Члени Капітули про книжки номінантів на Премію імені Юрія Шевельова за 2024 рік

Перед церемонією нагородження лауреата Премії імені Юрія Шевельова 2024 року, що традиційно відбудеться в Києві 17 грудня – в день народження класика, – члени Капітули діляться думками про книжки авторів, що потрапили цьогоріч до довгого списку.

Андрій Бондар про книжку Станіслава Асєєва "Мельхіоровий слон, або людина, яка думала"

"Мельхіоровий слон, або людина, яка думала" Станіслава Асєєва зависає між жанрами, балансуючи між художністю та публіцистичністю, як і годиться кожній людській сповіді про головне. Головним тут може бути нетиповий герой у типових обставинах, який наважився змінити свій життєвий шлях, протистоячи – не багато і не мало – прописаній і наперед заданій планиді, що не залишала нічого, крім приземленого існування в зачарованому колі.

Якщо дуже лаконічно, то це літературно-публіцистичний експеримент, в якому протагоніст тікає з неволі передвизначеної постсовєтської долі в депресивному регіоні України до свободи й усвідомлення себе самостійною людською одиницею з власною системою цінностей. Автор безжально препарує дану йому у відчуттях реальність, виступаючи в ролі культурного антрополога, який виходить із побутової та звичаєвої чорноти питомого середовища у метафізику людського і колективного падіння.

Безперечно, це роман-виховання, в якому описується шлях, атмосфера, смак і жах, але також і роман-хірургічне втручання, де обтинаються метастази злоякісної пухлини під назвою "русский мир". Хоч текст і просякнутий приреченістю – мовляв, ніщо з того, що сталося в цьому романі, не відбутися не могло – він також являє стару-добру можливість вибору, той самий чинник, що в цьому випадку перетворює гомо совєтікуса на свідомого українця.

Авжеж, Асєєву непросто з усім цим паранормальним багажем досвіду і внутрішньою пошрамованістю, але він сам собі психоаналітик і справді вміє думати. Думати, відокремлювати добро від зла, а головне – діяти. "Мельхіоровий слон" – компендіум фрустрацій, у якому автор чесний насамперед із собою. От ця чесність, властиво кажучи, і робить існування життям.

Роман Веретельник про книжку Максима Беспалова "У пошуках Єви"

У певному сенсі, як би дивно це не звучало, "У пошуках Єви" Максима Беспалова можна вважати сіквелом "Польових досліджень з українського сексу" Оксани Забужко. В обох книгах присутня, окрім України, Пенсільванська пуща, а що головне – присутні пошуки себе, свого минулого, своєї ідентичності. У книзі Забужко немає воєн, пандемій, чи екологічних катастроф, але, як і в сазі Беспалова, є спадщина травматичного минулого – "...сто років тривать цьому спадку...", застерігає свого читача Забужко...

Експерти попереджають, що підземні пожежі під Централією (Сентрейлія за Вікіпедією), штат Пенсільванія, та її околицями, через які вона стала трагічним містечком-привидом, також можуть згаснути щонайменше через століття. Саме на цвинтарі Святого Ігнатія в покинутій Централії Беспалов починає свою книгу, звертаючи особливу увагу на надгробний камінь з іменами Марії та Єви Ориняк. Так починається одинадцятирічний пошук автора, що взявся з'ясувати для себе, хто була та Єва, ім'ям якої назве книгу. Щоб не спойлерити потенційному читачеві про структуру книги, не дозволю собі детальніше прокоментувати початок пошуку автора – хай пізніший сюрприз залишиться читацькою родзинкою.

Підзаголовок книги – "Історія про чуму, війну та еміграцію" - вказує на її головні теми. Почнемо з того, як автор звертається до теми еміграції. Як випливає з першого розділу, книга могла бути насамперед історією масової першої хвилі еміграції з України наприкінці 19-го століття, своєрідна українська відповідь на появу модерного світу, що прийшов на зміну феодального минулого – ярмарку у Сморжу, описаного Іваном Франком у майбутньому вже не буде.

