Бумеранг любові. Пам’яті Ігоря Козловського

Рік тому не стало Ігоря Анатолійовича Козловського — вченого, релігієзнавця, письменника, члена Українського ПЕН. Майже два роки його життя відібрали бойовики так званої "днр": він перебував у катівні в Донецьку з січня 2016 до грудня 2017 року. Пан Ігор Козловський не хотів говорити про полон, та вважав це своєю відповідальністю за свободу та любов, що його врятувала. Людину з великим серцем згадують письменники, правозахисники та учні.

Анна Грувер, поетка, письменниця, есеїстка

"Серпень, спека. Злегка хитається у полудневій тіні білий стіл кав’ярні, сонце відблискує в чаї. Ігор Анатолійович сам сидить навпроти мене як відблиск сонця – в жовтій футболці поло. Дев’ята хвилина нашої розмови: "Ми боремося за символи, які живі. А будь-який живий символ, жива цінність – вона живе, а це означає, що вона є процесом. Вона рухається. А куди ми можемо рухатися? Тільки в майбутнє". І в той День Прапора годі й вигадати цю абсолютну радість діалогу. Ігор Анатолійович сам у жовтій футболці – на тлі неба і зі спокійною усмішкою – втілення Дня Прапора. Він вчить мене правильно дихати діафрагмою, щоб сповільнити серцебиття.

Повз пропливають дівчинка з дідусем, їхня розмова розчиняється в стукоті відбійних молотків будівництва неподалік, коли ми говоримо про донецькі місця – наче малюємо мапу міста перед окупацією. І несподівано виявляються точки зіткнення, паралелі зустрічей і знайомих, про які могла лише здогадуватися. Все невипадково. Винятково. Я відчувала торік нез’ясовну, ірраціональну і водночас невідкладну потребу записати інтерв’ю з Ігорем Анатолійович без жодного зовнішнього приводу. Окрім завжди вірного: hic et nunc, звісно, саме зараз, навіщо пізніше? Ігор Анатолійович відгукнувся одразу. Він сказав: "Давайте завтра, хто знає, що буде потім".

6-го вересня, рівно за два тижні, Ігоря Анатолійовича не стало.

Подія переходить у стадію спогаду, і це значить, що мислення про неї остаточно закріплюється в минулому часі. Але я продовжую проживати діалог із Ігорем Анатолійовичем як діалог, що триває в часі теперішньому, я ще не готова відпустити.

І думаю, цей діалог триватиме з кожним, хто спілкувався із Ігорем Анатолійовичем, або бодай раз слухав його наживо чи онлайн, у переказах, записах лекцій, подкастах – стільки, скільки ми слухатимемо. Скільки будемо вдивлятися в усмішку крізь відстань і час.

"Смерте, де твоє жало?"

Ігоре Анатолійовичу, я все ще вчуся правильно дихати.

Ми ще вчимося чути".

Олена Стяжкіна, письменниця, публіцистка і професорка історії

"Дорогий пане Ігорю! Ви говорили нам, що смерті немає. Ви говорили так, що ми, я, вірили. Допоки лунав Ваш голос – точно. А як Ви замовкали або відстань між нами ставала більшою, то якось підступно підкрадалася недовіра. Порожнеча, страх… У цьому горі, якого так багато, це не дивно. І все ж… Вже тепер, після нашого – ніби остаточного - прощання, Ваш голос нікуди не зник. Голос, посмішка і обійми.

Пам’ятаєте це: людина завжди більше своєї ролі, але менше своєї людяності? Не знаю щодо інших, але Ви завжди є рівним своїй людяності. Можливо, навіть більшим. Як ми будемо це називати – "феномен Козловського"? "Ігорів дар"?

Коли Ви читали лекції з історії релігій, Ваші студенти завжди намагалися "вирахувати" ту, яку Ви обрали для себе. І кожна наступна історія про віру та релігію спростовувала їхню попередню впевненість, що от це – тотемізм, шаманізм, іслам, католицизм – було саме воно, саме Ваше. Можливо, Віри, яку ви обрали, ніколи не існувало? Тому що Віра сама обрала Вас? І Ви принесли її сюди, усю – повну та нероздільну?

Мій власний доказ того, що Ви були праві, виглядає божевільно та егоїстично. Я ніколи не шкодувала, що не сказала Вам чогось важливого, чогось головного. Я сказала. Я говорю. Подумки та вголос. Тоді і зараз. Я знаю, що Ви мене чуєте, не засуджуєте й смієтесь лише тоді, коли я розповідаю Вам щось дійсно смішне.

