Максим Остяк: воля

Друзі жартували, що Остяк — це біфідобактерія. Кажуть, він активізовував середовища навколо себе — там, де він з’являвся, пожвавлювався рух і виникала енергія. "Він сам був як маленька електростанція", — усміхається його друг Євген. Якби до нього приєднати дроти, на одну квартиру його енергії точно би стало.

Авангардний музичний гурт "Reve ta Stohne", мистецький сквот у київському історичному будинку, пізніше — ідея арт-простору на хуторі, спроба підприємництва. А між цим Майдан, гіпі-тусівки, божевільні подорожі й авантюри — ідей Максимові Остяку ніколи не бракувало.

Своїм життям він заперечував правила і прагнув долати будь-які обмеження чи формальності. Друзі кажуть: принаймні у його голові жодних обмежень точно не існувало.

Опинившись на фронті, Максим проситиме близьких, аби не переживали, й називатиме себе безсмертним. Остін, як його кликали друзі, і справді не раз дивом вислизав із рук смерті. Спочатку на Майдані, де дістав численні переломи та струс мозку, а згодом – уже після початку повномасштабного вторгнення, коли під час оборони Київщини всього на кілька хвилин "розминувся" з ворожим прильотом.

4 липня 2022 року він піде з трьома побратимами на своє останнє бойове завдання на Харківському напрямку. Тієї ночі живим із розвідувальної групи не повернеться ніхто.

**
Максим Остяк народився й виріс у Полтаві, там здобув професію будівельника-інженера, але за фахом працювати точно не планував. Якось узяв свій диплом, виправив на ньому ім’я та прізвище й подарував другові на день народження, бо той так і не завершив навчання.

До формальної освіти Остін ставився дуже скептично, казав, що люди міняють свій час і гроші на дипломи. Натомість вірив у практику й досвід, говорив, що "можна все життя читати, як правильно жить, а можна бути творцем". Максиму імпонувало бути творцем: з нічого робити щось.

Одним із перших сміливих творчих проєктів, до якого він приєднався після переїзду до Києва, стало створення мистецького простору в історичній будівлі. Тоді спільнота творчої молоді засквотувала закинуту пам’ятку в центрі міста, яку забудовник хотів зносити. Активісти створили тут мистецький центр, а Остяк був одним із лідерів спільноти.

"Нащо воно все? Я не знаю. Мені треба, щоб у нас робилось мистецтво, і все".

Робив, бо так відчував. Так само в Остяка сталося з Майданом.

У перші дні Максим носив на Майдан термоси з чаєм, а тоді покинув свою роботу за баром одного з київських закладів і замість алкогольних став готувати вже вогняні коктейлі. Він був активним майданівцем і організував навколо себе інших. 18 лютого під час сутичок із беркутівцями отримав численні переломи, втратив свідомість і, як сам розповідав, пережив клінічну смерть.


"Коли я зустрів Остяка на Майдані, він аж світився. Так буває, коли людина займається дійсно своєю справою, — каже Євген Слов’янов, який знав Остіна ще з 2009 року, — це було щось дуже ірраціональне. Йому не треба було плану, структури. Його просто щось вело".

Про Революцію Гідності Остін завжди згадував як про особистий переломний досвід.

"Відбулася переоцінка життя. Я побачив, що все можливо. Якщо ми змогли зробити такий проєкт, як зміна президента, то такий проєкт, як зміна свого життя, — взагалі зробити неважко", — ділився в одному з інтерв'ю.

**
Однією з найбільших змін у житті Максима Остяка відразу після Майдану стала музика.

"Ми їздили разом на фестивалі, я бачив, що він цікавиться музикою. Але я не уявляв, що він може створювати своє, співати чи писати музику", — каже Євген Слов’янов. Саме він пізніше створить з Остіном гурт, запише студійний альбом і доїде з концертом аж до Франції та Нідерландів. Євген запевняє: в Остіна була "природна тваринна чуйка". І саме завдяки цьому він міг створювати в музиці щось справді нове, навіть не знаючи нот.

Все почалося з імпровізації, каже Євген. "Ми тоді жили на легендарній для нашої компанії Хатинці на Подолі, і якось просто спробували джемити. Це було місце сили", — згадує Слов’янов, який вже тоді грав із кількома гуртами, але хотів зробити свій проєкт.

Спочатку без музичних інструментів: тільки ритм і спів, потім додалися гітара і дримба, а головною особливістю став горловий спів. Притаманний для традиційної музики народів Тибету, Монголії та Сибіру, він звучить потойбічно, тваринно та зовсім не типово для українського слухача. Саме поєднання цієї техніки та чистого співу з ґранжем, етномотивами й часом реґі і репом створили унікальний стиль дуету.

"Остіна музика перла не метою і навіть не процесом, а станом", — упевнений його друг Северин. Схоже, цей стан і є однією з художніх мов, якою користувався Максим, інструмент, яким він ніде й ніколи не навчався володіти.

Енергія цього стану досі передається через записи виступів спочатку дуету, а потім вже й гурту "Reve ta Stohne". Це щось між трансом, медитацією і зміненою свідомістю, щось первісне, підсвідоме та стихійне.

