Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Паоло Сорентіно
Цієї п'ятниці у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Паоло Сорентіно:
"Одна з чотирьох головних нагород останнього, 78-го Венеційського кінофестивалю – Великий приз журі – дісталася 51-літньому Паоло Сорентіно за фільм "Рука бога", інтерпретований критиками як автобіографічний – "поетична елегія містові, пісня любові героєві, любовний лист до родини, чесний автопортрет"; фільм "живий і дотепний, трагічний і гумористичний, епічний і інтимний".
Припускаю, що в цьому фільмі ми побачимо добре знаного нам Сорентіно, знаного насамперед із бестселерної "Великої краси" (La grande bellezza, 2013), удостоєної безлічі нагород у різних країнах і категоріях, але також, напевно, з не менш популярної "Молодості" (La giovinezza, 2015) і, звісно, із телевізійного серіалу "Молодий папа" (The Young Pope, 2016) та його дещо слабшого, надміру шаржованого сіквелу "Новий папа" (The New Pope, 2019).
Це гарні фільми, може, навіть занадто гарні, – з чудовими акторами, з магічною кінокамерою Луки Буґацці, з розкішними пейзажами та інтер’єрами. Це кіно, в якому "стиль стає сутністністю", за влучним зауваженням одного критиків; кіно "пишне й холодне", у якому всі кадри і всі епізоди – справді блискучі і бездоганні, як у ґлянцевому журналі. Оглядаючи "Молодість" і "Велику красу", а особливо "Лоро" (менш популярний, бо затягнутий і занадто прив’язаний до італійських реалій, зокрема до скандалів із Берлусконі), розумієш, що багаті теж плачуть і що теж потерпають від зневіри, самотності, розпачу, не кажучи вже про такі неодмінні речі, як любов і смерть. Та водночас відчуваєш, що геніальні ходи, фраґменти і епізоди не складаються чомусь у геніальну цілість; сценарна схема залишається схемою; підстаркуваті мачо, пригноблені власною підстаркуватістю і довколишньою проминальністю, не викликають особливого співчуття; великосвітський ґламур, проти якого бунтує автор і окремі герої, опановує у кінцевому підсумку і його, і їх. Ґламурність – це, як на мене те, що істотно відрізняє Паоло Сорентіно від Федеріко Феліні, з яким його часто порівнюють, зіставляючи зокрема "Велику красу" із "Солодким життям" (La dolce vita, 1960). Феліні мав за плечима вишкіл неореалізму, і це, як мені, дало йому назавше імунітет від ґламурності, об яку він подеколи обтирався, але яка до нього, грубо кажучи, не прилипала.
Сорентіно, у принципі, міг би бути інакшим: подивіться його ранні фільми – "Зайву людину" (L’uomo in più, 1991), "Наслідки любові" (Le conseguenze dell’amore, 2004, – мій, до речі, улюблений), а навіть суто, здавалося б, побутово-звичаєвий "Друг сім’ї" (L’amico di famiglia, 2006), – вони не такі блискучі і винахідливі, як його подальші речі, але вони живіші, автентичніші, цілісніші. Вони зроблені без прицілу на Оскара, на Золоту гілку, на Золотого лева, зроблені просто тому, що режисер (він же й сценарист усіх своїх фільмів) вважав ці історії важливими і потрібними – конче потрібними – щоб розповісти.
Ще один фільм Сорентіно, який я радив би подивитися, – це напівдокументальна стрічка "Божественний" (Il divo, 2008) – про семикратного прем’єра-міністра Італії Джуліо Андреотті, якого в середині 90-х судили за зв’язки мафією, проте так і не змогли цих зв’язків довести. Сорентіно теж не займає у фільмі з цього приводу чіткої позиції (що, зрештою, й неможливо, бо наразило б його на зустрічні позови від "потерпілого", котрий і без того, подейкують, вийшов обурений із прем’єри фільму). Проте хитромудрі зв’язки між владною партією (яка врешті після численних корупційних скандалів мусила саморозпуститися, звільнивши місце нічим не кращим політикам на кшталт Берлусконі) та мафією і, sic, Ватиканом деконструюються у фільмі досить докладно й захопливо, викликаючи мимохіть асоціації і з українськими реаліями, де, щоправда, ніхто й не думає саморозпускатися – ані після записів Мельниченка, ані після "вовчих" розмов, ані після Panama чи Pandora papers.
Андреотті, щоправда, виправдовує свою неморальну політику вищими міркуваннями, зокрема потребою рятувати Італію від комуністичної загрози, справді реальної в часи холодної війни. Він навіть виголошує монолог, який майже дослівно зводиться до міфістофельської тези про чинення зла заради вищого добра; Тоні Сервільйо чудово грає цю роль, відтворюючи неоднозначність харакатеру свого персонажа, попри певне його зовнішнє шаржування як "чоловіка у футлярі". Взагалі, Сервільйо великий актор, і його ролі у ще чотирьох фільмах Сорентіно ("Зайва людина", "Наслідки любові", "Лоро" та "Велика краса") так само блискучі, тож дивитися їх варто хоча б заради його віртуозної гри – щоразу, до речі, цілком інакшої.
Стиль, щоправда, переважає над змістом і в цьому фільмі; під цим оглядом досить цікаво зіставити "Божественного" з давнішим фільмом Марко Белокйо "Добридень, ноче" (Buongiorno, notte, 2002), де трагічна доля іншого італійського політика, Альдо Моро (колеґи Андреотті по партії й, у певному сенсі, морального альтер-еґо) представлена з досконалим лаконізмом, точністю і виразністю.
Єдиний справді невдалий фільм Сорентіно – "Де б ти не був" (This Must Be the Place, 2011), у якому Шон Пен грає колоритного підстаркуватого дублінського рокера з "ґотичною" зачіскою та розмальованою в стилі театру но фізією, що вирішує раптом знайти з Америці нацистського злочинця, котрий знущався в концтаборі з його батька. Сорентіно творить цікаве road movie з безліччю яскравих деталей, із напрочуд точним і переконливим (особливо як для режисера й оператора-чужинця) образом провінційної Америки, от тільки все це разом не складається в переконливу цілісність, сценарна схема залишається схемою, унаочнюючи загальну ваду Сорентінових фільмів, хоч і менш помітну в інших його роботах.
Так чи так, а їх варто дивитись – і тому що цікаво, і тому що приємно, і тому, що за певного (критично-аналітичнішого) підходу, це може бути ще й повчально".
Читайте також:
Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.
Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.