Часом мені не вистачає Вашого погляду та обіймів, дотику. Але є миті, коли хтось – людина, вітер, кіт, квітка – доторкаються до мене за Вашим дорученням. Ці миті неможливо не розпізнати як послання.

Дякую Вам за все. За минуле, за теперішнє і за майбутнє".

Олександра Матвійчук, правозахисниця і Голова Центру громадянських свобод

"Ігоря Козловського любили усі, хто знав. Вчений, релігієзнавець, вчитель. Велике серце.

Він говорив, що думає, і жив так, як говорить. Навіть в нелюдських умовах він зберіг в собі світло. Щедро ним ділився. Зокрема, і зі мною.

Згадую, як він описував свої будні у підвальному приміщенні, в якому за радянських часів утримували смертників. У камері не було вікон, туди не заглядало сонце та бракувало повітря. По брудній підлозі протікала каналізація. З отвору вилазили щури. Він читав їм лекції із філософії, щоб чути звук людського голосу.

Коли Ігоря Козловського вдалося звільнити через 700 днів тортур та полону, він говорив, що його врятувала любов. Його слова про пережите допомагали іншим знайти сили та вийти на шлях зцілення.

"Протягом майже двох років полону я використовував саме цю практику, я називав для себе це "бумеранг любові". Ти кидаєш цей "бумеранг" у простір, і навіть коли знаходишся в одиночці, в камері смертників, а поруч комусь погано, ти можеш передати через когось їжу, книгу, а можливо просто слово. І це працювало. Такий "бумеранг любові" продовжує наше життя і наповнює його сенсом. Саме тому, що ми люди. А люди мають людський вимір свого життя. Цей вимір має назву – любов".

В одній з останніх переписок він написав важливі для мене слова. "Справжня любов повинна тебе збагачувати, а не знесилювати […] Вона назавжди залишається з тобою і продовжує давати тобі сили жити і діяти, бо це важливий процес живого досвіду. Цінуй розлуку як певний стан твоєї любові! Не викреслюй цього зі свого життя. Горювання також інструмент нашого зростання. Бери там важливі сенси. А я завжди поруч. Пам'ятай про це".

Людське життя крихке. Але навіть попри це, його можуть наповнювати вічні сенси. Бо справжня любов не минає".

Тетяна Терен, журналістка, виконавча директорка Українського ПЕН

"Я дізналася про Ігоря Козловського під час Книжкового Арсеналу 2017 року – тоді Любко Дереш ініціював на вході до Арсеналу акцію на підтримку філософа і вчителя багатьох моїх друзів і колег – Ігоря Козловського. Незабаром після звільнення я попросила його про зустріч – хотіла порадитися щодо справи Станіслава Асєєва. Завжди світлий, усміхнений, підтримуючий – його присутність поруч у наступні роки нагадувала, як і за що потрібно триматися.

Одразу після звільнення він став частиною спільноти ПЕН і долучився до десятків наших правозахисних кампаній та ініціатив: читання оповідань Олега Сенцова на Громадському телебаченні, листів політв'язнів на Софійській площі в Києві, кампанії на підтримку Станіслава Асєєва, акції "Саджайте квіти – а не людей" у Маріїнському парку... Ще він входив до Капітули Премії імені Георгія Ґонґадзе і Виконавчої Ради ПЕН. Водночас я кликала його з лекціями на зустрічі різних спільнот, зокрема він читав лекцію про щастя для моєї групи в Аспен-Інституті. Пригадую, наскільки ми тоді були всі приголомшені тією подією – його поставою, цілісністю, досвідом людини, яка змогла зберегти відчуття щастя й любові під час жорстоких катувань. Пан Ігор ніколи не відмовлявся від запрошень: якщо на цей день у нього була вільна дата в календарі – він відразу погоджувався. Один з останніх наших спільних заходів був для військових на Київщині. Нашу команду попросили приїхати з лекцією для підрозділу, який перебував тут на ротації, щоб військові могли трішки перемкнутися. Ми відразу подумали про пана Ігоря, він одразу погодився. Досі бачу його виструнчену постать – перед кількома сотнями військових, посеред соснового лісу. Чую його голос, яким він говорить про найбільшу цінність для кожного – свободу.

