Андрій Касьянов: смак сонця

Стрункий чорнявий хлопець у білих штанях і сорочці кольору червоного вина розводить руки для обіймів. На точеному обличчі з високими вилицями з’являються глибокі ямки та дрібні лінії під очима від частих усмішок, чути дзвінке наспівування. Подруга Андрія Касьянова Юля Прилуцька показує відео з численних зустрічей одногрупників: "Він по-особливому вмів обійняти – притискаючи, наче віддавав частинку себе. Часто ходив у білому одязі". На відео з травня 2024 року Андрій у пікселі заходить в автобус у Житомирі, широко всміхається, в руці у нього наплічник. Друзі бачать одне одного востаннє.
**
У скромній кімнаті з високими стелями в центрі Дніпра на Андрієвому ліжку сидить мати. Вікторія – струнка жінка з відкритим світлим поглядом – показує Андрієві дитячі фото: от він із мавпою на плечі й совою на руці, такий же світлий і відкритий, як про нього згадують. Між ліжком і стіною – тарілки від барабанної установки. Андрій грав на ударних із 4 класу. Через брак коштів мати не могла забезпечити уроки вокалу. "Тоді ви будете моїм беквокалом", – сказав Андрій. Відтоді уся сім’я, включно з батьком і старшим братом, щовечора 40 хвилин співала. Через 20 років артист театру Андрій Касьянов вийде на сцену в головній ролі мюзиклу про художника Ніко Піросмані.

У 2011-му, коли Андрієві було 14, він захопився ідеєю однокласниці Маші – створити музичний гурт: домовився з учителями, з мамою, друзі з допомогою батьків купують барабанну установку Tama, і, на мамине щастя, репетирують у школі. Однак, не на щастя вчителів, – підлітки йдуть проти правил школи: грають щось із The Kiss. На шкільному концерті до Андрія підбігають шестикласниці, розправляють футболки і просять залишити автограф на одязі.

Рок-гурт – явище, яке Вальдорфська школа Дніпра побачила вперше. Учителі дивуються самі з себе, як могли це дозволити, але ще рік терплять гучні репетиції важкої музики і врешті просять завершувати. Тоді Андрій домовляється про співпрацю з репетиційними базами Дніпра. Гурт "Black Diamond" починає свій незалежний шлях.

"Я досі не розумію, як він, такий малий, худий 14-річний хлопець, домовлявся з тими дорослими людьми?" – згадує Маша. У 2014 році вона випадає з проєкту – батько їде на схід, її затягує волонтерська діяльність. Хлопці тим часом досягають успіху, грають на центральних подіях міста, однак іще через два роки Андрій їде в Запоріжжя вчитись, де продовжує музичну діяльність в Кафе Ліщинського, супроводжуючи це перформансами і називаючи кабаре-гуртом "On Air".

Саме вокальні дані хлопця стануть визначальними для перемоги в конкурсі на посаду актора Дніпровського національного театру ім. Т. Г. Шевченка – останньому цивільному місці роботи Касьянова, де він пропрацював трохи більш як рік і за короткий час зумів пройти шлях від масовок до головних ролей.

**
"Андрюша – швидше артист, а не актор", – говорить про нього Євген Карнаух – режисер вистави "Друге дихання", яку досі показують у Дніпрі. Епізодична комедійна роль пройдисвіта, який зачаровує немолодих людей і виманює в них кошти, – повна гумору та простоти, – добре вдається Андрієві, але масовка, ритм і тон усієї вистави залежать саме від його вокальної складової.

Андрій, за словами режисера, був цікавим не як професіонал, а як особистість. Він не вписувався в канони державного театру, де є свої правила поведінки, свої закони існування. Міг спокійно роздавати поради заслуженим артистам і робити це так безпосередньо і чесно, що ніхто не ображався.

Втім колектив театру і Андрій так і не змогли зрозуміти одне одного – чи то забракло часу, чи то він був людиною зовсім іншого типу і не міг інтегруватись у вибудувану ще 100 років тому музично-драматичну традицію Дніпровського театру. Можливо, Андрій міг, набравшись іще досвіду й "піднявши нову дніпровську проукраїнську тусовку", як висловилась його подруга Маша, створити власний театр?

"Мене на цьому світі ніхто не розуміє" – говорив 14-річний Андрій своїй матері. "Навіть я? – Так. Серед живих – ніхто. – А хто ж тебе може зрозуміти? – Вільям Шекспір", – відповів Андрій, готуючись до ролі Петруччо у шкільній виставі "Приборкання норовливої".