Але якою була обіцянка "нового світу" та "американської мрії", що привели емігрантів із Карпатського Сморжа до вугільних шахт Пенсільванії, зокрема, до, в майбутньому апокаліптичного, містечка Централія? Зрештою, багато хто з іммігрантів "прижився", доказом чого є комфортний вигляд будинків їхніх нащадків, які Беспалов знайшов у "street view" Google Maps, досліджуючи їхні історії. Але "американська мрія" мала свій зворотній бік для іммігрантів. І те, що ірландсько-американський імміграційний офіцер міг переписати прізвище Ориняк на O`renoch, було, мабуть, найменше випробування, яке чекало на новоприбульців. Коротке резюме – "Американська мрія далася далеко не всім" – пише автор.

Проте книжка не лише про Централію та "першу хвилю" української еміграції до "нового світу". Вона також про "старий світ" – Сморж, старий Дніпропетровськ, Львів, Кам'янку-Дніпровську, Рубанівку, Ізюм... – всі місця, важливі для автора, про що поступово дізнається читач. Відкриття для себе минулого Централії приводить Беспалова до початку подорожі в його власне минуле та минуле України, що доводить до особистих одкровень – "Я перший свідомий українець у своїй родині", пише автор.

Беспалов мандрує не лише у просторі, а й у часі. Поряд із подробицями про подорож Ориняків до нового світу на пароплаві "Саратов" ми читаємо про наслідки лютого 2022 року: страх, валізи, вокзали, кордони, нове існування поза Україною, наприклад в Ірландії (нам нікуди від тих ірландців!)... Ще одна масова еміграція з України. Тільки цього разу з нюансом – "Я – представник першого покоління українців, які можуть не тільки виїжджати за кордон, а й повертатися додому", пише автор.

Авторефлексії автора про власний текст і ходи його написання представляють читачеві відкритий прийом для пошуку свого власного підходу до осмислення тексту. Автор подає читачеві багато матеріалу –деталей для індивідуального відчуття та розуміння прочитаного. Мабуть чимало потенційних читачів книги можуть у своїх біографіях згадати подорожі до незнайомих сіл з недовірливими співрозмовниками, пошукові блукання цвинтарями, покинутими будівлями, чи архівами, мовчання адресатів листів, чи запити без відповіді на дружбу у соцмережах, поява несподіваних нових друзів "подорожників", забуті маски у власних кишенях, чи вимовлене/почуте слово "почалося" – ранку 24-го лютого 22-го року... з таких деталей і складається життя.

Я не буду довго зупинятися на темах пандемій і воєн, таких присутніх та важливих у книжці. На відміну від досвіду еміграції, який більшість читачів Беспалова не зможуть розділити з героями його книжки, пандемії пережили і Ориняки, і Беспалов, і всі ми. Інша справа - війни, які ще більше все ускладнюють – війну знаємо ми, автор і лише ті Ориняки, які залишилися в Україні: "Америка? Нічого я не чула про вашу Америку! Нащо воно мені? Я жила собі спокійно без всяких Америк", каже авторові бабуся у селі Сможе. Автор коментує стан речей напередодні Першої світової: "У разі оголошення війни кожен, хто здатен тримати зброю, був зобов'язаний захистити свою імперію та імператора. Втеча за кордон – це фактично дезертирство". Не можу не згадати слова Юрія Шевельова у його пленарному виступі, в тодішньому музеї Леніна, перед запрошеними гостями першого з'їзду МАУ (Міжнародної асоціації україністів) у 1990-му році: "Ми не опинилися на заході – ми втекли на захід".

Зрештою, як і у випадку з темою еміграції, обговорюючи пандемії та війни, автор подорожує зі своїм читачем, долаючи час і простір. Ми глибше співчуваємо мешканцям Централії, які померли від пандемії у 1918-20 роках, тому, що самі були свідками подібного. Так само Перша світова, бої за гору Маківку переплітаються у книзі з боями за Гостомель та Бучу у війні росії проти нас сьогодні, утворюючи одне ціле. Оскільки сьогодні ми є свідками подій схожих на ті, що пережили герої книги в минулому, їхня історія стає для нас чимось особистим, ми можемо ототожнити себе з ними. Так само, як роздуми над їхніми долями допомагають нам зрозуміти самих себе.