Попри відсутність музичного досвіду, Остяк швидко вчився і вперто відстоював своє бачення спільної творчості. "Він рідко міг визнати, що неправий, швидко ображався й емоційно конфліктував, — згадує Євген Слов’янов, — нам не завжди було легко". Маючи впізнаваність в андеграундному колі й гастролі за кордоном, "Reve ta Stohne" розпадалися двічі.

"Макс вважав, що яке життя ти живеш – такою й буде твоя музика", — каже його дружина Рената.

Після Майдану Остяк ніколи більше не мав постійної роботи, а матеріальне для нього точно посідало одне з останніх місць. Він не був прив’язаний до дому, не потребував його. Рената каже, що навіть думками Максим не хотів до чогось прив’язуватися. Це б зазіхало на його свободу. Сам говорив: свобода — це нормальний для мене стан.

Тож коли всі інші учасники гурту паралельно працювали на офісних роботах, Остяк протестував. Казав, усе це треба залишити й віддатися музиці.

Він мав ідею створити мистецький простір десь у селі і там вільно творити. Надихався мистецьким хутором Гойч та Обирком.

"Макс хотів бути гучним, — каже дружина, — він хотів кричати, і в селі би міг бути таким гучним, яким хоче, щоб йому вже нарешті ніхто не казав, що треба тихіше".

Він пригледів хату на Рівненщині і, приїхавши старим гіпі-бусом на перше побачення до майбутньої дружини, запитав: поїдеш зі мною?

Він запалювався моментально, постійно генерував ідеї і тут-таки брався їх втілювати. Але рідко міг довести справу до кінця. "Остяк був ідейником і потребував людей, які б підхоплювали і втілювали те, що він вигадав", — говорить Євген Слов’янов. Щоразу замість облишеної справи Остін мав три початі, підтверджує Северин Наливайко.

**
Максим поєднував у собі протилежності. Вільний як вітер, мандрівник, козак-характерник, колекціонер досвідів, людина, що прагнула максимальної свободи і не терпіла рутини. Це тільки один його бік. Інший — архетипний українець, господар, націоналіст, батько. Часто варив борщі, вдягав полотняний одяг, а на спині носив велике татуювання з тризубом.

Помандрувавши світом, він точно вирішив, що ніде, крім України, жити не хоче. Часто переїжджав і ніде остаточно не поселився — його дім був скрізь.

"Я бачила в Максимові двох різних людей, — каже Рената Остяк. — Одна людина — по-дитячому щира, добра й відкрита. А інша — різка, імпульсивна, часом навіть агресивна". Жінка каже, найважче Остякові було визнавати свої слабкості. А у страхах, схоже, він не звірявся навіть собі самому.

**
До війська Остін пішов із перших днів повномасштабного вторгнення.
Всі б здивувалися, якби він не приєднався, говорять близькі. Попри те, що не мав попередньої підготовки, він одразу долучився до оборони Києва, брав участь у бойових діях в Ірпені як оператор дрона. Пізніше пробував себе у снайперській справі. Врешті долучився до аеророзвідувального підрозділу 49-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ "Карпатська Січ". Навіть тут давалися взнаки його непосидючість і впевненість — необхідне навчання на розвідника він завершив удвічі швидше.

"Він довго уникав офіційного оформлення у війську. Через свою волелюбність рідкісно важко мирився з формальностями", — пояснює Северин. Та додає, що Максимова креативність була помітною навіть на війні. Ще навесні 2022-го він придбав на зібрані гроші електробайк, щоб безшумно пробиратися до позицій. Уже зараз таке широко застосовують на фронті, каже його друг.

4 липня 2022 року на Харківщині Максим з побратимами піде на своє останнє бойове завдання у розвідку. Вийдуть не в тому місці, де планували, й потраплять у ворожу засідку.

Максима Остяка поховають у рідній Полтаві на алеї Героїв Затуринського кладовища.

"Смерть — це просто скидання однієї з оболонок, яка застаріла. Як хвоста у ящірки. До смерті ставлюся нормально. Її нема", — так Максим Остяк розмірковував в одному зі своїх інтерв’ю. Друзі пригадують, Макс вірив у реінкарнацію, а померти не боявся. Казав, смерть — це вихід із матриці. Втім, мав і власне бачення вічного життя.


"Є як мінімум два способи жити вічно: перший — продовжуючись у дітях і другий — в ідеях. Музика — теж ідея".

Крім музичної спадщини, у Максима Остяка залишилася маленька донечка Рута. Дівчинка росте з такими ж карими очима і такими ж неслухняними кучерями, з такою ж вдачею та невгамовною енергією.

"Раніше я думала, що діти просто наслідують поведінку батьків. Тепер бачу, що таке гени", — каже її мама. Вона досі зберігає Максимову барабанну установку, а в окремій папці тримає записи його невиданих пісень. Каже, це все — Рутине. Лиш має почекати, поки донька підросте.

Максим хотів іще дітей і багато говорив про це в останні пів року життя. Можливо, розумів, що воно може обірватися будь-якої хвилини.

За три дні до своєї загибелі він напише: "День народження — кожен день. Тож вирішив викласти демку". У цій замальовці, яку наспівав із другом просто на кухні, він багато разів із надривом повторює одне слово. На тлі звучить рвучка гітара, а Остяк переходить майже на крик. Він повторює одне слово — воля.