзіро Одзу (1903–1963) я мусив би написати ще навесні, коли обговорював фільми його старшого колеґи й приятеля Кендзі Мідзоґуті (1898-1956), а також двох молодших сучасників – Кона Ітікави (1915-2008) та Ясудзо Масумури (1924–1986). Усі вони, та ще – добре знаний у нас Акіра Куросава (1910-1998), створили те самобутнє явище, яке ми називаємо японським класичним кіно і яке зажило собі куди більшої популярності в експертному середовищі, ніж у масовому.

Міжнародне визнання прийшло до Одзу по смерті, хоча в Японії ледь не кожен його фільм отримував якусь національну відзнаку. Продюсери, однак, не наважувались подавати їх за кордон, вважаючи "занадто японськими", а відтак незрозумілими для чужинців. "Токійська повість" (1953), утім, отримала 1958 року відзнаку авторитетного Британського кіноінституту і відтоді міцно посіла чільні місця в експертних рейтинґах найкращих фільмів "усіх часів і народів" (№3 за експертним опитуванням журналу Sign & Sight 1992 року – після Велсового "Громадянина Кейна" та Ренуарових "Правил гри").

З-поміж усіх японських класиків Одзу справді найбільш "японський" і найбільш камерний.

Усі його фільми – гарні, тонкі, майстерно відзняті й психологічно нюансовані, а водночас – усі вони досить одноманітні, усі (чи, принаймні, всі повоєнні) є своєрідними варіаціями "Пізньої весни" (1949) – історії овдовілого чоловіка, що намагається видати заміж 27-літню доньку, котра завзято цим намірам опирається, не бажаючи полишати на самоті старого батька.

Усі вони так чи так обертаються довкола стосунків батьків і дітей, відбиваючи певний конфлікт між традиціоналістськими настановами японського суспільства, де батьки мають в усьому абсолютний авторитет, і емансипаційними тенденціями сучасного світу, в якому діти воліють самі вибирати собі майбутнє, зокрема й подружнє. Втім, ці конфлікти у фільмах Одзу ніколи не стають по-справжньому драматичними: персонажі самі (або ж за допомогою родичів-друзів) завжди доходять певного компромісу. Реальний конфлікт тут – між неповторною цінністю людського життя і його проминальністю, між зворушливою красою простих родинних (чи дружніх) стосунків і їх крихкістю та вразливістю перед так званими життєвими обставинами – коли ніхто ні в чому ніби й не винен, але – нічого не вдієш, таке життя. Люди розходяться, віддаляються, переходять на інші орбіти, відходять у засвіти.

Ця беззахисність перед часом і усталеним (циклічно відтворюваним?) трибом речей символічно відбита й у назвах багатьох його фільмів: "Раннє літо" (1951), "Рання весна" (1956), "Пізні квіти" (дослівно – "Квіти свята Хіґан" тобто осіннього рівнодення", 1958), "Пізня осінь" (1960), "Осінь у родині Кохаяґава" (1961) і врешті "Осінній післяполудень" (1962). Традиція конфронтує у фільмах Одзу з сучасністю, але ця конфронтація не набуває сюжетного драматизму і гостроти, вона радше пом’якшується філософським усвідомленням (і стоїчним прийняттям) життєвих неминучостей і невідворотностей: "сумно, але нема на це ради".

Пізні фільми Одзу, можливо, найдосконаліші, але мені чомусь ближчі його давніші роботи, де конфлікти виглядають реальнішими, а характери – живішими. Якщо після "Пізньої весни" і справді блискучої "Токійської історії" вам не захочеться продовжувати рафіновані варіації на ті самі теми, зверніть увагу на гарний фільм 1942 року "Був собі батько", на цікаву "прото-феміністську" стрічку "Що пані забула?" (1937) та кілька чудових німих фільмів (Одзу зняв перший звуковий фільм допіру у 1936, бойкотуючи перед тим протягом п’яти років сумнівний, з його погляду, винахід), зокрема – "Мене народили, але…" (1932) та "Підставна дівчина" (1933) – вони всі є в інтернеті.

А ще я би радив подивитися кілька стрічок, присвячених японському режисерові, зокрема "П’ять фраґментів для Одзу" (2003) Аббаса К’яростамі, "Кафе Люм’єр" (2003) Хоу Сяосяня та "Токіо-га" (1985) Віма Вендерса. Останній захоплено назвав творчість Одзу "довгочасною істиною, що тривала від першого до останнього кадру": "Такого представлення дійсності, такого мистецтва в кіно більше немає, це трапилось лише раз".

Із Вендерсом, звісно, не конче погоджуватись, проте запізнатися з кінематографом Одзу, безумовно, варто.

16 грудня 2021
149
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: