“Любов – це те, що також стається з нами”: нові вірші про війну

У час війни українські поети і поетки щирі і часто суголосні. Вони міркують про перегони зі смертю, незіставність досвідів і втрату віри. А часом — і про безмежну любов, що ми видихаємо посеред поранених міст. Український ПЕН зробив добірку з десяти нових віршів про війну.

Сергій Жадан

Зараз, коли щоранку всі знову списуються,

перепитують чи всі живі, роблять перекличку,

зворушливою стає

ця віра в базові речі -

близькість, електрику та агностицизм.

Зранку всі прокидаються,

перевіряють сповіщення,

читають новини.

Кожне сповіщення важливе,

і кожна електрична лампочка,

як голова Ісуса -

перевіряєш,

чи засвітиться.

Павло Коробчук

Літо. Посадка в Кліщах.

Піксель стира силует.

Брат, витікаю, прощай.

Рана. Нога. Турнікет.

Крові не вистача.

Ангели на небесах,

ніби кістки стирчать.

З тілом помре і страх.

Кілька годин у траві.

Молишся Богу навзнак.

Тихо співа херувим:

"Скоро приїде евак".

Серце зупиниться раз.

Серце зупиниться два.

Втретє запуститься час.

Госпіталь. Літо. Трава.

Двічі потрапив у рай.

Двічі – із двісті у триста.

Смерть знахабніла вкрай.

Нам не пасує ця риса.

Ірина Цілик

Кажуть, це ми – ті люди, що мусять подбати про наше завтра.

Концепт майбутнього – в руках митців, інтелектуалів

бла-бла. Однак зброя також у цих руках. Догоряє ватра,

туман низько повзе, стирає обриси ідеалів

минулого, пам’ять, рамки можливостей, червоні лінії.

Берці сохнуть, ніч тихо пестить, обіймає фігуру

у військовій формі. Ну а я п’ю вино, скажімо, в Берліні

після дискусії про геноцид і літературу.

Нема ніякого "ми". Між тобою і мною тепер крига,

дзвінка пустка, дорога зі збитими вказівниками.

Мої ровесники пропахли копченим димом і їх криє.

Мене також криє, але інакше. Одні лекала

для нас тепер не існують, усе надщерблене й незіставне.

Ти дивишся на бджолу, а потім збираєш частини

свого друга в пакет. Сонце раптом впаде, але знову встане

і так м’яко, так довго й тепло говоритиме з тими,

хто між кров’ю і гноєм, між ніжністю й болем напишуть вірші

про троянду, фіалку та давню битву з лихим змієм.

Але потім новини скажуть: знову вбиті ці найсвітліші.

А живі підуть далі в майбутнє, вже хто як зуміє.

Марія Титаренко

притча про руки

візьми себе в руки жінко

візьми себе в руки

знайшла руки при дорозі

узяла додому

поклала на коліна

вдихнула життя

руки почали відростати

спочатку передпліччями і плечима

тоді з‘єднались грудною кліткою

в якій стрепенулось серце

і стався чоловік

виходила його вигодувала

навчила говорити повзати ходити

їздити на коні тримати зброю

аж одного дня

зібрався на війну

тримай себе у руках жінко

тримай себе у руках

дід пішов на війну і не вернувся

батько пішов на війну і не вернувся

чоловік пішов на війну і не вернувся

брат пішов на війну і не вернувся

старший син пішов на війну і не вернувся

середній син пішов на війну і не вернувся

молодший син пішов на війну і не вернувся

не опускай рук жінко

не опускай рук

руки ідуть на війну і не вертаються

ноги ідуть голови спини підборіддя

рук на всіх не вистачить

ніг на всіх не вистачить

голів спин підборідь

жінка благословляє на прощання

як діда як батька як чоловіка як брата

як усіх своїх трьох синів

а тоді бере себе міцно з рук

і випускає

Юлія Мусаковська

***

Як тільки не називали:

велика вода, стихійне лихо,

всесвітній потоп —

але ні до чого тут стихія чи воля божа.

Ріка — поґвалтована,

гнана чужинцями,

накрила зелені поля, казкові діброви,

білі хати з дивами всередині,

вишневі сади біля них,

картаті багатоповерхівки,

все нажите і пережите,

рибу, птаха і звіра,

коника і бджолу.

Жодного тобі ковчега — може, гумовий човен.

Врятується не той, хто праведник,

а той, по кого вчасно сягнуть рятувальники.

Риба не врятується,

звір не врятується.

Лебеді і качки врятують себе самі.

Господарі не покинуть корову, козу і півня.

Може, врятується кошеня,

що з останніх сил чіпляється за стіну потопленого будинку.

Може, пес, що кілька діб ночує на вершечку даху,

який ще видніється над водою.

Мама з дітьми, які завмерли

на горищі сусідського, вищого дому.

Старий чоловік не врятується і в човні —

ворог не спить.

Старий врятує, закривши собою, жінку.

Вкравши на лівому березі всі човни,

як останнє зерно у тридцятих,

ворог обстрілює евакуацію.

Справа рук людських.