Маю ще одну дуже важливу зустріч з Ігорем Анатолійовичем – у квітні 2022 року. На початку повномасштабного вторгнення я намагалася бути на зв'язку з усіма колегами і раз на кілька днів усім писала чи дзвонила. Ми так само були на зв'язку з паном Ігорем – я знала, що він лишився в Києві з хворим сином. Необхідних ліків ніде не було, усі намагалися допомогти. Я приїхала до Києва щойно після звільнення Київщини і хотіла за кілька днів побачити всіх друзів і колег, які весь час лишилися в столиці. Переїздила на таксі з одного району в інший – і під вечір дісталася до дому пана Ігоря. Зателефонувала перед цим – він ще раз нагадав адресу і пояснив, як знайти його будинок. Він вийшов до мене на подвір'я, я розпитувала його про новини і бачила, що він розбитий і втомлений. Тоді він сказав мені, що цього дня не стало його сина... В такий нестерпно важкий для нього день він знайшов у собі сили для слів підтримки і обіймів для мене. Саме таким він був для нас усіх – людиною-опорою, поруч з якою здавалося, що все можна пройти і з усім впоратися.

Відчуття його постійної присутності, тихого голосу і спокою лишається з нами і сьогодні. Шкодую, що так мало говорила з ним про йогу, медитації і різні практики, якими я цікавлюся, а для нього вони були його щоденним життям і об'єктом дослідження. Він запрошував на свої заняття – а я не змогла прийти. Шкодую, що не записала з ним довгу розмову. Шкодую, що мені здавалося, що він буде поруч завжди, і що не усвідомлювала сповна, який біль він носив у собі. Під час прощанням з паном Ігорем у Києві мене вразило, скільки людей прийшло з ним попрощатися – митців, політиків, громадських активістів, священників різних церков і релігій. Є такі особливі люди, яким важливо не лише сповнити своє призначення, а й щедро ділитися з іншими своїм досвідом. Пан Ігор не встиг написати багато задуманих книжок (хоча написав дуже багато – і нині всі ці тексти потрібно перевидати), але встиг поговорити з тисячами людей.

Таким був Ігор Козловський – щедрий і великий у своїй простоті й глибині, якими він ділився з кожним на своєму шляху".

Станіслав Федорчук, ветеран, політолог, громадський активіст

"Розповідь про Ігоря Анатолійовича для багатьох з нас — насамперед про особистий досвід переживання знайомства та зустрічей, лекцій, спільного відпочинку або справ. Ці спогади цінні, людяні, наповнені всією палітрою емоцій, які міг розділити Ігор Анатолійович як друг та Вчитель.

Мені б вкрай хотілося аби ми мали й іншу оптику погляду на Ігоря Анатолійовича, не тільки як викладача, талановитого вченого, мислителя та громадського діяча. Аби ми розуміли й контекст його насиченого життя.

Не є таємницею, що буття релігієзнавця в Донецьку на початку 1990-х аж ніяк не було простим. Попри неочікувану свободу совісті, яка прийшла разом з незалежністю, у русского міра було геть інше завдання. Метою якого було створення монополії, в межах якої релігійні громади мали бути виключно російської православної церкви. Бо так хотіла місцева влада та вчорашнє КГБ.

Хто став на бій з цим монстром? Інтелігентний вчений, який був загадкою для ворогів і багатотомною книгою для друзів та учнів. Саме завдяки його старанням постали громади протестантських церков, були зареєстровані громади УПЦ КП, УГКЦ, спільноти буддистів. Можна сказати впевнено, що роль Ігоря Анатолійовича у побудові міжконфесійного діалогу була надзвичайна.

І це мало свою кульмінаційну точку. В перші ж місяці окупації Донецька в 2014 році, саме Ігор Анатолійович зміг обʼєднати представників практично всіх релігійних спільнот на Молитовному марафоні за Україну. Це були зібрання під відкритим небом, з українським прапором. Коли в місті вже пересувалися ворожі танки та окупаційні війська.

Я не знаю чи існує в історії спротиву окупації саме така відкрита форма духовного протесту. Але те, що він відбувався це історична подія. Яка має свого духовного лідера. Який не вагався прийти зі своїми колегами та учнями на Євромайдан Донецька, на мітинги за Україну. Зрештою, який став вчителем та духовним лідером цілої української генерації Донецька і далеко поза його межами.

Неволя Ігоря Анатолійовича, полон стали черговим випробуванням не тільки нашого друга та вчителя, але й були певним іспитом для багатьох середовищ. Практично всі спільноти об’єдналися заради визволення пана Ігоря. І це результат його ставлення до учнів та колег, викладачів та релігійних діячів, представників культури та науки.

Він мав велику силу обʼєднувати. І це був довгий і складний шлях подвижника. Якому важило розбудова українського світу, в якому буде місце всім, крім тих, хто ненавидить Україну та прагне забрати свободу.