Хоча, окрім "Польових досліджень з українського сексу" Забужко, у книзі Безпалова відчувається перегук із "Все ясно" Даніеля Фоера (автор згадує роман Фоєра), а також із "Свято, яке завжди з нами" Гемінґвея, і навіть із "шаленою подорожжю у серце американської (української?) мрії" Гантера Томпсона", все ж у книзі "У пошуках Єви" автору вдається представити наратив(и) та структуру повністю свою власну, пережиту та вистраждану, яка створює своєрідну стилістичну цілість та зворушливий вайб. Частково історія, частково особисті роздуми, частково філософські міркування, частково вигадка – ці складові зливаються в одне єдине, утворюючи ґештальт, чи документального роману, чи збірки есеїв. Наративи та деталі тексту поєднуються, щоб запропонувати панорамний образ нас сьогоднішніх і те, якими ми були в минулому – в Україні, чи за її межами.

"Цікаво, який слід людина залишає по собі на Землі?" – запитує автор. "Все це стало частиною моєї історії – я буду пам'ятати. І зроблю так, щоб пам'ятали інші". І я б звернувся до автора – "пане Максиме, цитуючи Оксану Забужко, "you have completed your research". Який там короткий список премії ББС супроти слів Бетсі з Пенсільванії: "Знай, що ти тепер маєш двох американських друзів. Відтепер і назавжди!"

Оскільки я жив якийсь час через річку від канадської провінції Кебек, дозволю собі закінчити свої роздуми про книжку Максима Беспалова словами французькою, які бачимо на номерах Кебекських машин кожного дня. Книга надихнула мене їх згадати: "Je me souviens".

Андрій Павлишин про книжку Юлії Буйських "На захід від Бугу. Щоденники з пограниччя"

Спершу кілька слів про "чистоту" жанру. Звісно, нам би хотілося мати справу в українській літературі з класичними, відповідними визначенням текстами. Особливо ревно на такі аспекти зважають філософи, предтечі яких створили жанр "спроб", та філологи/літературні критики/літературознавці, покликані стежити за ладом у літературному цеху та мінімалізувати хаос. Це вельми похвальні інтенції, проте, будучи палким прихильником руху "Анналів" у історичній дослідній сфері, я вважаю, що їхнє гасло доступності та цікавості тексту для читача можна і слід поширити на всю гуманітаристику. Нікому не нав’язую свого погляду, проте вважаю, що допустимо розширювати межі класичних визначень, зважаючи, що ми живемо в епоху синтетичних продуктів, відтак наявність у класичному за формулою есеї "домішок" з інших сфер мені не перешкоджає, і такий текст я не вивожу за рамки розгляду.

Отож, я вважаю, що поєднання нотаток антропологині, елементів тревелога, спостережень ученої та публіцистки, запропоновані Юлією Буйських у 15 есеях зі збірки "На захід від Бугу", прийнятні для участі в змаганні "спроб". Молода авторка гарно дебютувала у цій сфері, тож можу лише побажати їй розвивати літературну та філософську вправність. На жаль, цей дебют припав на часи важкої, кривавої, депресивної в сфері творчості для багатьох пишучих людей, війни. Її поколінню не було часу й змоги шліфувати свої тексти в тиші бібліотек чи будинків творчості для стипендіатів. На нього посипалися бомби та важкі психологічні випробування у потоці мільйонів біженок із охопленої вогнем України. Отож, це, на мою думку, унікальний і важливий досвід, ментальна й психологічна рамка, яка дозволяє по-іншому оцінити їхній життєвий досвід.

Тексти, які увійшли до книжки Юлії Буйських, постали як результат антропологічних польових спостережень на польсько-українському пограниччі (власне на польському боці) в 2015–2019 роках. Специфіка роботи антрополога передбачає увагу до індивідуального, а водночас до сукупного досвіду респондентів. Пограниччя, на якому працювала антропологиня Юлія Буйських, репрезентоване трагічним конфліктним минулим (як і в кожного пограниччя), а водночас чималим спектром розмаїття етнічностей, конфесій, побутових практик. Для мене воно важливе, оскільки представляє середовище сучасного екзистування решток української громади, яку не вдалося до решти знищити репресивним органам комуністичної Польщі, і якій зараз доводиться жити в амбівалентній ситуації: під тиском націоналістичних і ксенофобських упереджень чималої частини польських сусідів, а водночас у вільній країні, політично, економічно та мілітарно захищеній членством у ЄС і НАТО. Одним із дуже цікавих аспектів осмислення матеріалу, накопиченого дослідницею, є її спроба пов’язати сукупність досвіду пограниччя останніх десятиліть із тією прихильністю, що спіткала українських біженок і їхніх дітей на польському боці кордону в ту мить, коли мільйони жертв московської агресії вирушили в незвідане.