Лихо сердець

порожніх, як пробиті, здуті м’ячі.

Називай на ім’я того, хто це вчинив.

Ім’я йому легіон.

Ім’я йому — ціла країна.

Велика, фатальна пляма

на карті світу.

Називай її — ту, що хоче повторити.

Називай, наче обеззброюєш.

Наче встромляєш осиковий кілок —

аби прив’язати човен.

І ступити перший крок

по воді.

Катерина Калитко

І навіть якщо не лишилось нікого вгорі,

бо збило з престолу Бога російським калібром –

вслухайся у те, що у грудях тобі горить,

і назву для цього людською мовою вибери.

Де місто поранене корчиться і димить,

де смерть оселяється в кожнім хатнім предметі,

таке безмежжя любові видихаємо ми,

що з неї одної утвориться післясмертя.

Дивись: покоління, зрікаючись всіх висот,

лишається тут, підпирає плечима стіни,

кривавими пальцями вперту нитку висотує,

щоб нею осліпло вийшли на світло всі ми.

Бо ця любов на воротях міста – важка й міцна, як замок,

замовлений на тривання і непідвладний варварам.

Носи у собі імення усіх замовклих,

лишай їм окраєць хліба, чарку, слова,

і жадібно будь із тим, хто поруч тут і тепер.

Ми стали прозорі. Нам не відомо нічого.

Давай домовимось: той з нас, хто піде першим,

завжди чекатиме іншого

за порогом.

Ія Кива

що ми скажемо цьому місту, які слова залишимо на його стінах?

скажемо, що одним домів вистачило, а іншим не пощастило?

плутана орфографія щастя добре скручується і горить,

коли домівка книг перетворюється на румовища рваний ритм

люди маліють, провалюючись у німоту,

губляться у тіні учорашніх великих літер,

але слова кусають за пальці перш ніж присипати попелом

про шлюб і народження усі непевні свідоцтва

смерть заціловує кожну літеру потрісканими сухими губами,

перевіряє, щоби за цими вікнами більше ніхто не дихав,

але любов – це те, що також стається з нами,

саме у цьому часі, просто на цьому місці,

недоречна, як кома, поставлена на надгробку,

нестерпна, як музика на розквітлому цвинтарі

але коли вітер ненависті підпалить усе що тут по-справжньому з голосу говорилося –

дивися в правопис ніжності, перевіряй, як все це колись писалося, як тут любилося

Галина Крук

***

щораз видихаєш на фразі

"ракета припинила своє існування"

ніби це вона сама схаменулась і зникла,

розкаялася і передумала вбивати

мова довкола всуціль умовна, зовсім не точна,

ніби раніше було не так принципово,

а тепер не хочеш миритись:

хтось їх збиває, хтось дає тобі фору

у цих перегонах зі смертю

словом можна штовхнути людину під поїзд,

а можна заговорити зуби переляканій мамі дитини

на цій станції метро всі чекають відбою тривоги,

щоб повернутись нарешті до звичного розпорядку

так ніби вірять,

що клята ракета може пройти в волосині

і не зачепити, і не залишити жодного сліду

людина мертвіє потроху, непомітно,

а тоді враз якогось дня розуміє,

що більше не чує відбою

Катерина Міхаліцина

там, де тебе немає, - в мені діра.

дивної форми - маленького єдинорога.

вічко, проріз, відтулина.

але, скільки не відтуляй, - затягне.

пройма, прогин, продухвина.

але, скільки не дихай, духу в ній не побільшає.

це як дитяча гра.

тільки всі ми ніяк не виростем.

не навчимося мовчати зайве

з чистого страху перемовчати до пізноти,

не упізнати, не знати, замало чи забагато

лащитись усім серцем, немов коти

прсеред богом забутої КАБом побитої хати,

де тільки й цілого - хрещена синь вікна,

розперехрещений шлях із землі у небо.

або навиворіт.

прозурка, просвіт, просвіток -

скільки не затуляй,

світло однаково вислизне і не втихне.

не заспокоїться -

котиться і стає

чимось інакшим,

коловоротиться край порога..

там, де тебе немає, в мені діра.

крихітна хижа прірва

у формі єдинорога.

Андрій Хаєцький

це на декілька поколінь

повірте

якщо вже не вірите в жодне

із наших слів

та й в нас самих

то саме це ви мусите взяти за догму -

мстива ненависть в нас

оселилася

на декілька поколінь

ми проростаємо завжди

з найменших зернин

де би не були

за яких би умов не відновлювали

свої традиції

свою автентичність

ще жодного разу не було так

аби ми загубили

пам'ять

це у наших серцях живе вогонь

це ми ростимо на своїй землі історію

це нас ви вбиваєте

і ще ніколи - до останнього

так буде і надалі

а щоразу коли ви казатимете

нелюди

що ми самі винні -

нехай вам впаде хоча б краплина

сльози

когось з уцілілих

і вона стане для вас біблійним потопом

якщо ви вже аж настільки віруючі

але пам'ятайте

що це на декілька поколінь

і як то кажуть в таких випадках

амінь