Олег Собченко: Козак, митець і борець за природу

"Цілу осінь і зиму ми слідкували, щоб на могилі постійно горіла свічка в лампадці. Так ніби трохи легше. Думається, що його душі так тепліше". Ольга Криволап, волонтерка та подруга Олега, старається не плакати, коли розказує мені про нього, — хоча голос її тремтить. "Його мама, Ольга Федорівна, щодня приносить Олегові каву, яку він дуже любив", — додає. Тепер уже я ледве стримуюся.

Могила Олега Собченка — активіста, волонтера, митця та військовика — вкрита квітами. Чорнобривці, соняшники, жоржини зливаються барвами з двома прапорами, що майорять над ними, — синьо-жовтим і червоно-чорним.

Дивлячись на Олегове фото, я бачу молодого ще чоловіка, зі збиточною напівусмішкою та впевненим батярським поглядом. Усе в образі Олега Собченка нагадує про козаків — бо саме таким, кажуть друзі та рідні, він був — козарлюгою й воїном. А ще Олег був митцем — бо цінував красу і творив її своїми руками. Через мистецтво Олег беріг українську історію, яку любив і шанував, — відновлюючи пам’ятники українським повстанцям та воїнам УНР.

24 січня 2023 року Олег загинув у Вугледарі на Донеччині, не доживши до п’ятдесяти років. У Холодному Яру, чию історію ревно оберігав активіст, поставили пам’ятник героям російсько-української війни, серед яких — і Олег.

Як кажуть друзі, Олегові було цінно знати, що пам’ятники борцям за незалежність переживуть його, памʼять працюватиме навіть тоді, коли сучасників не стане. Тепер він — поміж героїв, про чию пам’ять сам дбав усе життя.

**

"Ми розуміли, що рано чи пізно почнеться велика війна, і Олег до цього готувався, — каже Ігор Луценко. — 25 лютого ми вже були на околиці Києва, який тоді став повноцінною передовою".
Ігор Луценко — військовослужбовець та активіст. Він познайомився з Олегом у 2014 році, на початку Революції Гідності. Олег був на Майдані з перших днів — серед активістів, які "ходили прощею" до Межигір’я, боролися проти вседозволеності Януковича й тодішньої політичної верхівки і на яких потім полювали "тітушки".

Беркутівці серйозно поранили Олега під час революції — і друзі змушені були везти його до Львова, щоб активістові надали медичну допомогу. На той час євромайданівців у Києві переслідували, й Олегові лишатися там було небезпечно. Попри поранення, чоловік рвався назад, бо не звик бути осторонь життя країни. Ще 2012 року Олег долучився до "Мовного майдану" — голодував у центрі Києва, коли влада під керівництвом Януковича намагалася витіснити українську мову з ужитку. Олег також домагався справедливого покарання вбивцям Василя Сергієнка — журналіста, активіста й героя Небесної сотні, закатованого на Черкащині навесні 2014-го. Олег весь час підтримував удову журналіста, відвідував суди й не давав владі звести цю справу нанівець.

Коли почалися заворушення на сході у 2014-му, Олег одним із перших вирушив туди. Тоді не було ні зброї, ні сформованої армії і оборона країни трималася на волонтерах та добровольцях.
"У квітні 2014-го, коли почалися перші сутички на Донбасі, ми з Олегом туди поїхали, — говорить Ігор Луценко. — Звісно, основною тоді проблемою було десь знайти зброю, адже нам хотілося бути повністю боєздатними". Після революції та втечі президента й уряду оборона України трималася на самоорганізації громадянського суспільства. Собченко та Луценко намагалися знайти себе в цьому русі.

Олег долучився до батальйону "Азов" і з ним воював у найгарячіших точках Донбасу.

"Наш командир загинув у серпні під час штурму Іловайська, — веде далі Ігор. — То були трагічні етапи. Олег служив далі, а в 2016-му демобілізувався і лікувався після отриманих травм. Ми з ними ще як добровольці — такі собі дикі волонтери-аеророзвідники — їздили періодично на фронт допомагати з розвідкою нашим військам".

Війна на сході тривала, а в Олега почалась нова битва — проти забруднення річки Рось, біля якої він виріс. Затятий рибалка, він не міг ігнорувати мор риби та цвітіння води — і почав гуртувати громаду Корсуня, аби врятувати водойму.

В будинку, де Олег виріс, можна було побачити Рось у всій красі, адже його батьківська хата розташована лише за сто метрів. Як діляться Олегові друзі, він не міг не закохатися в цю річку — так само, як не міг не рятувати її від тих, хто її нищив.

"В Олега навіть є пост у фейсбуці з липня 2022-го, де він сидить у посадці біля машини: поруч чути вибухи, він у броніку і нам відео записує про те, що відбувається з Россю, — згадує Ольга Криволап. — Перебуваючи на фронті, захищаючи нас там, він іще й думав про річку і як її врятувати".

За життя Олега корсунці зареєстрували петицію про збереження Росі. Вона набрала майже три тисячі голосів — і зупинилася. Коли Олег загинув, то петиція за рекордний термін набрала потрібні голоси. Як діляться друзі, втрата Олега змобілізувала громаду. Втім, без активіста складно захищати річку.

"Ми стараємось, але без Олега тяжко, — зітхає Ольга. — То була така людина-локомотив".