Напрочуд цікаво також, що авторка підкреслює: усі зустрічі та розмови відбулися насправді, отож її розмисли засновані на живій тканині сучасності. І хоча за зовнішніми структурними ознаками (передмова з виясненням методологічних засад і подяками, покажчик географічних назв, бібліографія, резюме іноземними мовами тощо) це наче наукова праця, проте цілком обґрунтовано, на мою думку, її можна віднести до жанру антропологічної есеїстики, настільки вільно, цікаво та рефлексивно вона написана. Мені би дуже хотілося, щоб історичні праці моїх колег містили щокроку такі міркування, як оце: " Світ улаштовано так, що весь відміряний нам час ми шукаємо самих себе і любов. Обидва ці процеси тісно пов’язані між собою. Шукаємо в інших – ближніх та далеких, шукаємо в подорожах, шукаємо у праці, у розмовах, у мовчанні, у спостереженні за природою та її циклами. У якусь мить цих пошуків приходить розуміння, що життя – це щось набагато більше, ніж усі наші болі, кривди, образи та страхи. Це навіть більше, ніж наші непоправні втрати й горе, з яким люди неодмінно стикаються протягом своєї історії. Ми примиряємося жити з утратами, складати раз за разом своє розбите серце і, проживаючи всю глибину горя, зцілюємося та вчимося знову відчувати радість і довіряти. Життя більше за всю "історичну несправедливість" та всі жахіття минулого, від яких хотів би прокинутися не лише джойсівський герой в "Уліссі". Іноді тільки смерть когось із найрідніших примушує нас цінувати кожну деталь кожного дня нашого людського існування, кожну мить, якою можна тішитися, кожну нову зустріч і оповідь чиєїсь історії, яка резонує всередині нас. Певно, в цьому й полягає весь сенс усього?"

Я не теоретик літератури, тому не можу запропонувати глибокої порівняльно студії на тему місця "спроб" Юлії Буйських серед інших зразків жанру. Я практикуючий есеїст, і працюю в контекстах і жанрових рамках, схожих на ті, які пропонує авторка збірки про забужан із Люблінщини. Тому вважаю, що ця збірка заслуговує бути відзначеною на конкурсі есеїстики, патроном якого є Юрій Шевельов, принаймні потрапити у трійку кращих.

Оля Гнатюк про книжку Олександра Зінченка "Як українці зруйнували імперію зла"

Не було в мене радянського дитинства, не було й мультиків "Як козаки…" – дотепних, жвавих, занурених водночас в українську і в європейську традицію, наче Астерікс у французьку і античну (хоч Астерікс – молодший брат "Козаків"). Тож подивилася цей мультфільм вже в дорослому віці і при незалежній Україні – й дотепер сміюся. Це українська сміхова культура ще раз прорвала залізобетонну імперську систему. Документальний фільм – не мультик, а тим більше – не є мультиком ані коміксом книжка про кінець СССР, але не тільки заголовок "Як українці зруйнували імперію зла" викликає асоціацію з "Козаками", а й зануреність в історію – українську, радянську і світову. А також темп, гумор і ціла галерея українських типажів.

"Як українці зруйнували імперію зла" Олександра Зінченка написана по свіжих слідах телевізійного серіалу "Колапс" з таким саме підзаголовком і побудована за цим самим планом, однак суттєво забагачена матеріалом, з доданим прологом і епілогом, хронологією подій, списком джерел, тощо. Може здаватися просто популярно-науковою книжкою, але так не є. Як і в випадку його деб’ютної книжки присвяченої Катинському злочину 1940 року під інтригуючою назвою "Година папуги", після інтенсивної роботи над документальним фільмом, авторові сценарію жаль було залишити в приватному архіві весь накопичений матеріал. Це сотні годин інтерв’ю, унікальні і промовисті свідчення, які залишили учасники драматичних подій. Хоч "Колапс" був, мабуть, рекордом в документалістиці незалежної України – це аж сім серій по 50 хвилин, то все одно неможливо було увібгати в хронометраж документального фільму весь зібраний матеріал. Потрібно було обирати не тільки головних персонажів-оповідачів, щоб створити захопливий сюжет, але й відео-ряд. Місця для рефлексії автора сценарію майже не залишилось.