Я дуже би хотів, аби ми не тільки змогли гідно поставитися до наукової та освітньої спадщини Ігоря Анатолійовича, але практикували розмірковування над тим, в якій спосіб та в якому історичному контексті, в яких умовах йому доводилося бути громадським лідером, викладачем, чиновником, вчителем. Бо це правильний шлях до розуміння його внеску до нової Гідної України. Яка твориться на наших очах. Крізь руїну, війну, зневіру.

Ігор Анатолійович є одним з символів українського Донецька, який ми втратили. Для мене дуже важливо, аби це так само не було забуто. Що саме він був співзасновником Українського козацтва, брав активну участь у становленні перших громадських організацій краю. Що він був поруч з усіма поколіннями, які шукали відповіді на онтологічні питання як національного, так і суспільного життя. Його академічність та емпатія, відкрита любов дали дороговказ багатьом українцям, які шукали свій шлях до Небесної та земної України.

Масштаб великого варто помічати і рефлексувати. Конʼюнктура мине, Вчитель буде з нами завжди".

Костянтин Сігов, філософ, громадський діяч

"Ігор Козловський продовжує збирати людей з різних міст, які любив; у певному сенсі він створив нове місто, яке наповнив своїми друзями. Ігор Анатолійович щедро подарував нам шанс жити у його час і в його просторі дружби. Цей простір не знає меж. Думки і голос такої людини необхідні як повітря нашому світові. Нехай до зранених війною домівок долинає звістка з його Нового града. Ця думка з моєї передмови до книги Ігоря Козловського "Гідність — це правдивість" стала для мене лейтмотивом цілого року: я слухав його, дихав його думками і вчився глибше дихати. Питання про дихання він ставив перед нами з глибини свого досвіду. 700 днів у в'язниці в Донецьку не зламали його, особливо з огляду на те, що він зберіг свою дивовижну здатність дихати і відновлювати дихання, а з ним — своє внутрішнє життя. Мішок, який кати одягали на голову майстру йоги, не мав влади над його розумом. Він уникнув пасток нав'язаних запитань. Ігор Козловський бачив, як серед політв'язнів навіть сильні люди божеволіли в глухому куті тюремного питання: чому я тут? Але це питання веде до відчаю і має бути відкинуте. Не стогін "Чому?", а запитання "Навіщо?" відкриває шлях повернення до реальності. Відповіді собі на запитання "Хто ти?" і "Навіщо ти?" звільняють голову від ментального мішка. Ігор Козловський розповідав, що в його бібліотеці було понад 10 000 книжок і стояли вони так щільно одна до одної, що важко було до них додати нову книжку. Ті, хто проводили обшуки в його квартирі в Донецьку, сприйняли таку бібліотеку як політичну загрозу окупаційному режиму. Йому висунули вигадане звинувачення: "тримав гранати поміж книжками". Книжка Ігоря Козловського, можливо, тепер його катами сприймається як особливо небезпечна граната, надто коли її буде перекладено мовами світу. Знавець і послідовник Сковороди, він розвивав його ідею (яку вже у 12 столітті висловлював Ібн аль Арабі). Існують три книги: є світ як текст, Святе Письмо і людина як текст. Основне питання в тому, які зв'язки між цими трьома формами тексту. Талан читача відкривають нескінченні можливості для поглиблення уявлення про людину як текст. Яким чином він потенційно не поступається тексту світу та Святому письму? Яка глибина людського тексту - ось ключове питання Ігоря Козловського. Від нас залежить наповнення цього тексту смислами. У цьому полягають наша відповідальність і гідність. Особиста і громадянська. Під час четвертого тижня боїв за Київ 18 березня 2022 року разом з Ігорем Козловским та Олександрою Матвійчук ми брали участь у діловій нараді, і його присутність підтримувала дух учасників розмови. У вересні 23-го року в день прощання я надіслав композитору Валентину Сильвестрову відеозапис нашої розмови з Ігорем Козловським. Валентин Сильвестров надзвичайно глибоко почув Ігоря Козловського і присвятив йому фортепіанну "Елегію". Ми не бачимо музику, але чуємо її, і вона говорить нам про можливість буття там і тут. З нами і в нас. Музика, яку ми полюбили, звучить і в цьому світі, і в іншому. Присутність мелодії невидима і реальна, як і її світу. Вона з'єднує світи, точніше вона звучить незалежно від їхнього поділу. Нове життя мелодії подає знак спільноти тих, хто її любить. Ігор Козловський нам відкриває людину — живу книгу".