**

Олег любив щось робити руками, і, як кажуть близькі, йому це добре вдавалося. Ця любов переросла у мистецтво — активіст створював і відновлював пам’ятники українським героям.

"Для Олега кожна з його робіт була витвором мистецтва. І для нього було важливо не тільки їх встановити, а й вкласти в них свою душу, свої емоції".

Так про майстра і ветерана говорить Олег Слабоспицький — друг і громадський активіст. Два Олеги познайомилися в 2011-му, коли долучилися до діяльності "Героїки" — благодійного фонду, який відновлює пам’ятники воїнам УНР та підпілля. Олег Собченко сам знайшов інформацію про фонд, написав засновникам і зголосився допомогти. Як майстер і тесля, він встановлював пам’ятники у різних частинах України, разом із дружиною-художницею створював дизайн, досліджував історію і залучав місцевих жителів до роботи.

"Олег робив ці пам'ятники не просто для галочки, а співпереживав кожну історію, над якою працював, — розказує Слабоспицький. — Якщо пам’ятник був про конкретний бій — наприклад, армії УНР з більшовиками, — то він цікавився цими архівними документами. Виїжджав на місце бою, намагався зав'язати якісь розмови з місцевими".

"Олега не треба було двічі просити допомогти з пам’ятником, — веде далі він. — Для нього було достатньо цієї мотивації, аби зробити максимально від нього залежне та гідно вшанувати людей, загиблих за Україну".

Я дивлюся на одну з останніх Олегових робіт. Це висока мармурова стіна, яка нагадує величний мавзолей. В центрі — петлюрівський хрест і лаврові вінки обабіч. Зверху — герб та напис Pro Patria. За Батьківщину.

Олег працював над цим пам’ятником половину весни і літа 2021-го — у селі Великі Зозулинці на Хмельниччині. Був майже весь час на місці, з невеликими відпустками додому, де в Зозулинцях за допомогою місцевих жителів з нуля будував великий меморіал. Тут понад сто років тому радянські окупанти розстріляли вояків УНР, а потім закопали тіла у велику яму. Так ці герої пролежали майже століття, поки їх перепоховали за християнським звичаєм.

Пам’ятник відкрили до Дня незалежності 2021 року — в часи відносного спокою, коли Олег міг і знаходив час для активізму та мистецтва. Уже через кілька місяців Росія почне повномасштабне вторгнення, а Олег вирушить до Києва — аби захищати Батьківщину.

Друзі кажуть: він мав заготовки для нових пам’ятників, багато планів для промоції української історії, а ще не припиняв боротися за улюблену річку. Всі ці плани відійшли на другий план з великою війною.

"Олег зіграв ключову роль у захисті Києва на початку повномасштабного вторгнення, — каже Ігор Луценко. — У певний момент він узяв на себе командування обороною стратегічного об’єкту, греблі біля Києва. Якби росіянам стало розуму її захопити, то не знаю, чи ми би втримали ту ділянку, а може, навіть столицю. Нас тоді там було дуже мало, але завдяки тому, що Олег спрацював як природжений командир, нам вдалося відігнати росіян".

У перші дні великої війни Олег долучився до 72-ї бригади Чорних Запорожців — і став оператором аеророзвідки. Позивний — Чорний. Воював на всіх гарячих точках — до 24 січня 2023-го. Олегові було 49 років.

**

"Коли Олег загинув, то Чорні Запорожці запалили вогні, привезли тулумбас і били в нього, коли труну виносили з церкви. До кладовища Олега проводжали під його улюблені українські пісні, — каже Ольга. — За козацьким звичаєм, на обличчя йому поклали червону китайку".

Ольга переконана — Олег був справжнім козаком-характерником, який знав і відчував сили природи і був козацького роду. Звідси — його любов до свободи, вольовий характер і рішучість, а ще — затятість у боротьбі проти несправедливості.

Олега поховали на Алеї Героїв у рідному Корсуні. Олегова дружина розробила за його ескізом план меморіалу для загиблих військових — такі меморіали він думав встановлювати по всій Україні. Меморіал поки що у процесі планування — рідні хочуть встановити пам’ятник Олегові влітку 2024 року.

Близькі також збирають спогади про Олега, аби видати їх книжкою. Олегова донька готує ілюстрації. А на Покрову 2023-го Олегові та іншим захисникам відкрили пам'ятник у Холодному Яру на Черкащині.

"Олег став легендою ще за життя, — ділиться Ольга. — Я дивувалася, як так можливо, що одна людина робить одночасно так багато корисних справ для суспільства. Активізм, річка, історія, війна… Якби кожен так робив, ми б давно вже перемогли ворога".

Уже за повномасштабної війни Олег розказував про біль від утрати побратимів. Ділився з друзями тим, що відчуває відчуження — бо бачить, як гинуть найкращі люди.

"Олег тяжко сприймав загибель побратимів, — згадує Ольга. — Якось написав: "Я не хотів би, щоби за мною довго і тяжко сумували, якщо мене не стане. Бо смуток відбирає сили і може привести до зневіри. Хочу, щоб всі були злі, веселі і добре почувалися"".

"Хочу, щоб всі були злі, веселі і добре почувалися" — ці слова вирізьблено на пам’ятнику Олегові в Холодному Яру.

Цей напис — нагадування, що, попри втрати, маємо зціпити зуби і не здаватися. Цього хотів би Олег. Його близькі намагаються жити так, як він заповідав: розправити плечі, набратись відваги й боротися далі.