Так виник задум цієї книжки, яка на межі різних жанрів – історичного репортажу, детективу і есеїстики. Читач не може позбутися відчуття, що попав у циклоноподібний вир подій, перед очима прямо калейдоскоп, який хочеться бодай на мить зупинити, але кожен оберт ще більше захоплює своїми перепливами, звивами, констеляціями і ти дивишся далі, поринаючи все глибше й глибше. Саме темп і калейдоскопічність вирізняє цю книжку з-посеред інших. Вчену публіку може ввести в оману легкий стиль – подумаєш, що ще можна сказати про історію нашої незалежності, чого ми не знаємо?! Дійсно, Зінченків хист оповідача історії і відчуття драматургії робить цю книжку дуже легкою для прочитання. Але за цим приховане глибоке знання, увага до фактів і до інтерпретацій, до наукових монографій, як наприклад Сергія Плохія "Остання імперія", і до візуальних джерел, які теж стають героями оповіді.

В епілозі автор ще раз надає слово своїм героям. Кожен з них мав лаконічно відповісти на запитання хто (або що) розвалив СССР. Зрозуміло, що серед героїв переважають українці, а відтак – і українська перспектива на кінець імперії. Однак автор визнає, що перш, ніж українці забили останній цвях у труну СССР, сталися події, на які вони не мали впливу – литовська незалежність, польська Солідарність, карнавал революції – за висловим Педрика Кені, чи найбільш популярна і найменш правдива метафора "падіння берлінської стіни". Стіна, як каже Тімоті Снайдер, сама по собі не впала. Її повалили громадяни, які не побоялися постояти за свою свободу. І за нашу. Але потім ми постояли за їхню. І до сьогодні стоїмо. І вистоїмо. І заб’ємо, але цього разу не цвях, а осиковий кілок.

Олексій Панич про книжку Мирослава Лаюка "Бахмут"

Багато років тому мене неймовірно вразив фільм Олівера Стоуна "Сальвадор". Я дивився на екран з повним відчуттям того, що мене самого цілковито занурили у вир карколомних, жахливих, вбивчих подій. Пам’ятаю, як вийшов з кінотеатру і ще пару годин ходив вулицями, бо сцени з фільму невпинно крутилися в мене в голові, так що я бачив їх чіткіше, ніж людей та будинки навколо себе.

Приблизно таке ж враження — повне занурення в страшні події, що відбуваються зовсім поряд із нами — справляє і перша, "репортажна" частина книжки Мирослава Лаюка "Бахмут". Автор описує події в теперішньому часі — ось воно відбувається просто зараз! – але його погляд фіксує не все поспіль, а лише те, що дає змогу читачеві відчути унікальність кожного моменту і кожної людини, які потрапили в його репортажний "кадр". Обличчя та характери змінюють одне одного, але запам’ятовується кожен: боєць, ще боєць, лікар, священник, механік, зенітник… Чорно-білі фотографії Данила Павлова не ілюструють, а радше доповнюють картину, довершуючи "ефект присутності".

Останнім розділом цієї першої частини є короткий текст під назвою "Фіксація". Фауст піддається спокусі й хоче зупинити, "зафіксувати" мить; цим він замикає власну пастку. Але фіксувати миті можна і треба. Питання в тому, як їх фіксувати, не фіксуючись на них? Далі я просто процитую:

"У 19-річного бійця, що чекає наказу виходити на позиції, питають:
— Про що думаєш у цей момент?
Він відповідає:
— Що хочу не бути в цьому моменті."

Але для того й потрібна фіксація, щоби цей момент також залишився з нами. Зникне з нашої пам’яті він — зникнуть і ті, хто опинився в ньому. Часто не тому, що хотіли, а лише тому, що мусили.

Друга частина книжки – власне есеїстична. Тут є розповідь про Бахмут, він же "Артемівськ", з несподіваними сучасними паралелями ("Артем, зрештою, нагадує якогось умовного Гіркіна, Моторолу або навіть Пригожина"). Є глибокі міркування про пам’ять, яка інколи дається взнаки зовсім несподівано – як у того згаданого автором лосеняти, яке забігло на київську Оболонь, бо "ще років тридцять тому тут був ліс". Що за тридцять років буде з Бахмутом? А з Україною? А ще, каже автор, є "священна пам’ять": це "коли в голові вже порожньо, але лишився останній рефлекс: у домі має бути прибрано, навіть якщо дому більше немає".

