Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Гектора Бабенка

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Гектора Бабенка:

"Насправді ніщо не поєднує Гектора Бабенка з Україною, окрім химерного (для його краю) прізвища, успадкованого від батька, а точніше – від діда, котрий виїхав давним-давно з України до далекого Буенос-Айреса. І все ж мені дуже кортить включити його до міні-галереї митців, котрі "могли б бути" українськими – за інших обставин та в іншому світі. Вважаймо це альтернативною кіноісторією.

На відміну від Дмитрика, Литвака або Премінджера, Бабенко зняв порівняно небагато. Він міг собі це дозволити, не будучи прив’язаним до голівудського конвеєра, на якому треба щороку випродуковувати новий фільм. Але це теж по-своєму ускладнювало життя, оскільки на кожен новий проект треба було шукати кошти і вести марудні переговори не лише з акторами (добрі актори насправді охоче відгукуються на пропозиції від артхаузних режисерів, незалежно від гонорарів), але також із продюсерами. До всього додалася ще й лейкемія, з якою він змагався майже тридцять років, від кінця 80-х до смерті 2016 року в лікарні Сан-Пауло. Цей свій останній досвід він оповів у зворушливому й мудрому фільмі "Мій індуський приятель" (2015). Проте справжніми Бабенковими шедеврами я б назвав (хронологічно) "Пішоте: закон найслабшого" (Pixote: A Lei do Mais Fraco, 1980), "Поцілунок жінки-павука" (Kiss of the Spider Woman, 1985), "Будяк" (Ironweed, 1987), "Забава в полях господніх" (1991) та "Карандіру" (Carandiru, 2003). Втім, я не бачив його "Осяйного серця" (Corazón Iluminado, 1998) та кількох ранніх фільмів, хоча один із них – Lúcio Flávio (1977) є на ютюбі (іспанською).

Років десять тому вершинним фільмом Бабенка мені видавався "Поцілунок жінки-павука", номінований на купу "Оскарів" (утім, нагороду з-поміж усіх номінацій отримав тоді лише Вільям Герт за справді конгеніальне виконання головної ролі; що ж до самого Бабенка, то він поступився Сиднею Полаку, квазі-епічний фільм якого "З Африки" виявився куди відповіднішим до пригламурених смаків оскарівського журі). Переглянувши тепер його фільми вдруге, я не змінив про жоден своєї думки, вважаючи й далі "Поцілунок" маленьким кінематографічним шедевром. А все ж на умовне "перше місце" хотів би тепер поставити "Пішоте", – жорсткий і жорстокий фільм про життя безпритульних підлітків, більшість ролей у якому зіграли непрофесійні актори (12-літній Фернандо да Сільва у ролі десятилітнього Пішоте – це взагалі щось неймовірне). Фільм видається мені найпотужнішим не лише за представленим кіноматеріалом ("митець має мужність зазирнути у прірву", написав у "Нью-Йорк таймз" Стівен Голден), а й за відсутністю виразного ідеологічного месиджа, досить помітного в інших Бабенкових фільмах. Тут – життя промовляє саме за себе і промовляє самим собою, фільм нікого не звинувачує й не прославляє; він показує світ, де панують підставові інстинкти і де кожен – за себе, де розгортання подій визначається випадком, а не вибором, де панує навіть не зло (бо герої фактично перебувають "по той бік" добра і зла), а панує "а lei do mais fraco", як заявлено у підназві фільму, – найслабший вибуває. І тому навіть найменші прояви людяності, які подеколи мерехтять у цьому фільмі, виглядають як справжнє осяяння, правдивий катарсис.

Цим я не хочу сказати, що треба дивитися лише "Пішоте" і ‘Поцілунок". Три інші згадані тут фільми Гектора Бабенка так само заслуговують на увагу: пронизливий і потужний, майже як "Пішоте", "в’язничний" фільм "Карандіру"; чудовий дует Джека Ніколсона та Меріл Стріп у єдиному "американському" фільмі Бабенка "Будяк"; та нещадна антиколоніальна драма в джунґлях Амазонії, названа "Забавою в полях господніх". Вони, може, менш революційні в мистецькому плані, проте прийнятніші, мабуть, для глядачів, які мають, за висловом одного з Бабенкових критиків, weak stomach. Мине 20 років, перш ніж подібний у чомусь до "Поцілунку" (хоча й слабший) фільм Енґа Лі "Горбата гора" отримає Оскара. Ще через десять років ми прочитаємо у некролозі в "Нью-Йорк таймс", що "Mr. Babenco established himself as a filmmaker unafraid to push the boundaries of what Hollywood’s old guard deemed appropriate or bankable".

Так буває з добрими митцями, які завжди трохи випереджують свій час".