У 2019 році одногрупники кафедри акторської майстерності Запорізького університету на чолі з Андрієм організовують групу експериментального театру "Рейвах", що відігрує 16 успішних показів "Різдвяної казки" з Андрієм у головній ролі Скруджа, котру він бере широко і гротескно. За всю історію кафедри це вперше, щоби студенти започаткували власний незалежний проєкт, котрий функціонував без участі університету. Театр "Рейвах" запрошують на різні святкові події, а телеканали – на ранкові шоу. Здається, визнання вже близько, однак на заваді стає 2020 рік із його обмеженнями.

"Андрій хотів створювати власні проєкти. Він міг би бути хорошим координатором, очолити свій театр. Йому чудово вдавалось вирішувати логістичні питання. З іншого боку, він хотів грати на сцені. Він тут (у Києві) був світлом, а там, як актор національного театру (в Дніпрі), – він просто літав", – так описує хлопця Київський режисер Алекс Боровенський.

За словами друга Павла, Андрій лише почав занурюватись в українську культуру, формуватись як український актор і водночас "умів будувати цілі світи, системи, міг би змінювати і впливати на системних рівнях".

**
Уперше форму Андрій надягнув у 2016 році… для короткометражки. У кадрі солдат прицілюється, стріляє і вбиває ворога, котрий виявляється його однокласником. Трагедійна роль військового дається 19-річному повному мрій випускнику незграбно, – крізь присипаного пилюкою персонажа видно безпосередню і дещо наївну особистість юнака. Колеги згадують, що після університету і з переїздом до Києва Касьянов за два роки карантинних обмежень брався за все – збирав портфоліо, де були хореографічні постановки, англомовні проєкти, експериментальні вистави, кіно, реклама, навіть індійський боллівудський фільм.

***
Повномасштабне вторгнення Андрій зустрічає в Запоріжжі. На балконі у нього заготовані коктейлі Молотова, продумані десятки сценаріїв дій. У військкоматі йому відмовляють, але він знає, що прийде і його час, тому вчиться пілотувати дрони і активно волонтерить.

Паралельно в Києві співпрацює з індійською режисеркою Джилл Наварре в англомовній читці дитячої п’єси Олександра Вітра "Смак Сонця" 2022 року, де перевтілюється в черепашку. Вистава розповідає про війну очима домашніх тварин. Черепашка довго повзе додому після обстрілу, і коли нарешті доповзає, новий обстріл відносить її далеко, але вона знову і знову цілеспрямовано повертається. Їй щоразу щастить, бо, за словами персонажа п’єси, "вона не втрачає здатності відчувати смак сонця, і саме це вміння її захищає".

Андрій органічно перетворює сумну історію черепашки в комедію. За словами керівника проєкту, "він відчував будь-якого персонажа тілесно і вмів кількома штрихами побудувати виразну гру". Плануються нові проєкти у столиці, але врешті у 2023 році Дніпровський театр оголосить конкурс – і Андрій нарешті потрапить на велику сцену національного рівня.

2023 рік: молодий актор ночами вивчає десятки сторінок текстів, відпрацьовує навіть найменші ролі з однаковою відданістю. Друг із запорізько-київського періоду, актор театру Олексій захоплено каже: "Я ніколи не бачив, щоб актор так ретельно міг шукати й відпрацьовувати навіть найменший жест. Андрій мав неначе особливий науковий підхід до акторства".

Збувається мрія – не маючи відповідної профільної освіти, але завдяки своїй відповідальності, наполегливості та здатності задавати ритм, Касьянов на диво швидко проходить шлях від епізодичних ролей та дитячих вистав до головних ролей у сучасних постановках – вчителя астрономії в "Безіменній зірці" та Піросмані в мюзиклі "Мільйон червоних троянд". Символічно – персонаж Ніко – митець-самоук, котрий здобув славу лише наприкінці життя.

Нарешті – тріумф, однак на другу прем’єру в ролі грузинського художника Андрій уже не з’явився. Після проходження БЗВП на Житомирщині, у травні 2024-го, артист Касьянов одягає військову форму вдруге. "Артист" – тепер це позивний солдата 25-ї ОПДБр. 21 серпня 2024 року Касьянов здійснює свій перший і останній бойовий вихід на Покровському напрямку.

"Він був здатний на більше, ніж встиг", – говорить наприкінці розмови Євген Карнаух. На прощання друзі приходять у театр у білому одязі, співають пісень і усміхаються – так хотів Артист.