А втім, якщо прибирати, то зрештою буде і дім. Адже прибирати (в усіх сенсах водночас, майже як з німецьким aufheben) — це також робота пам’яті. А де пам’ять, там для автора і традиції, які українці бережуть, "розуміючи, що це є частиною культурної пам’яті як основи національної ідентичності". Традиції цілком приземлені (кутя, узвар, грибна зупа, звісно ж борщ), але життєдайні, причому також більше ніж в одному сенсі. Саме таким є наш кочовий "дім" — наш острівець стабільності в країні, яка, каже автор, напевно, є найнестабільнішим місцем в усій Європі.

Від пам’яті та традицій автор цілком логічно переходить до… позивних; від позивних — до віри; від віри — до очікувань; від очікувань – до Чистого четверга, а звідти до рим, причому і цього разу в більше ніж одному сенсі: коли, наприклад, Марина Абрамович несподівано "римується" з Василем Стусом, "життя" з "творчістю", а місто Бахмут з Ларисою Шепітько, яка є одною з його найвідоміших уродженок, а до того ж "народилася в той самий рік і в той самий день, що й Василь Стус". Життя сповнене таких рим, що дарують нам несподіване осяяння; проблема лише у вмінні їх помічати. Мирослав Лаюк вміє це блискуче.

Що пов’язує дві частини цієї книжки, репортажну та есеїстичну? Звісно ж, пов’язує Бахмут, який для цієї книжки є альфою та омегою ("Бахмут позаду, Бахмут попереду. Бахмут — точка повернення"). Звісно ж, пов’язує й сам автор, який в присутності та за участі читачів не просто вбирає в себе все ним побачене, а переосмислює та перетворює його одразу в багатьох контекстах – від сьогоднішніх інформаційних агентств до радянського кінематографу, від Сартра до Есхіла. Але оскільки я вже, слідом за автором, згадав Есхіла, то наважуся додати, що цю книжку як ціле пов’язує також ефект очищення — та сама часто пригадувана (зазвичай геть не до ладу) антична "катарсис" (κάθαρσις), яка для Арістотеля є неодмінною ознакою трагедії, що "через співчуття та страх здійснює очищення таких страждань" (δι' ἐλέου καὶ φόβου περαίνουσα τὴν τῶν τοιούτων παθημάτων κάθαρσιν).

Страждань в книжці згадано чимало, і буде добре, якщо вони викличуть в її читачів і співчуття, і страх. Але "рамка" авторського погляду та присутні в цьому погляді контексти історії та культури — української, європейської та світової — ніби "очищують" для нас ці страждання. Зрештою, бруду немає для святості. Чистий четвер — день скорботи, бо ми знаємо, що за ним прийде смерть; але знаємо також, що за смертю неодмінно прийде воскресіння.

Оксана Хмельовська про книжку Юрія Макарова "та невже?"

Не знаю, скільки разів я мимоволі скрикнула про себе "та невже?", читаючи збірку есеїв Юрія Макарова. І хай не введуть в оману вас його самобичування, що ці всі факти можна знайти у вікіпедії у перших видачах пошуковика, що для багатьох читачів його думки будуть на рівні "Капітана Очевидність", бо це лише загравання, безперечно, інтелектуала, який не боїться здаватися кимось іншим, ніж він є.

Власне, відустність страху дозволяє йому іноді ставити питання руба: де потрібні компроміси, а де вони можуть накликати біду? чи не є об’єктивність журналістики красивим ідеалом, який найкраще працює на безпечній території острова, аніж під час бомбардувань? чи можливо після всього залишатися росіянином в Україні – бодай в анамнезі?

З 2022 року в нашій бульбашці реакція на згадку про Велику російську культуру (ВРК) найчастіше проявлялася у два способи – безкомпромісного кенселингу або ж рефлекторного відвертання із рвотними позивами, подібно до того, як закриваєш носа в нечистому клозеті. Однак і той, і інший способи межують із інтелектуальною поразкою, особливо це було помітно, щойно виїхавши за кордон, де очевидні для нас речі потрібно пояснювати іноземцям мовою логіки й аргументів, а не лише емоцій. Макаров засотує рукави й йде до джерел, перечитує російських класиків, додаючи деталей про кількість кріпосних в їхніх руках чи у вигляді фото міцного тиснення руки найвідомішого совєцкого дисидента Алєксандра Солженіцина й Владіміра Путіна. Як журналіст уміло працює із фактажем, як інтелектуал задає напрямки роботи кафедрам русистики і східнослов’янським студіям у всьому світі на багато років вперед.

За жанром видавці позиціонують ці тексти як почасти полемічні, почасти науково-популярні есеї. І те, і те є правдою, як між рядків вгадується ще й автобіографічність. Це таке собі перевзування з юності спершу російськоценричного філолога, який утім відважився і здобув право знайти себе і зберегти, і довести вже згодом багатьом модерність Тараса Шевченка, і відвоювати право для української мови бути не провінційною, а сексі на зорі незалежного телебачення. Рекомендую піти слідами становлення й особистих відкриттів автора, які, утім, можуть стати й вашими відкриттями.

Тамара Гундорова про книжку Василя Махна "Кури не літають"

Книжка "Кури не літають" українсько-американського поета і письменника Василя Махна є зібранням його есеїстики останнього двадцятиліття. В певному сенсі її можна назвати автобіографічною, бо в основі своїй це конструювання персоналізованого "міста пам’яті". Воно космополітичне, багатонаціональне і водночас виразно українське. Місто пам’яті розбудовується з уривків спогадів, подорожніх вражень і культурних алюзій, а також із локусів пам’яті, що ними стають подільські містечка і Нью-Йорк, Любляна і Лондон, Бєлград і Будапешт, простір горба у бабиному селі і квадрат двору у Кривому розі. Як знаний майстер есеїв Махно зводить старих друзів і літературних кумирів, насичуючи тексти літературними і культурними ремінісценціями та розбудовуючи власне геокультурне середовище, де попри всі зміщення ландшафтів, часу і простору, базарські пагорби на Поділлі і ньюйоркський Мангеттен перетікають один в одного.

Ростислав Семків про книжку Антона Санченка "На чорноморській хвилі: 33 століття копаного моря"

Есеїстика це не лише есе. Це радше ціла філософія письма: дозвіл автора самому собі зректися прагнення об’єктивності – надмірної детальності фактів та холодної незаангажованості погляду. Тобто, окрім есе, яке є окремим невеликим текстом, як правило, на філософську тему, в якому відчутно авторську присутність та пристрасть, існує ще й ширша сфера есеїстичного письма, своєрідної науки light – легкої, світлої.

Збірки есеїв дозволяють авторці чи автору поглянути на тему із різних боків, подати її об’ємно, висловити власний погляд щодо неї. Проте есеїстика – ширше поняття, панорамніший погляд, популярніший виклад. Із особистою рефлексією, з іронією та гумором. Може, навіть, найперше, з іронією та гумором. Напевне, це цілий тип наукової репрезентації для тих, які вважають кумедними спроби наук – особливо гуманітарних – прагнути об’єктивності чи видаватися об’єктивними.

Антон Санченко пише з гумором. Він з гумором пише першу в Україні історію Чорного моря – геополітично важливої структури для всенької української ментальності. Ми нація з морем. Морська нація, що має, відтак, вихід у інші світи – до далеких материків, екзотичних земель і романтики трансокеанічних експансій. Ми можемо пишатися своїм Чорним морем. І книга (тут не скажеш "книжка") Санченка дає сто тисяч причин ним пишатися.

Найперше, це потужний історичний огляд. Справді, оті 33 століття від античних часів і дотепер; з пірнанням у цікавинки минувшини, на кшталт згадки про перше потоплення крейсера "Москва", яке трапилося ще 1941 року. Це також робота з історичними міфами, як-от "хто викопав море?" або "чи були в запорожців підводні човни?" тощо. Есеїстичний виклад не любить посторінкових приміток, що вадять темпу читання, Санченко не любить їх теж. Але він тримається фактів і жодного разу не вдалось підловити його на історичній недостовірності чи відсутності прозорої логіки. Це таки дуже добра історична книжка.

По-друге, маємо тут низку епізодів "мариністичного літературознавства", де й міркування про персонажів Гомера, долю Овідія, аналіз "Думи про Самійла Кішку" та низки інших історичних пісень, відсилки до мандрівних записок Юрія Лисянського та Олександра Мар’ямова.

Врешті, це майже всеохопна енциклопедія всього, що пов’язано з морем, починаючи від типів парусів, якорів, маяків, видів кораблів – від трирем до дредноутів – до бердянських бичків та особливостей чорноморського рибного промислу. Й усе це написано легко – есеїстично.

Підсумовуючи, скажу, що багато книжок, з якими ми зараз знайомимося – чи через надто щільну прив’язку до актуального моменту, чи через вузькість розгляданих тем – з часом загубляться й забудуться. Проте "На чорноморській хвилі" Антона Санченка, маю таке передчуття, надовго залишатиметься важливим конденсованим джерелом знань про наше море, а також підштовхне майбутніх авторів і авторок до створення вже суто художніх сюжетів.

Олександр Михед про книжку Бориса Філоненка "Культура під тиском від 000/0000"

Борис Філоненко – один із провідних кураторів свого покоління, есеїст, філософ, викладач, співзасновник видавництва "IST Publishing", дослідник і автор коміксів (розкішний кмітливий графічний роман "У м’яті", у співавторстві з Данилом Штангеєвим і Антоном Резніковим).

"Культура під тиском від 000/0000" – це збірка есеїв, написаних протягом 2020 – 2024 років, про митців і виставки. Як і в попередній книжці "Лувр. Володимир Костирко. Євген Равський" (видавництво Артбук, 2017), Борис Філоненко трансформує узвичаєне в українському мистецтвознавстві писання, що часто виконує функцію ретрансляції тез, які наговорюють художники, воліючи аби ця версія інтерпретації лишалася єдино можливою. Натомість у випадку "Культури під тиском" йдеться про інший тип письма, що пропонує широку мережу інтерпретацій та асоціацій. (Та і просто – ці тексти цікаво читати).

Один із найсильніших текстів – це "Хронологія "Фонтану виснаження", 1992–2022", що описує 30 років роботи Павла Макова над однією з найвідоміших робіт в історії сучасного українського мистецтва. Митець шукає форму для своєї роботи, змінює медіуми, робота обростає новими сенсами. Борис Філоненко описує пригоду думки тривалістю 30 років.

Кожна робота Бориса Філоненка – це величезна гра на полі історії культури (так, футбол теж важливий ключ до розуміння автора). Кожен текст супроводжується візуальним рядом, що слугує не прямою ілюстрацією, а повноцінним інструментом оповіді (візуальні есеї також є у доробку автора).

Формально – ця книжка, звісно, збірка вибраних текстів. Але знаючи зацікавлення автора в гіп-гоп культурі, маю підозри, що Борису Філоненку йдеться про своєрідний мікстейп ідей. На противагу до звичного у музиці альбому, об’єднаного певною темою, мікстейп дає можливість ширшого експерименту, компіляції гітових синглів різних років. І особливо важливі тексти, написані після початку широкомасштабного вторгнення – якими стають мистецтво і митці, коли культурні інституції стають буквальним прихистком.

Що ж значить ця загадкова назва? "Культура під тиском від 000/0000" – це спроба на письмі передати акт цензури з боку офіційної української державної культурної інституції, коли в останній момент із каталогу можна діркопробивачем забрати слова, які хотілося б приховати. І ці вирвані шматки час повертати на свої місця.

***

17 грудня (вівторок) о 18:00 відбудеться церемонія нагородження лауреата Премії імені Юрія Шевельова 2024 року. Трансляцію можна буде дивитися онлайн на Facebook-сторінках Українського ПЕН та Києво-Могилянської Бізнес-Школи. Деталі оголосимо незабаром.

***
Засновники Премії: Український ПЕН, Києво-Могилянська Бізнес-Школа, Видавництво "Дух і Літера", Центр юдаїки, Український науковий інститут Гарвардського університету.

Інформаційні партнери "Днів есеїстики" та Премії імені Юрія Шевельова-2024: Радіо Культура, Суспільне Культура, телеканал "Еспресо", 5 канал, Українська правда, медіа про культуру "Сенсор", Лівий берег, "Читомо".

Генеральний інформаційний партнер Премії імені Юрія Шевельова-2024: телеканал "Еспресо".