"Військовий непотріб" Василя Паламарчука

Того дня Василь Паламарчук телефонував дружині ледь не кожні пів години і, здається, не міг наговоритись. Казав про те, що сильно кохає її, просив вибачення за все. Надіслав своє фото, паролі від телефона та банківської картки, гроші й телефонні номери побратимів. Не приховував: попереду дуже важке завдання.

Напередодні росіяни захопили їхню позицію, і там залишились тіла його хлопців, загиблих у бою. Паламарчук знав: особливе пекло для сім’ї полеглого — роками жити в підвішеному стані зі статусом "зниклий безвісти" і не мати навіть могили. Єдине, що він може зробити для своїх загиблих побратимів, — бодай спробувати повернути їх додому. І зараз Василь збирався йти на вже не підконтрольну територію.

"На той момент Василь був командиром роти, - каже його дружина Наталія. — І як командир він дуже важко переживав загибель кожного свого солдата. Росіяни не давали забирати тіла, чатували на тих, хто пробував це зробити. Але відраджувати Василя було марно, він говорив: "Це мої хлопці. Я не можу по-іншому" і додавав: "Не хвилюйся, я вже це робив. Все буде добре"". Увечері Василь набрав Наталю востаннє і попередив: він залишає телефон на командному пункті і набере завтра ввечері. Коли повернеться.

Уранці в двері Наталії подзвонили. На порозі стояв побратим Василя. Так Наталія дізналась: автівку, якою їхав чоловік із побратимами, підбили росіяни. Зараз уже загиблого Василя побратими намагаються евакуювати.

Згодом Наталія побачила, що серед повідомлень, які надіслав їй Василь у той останній день, був телефон діловода його частини — людини, яка працює з родинами після загибелі військового.

**
Василь Паламарчук жив на Херсонщині в місті Олешки. Навчався на юриста і ще тоді, студентом, зустрів Наталю. Вже на першому побаченні безапеляційно заявив: "Ти станеш моєю дружиною і в нас буде троє дітей".

Слова дотримав — і про дружину, і про трьох дітей. Після закінчення вишу Паламарчук десять років працював слідчим у міліції, а тоді адвокатом.

"Він поспішав жити й любив пробувати щось нове. Здобув кілька освіт. Окрім юридичної практики, вчителював у професійному ліцеї в Олешках. Любив історію та книжки. Йому подобалося писати, він пробував себе у журналістиці, дописував до херсонських видань", — згадує Наталія.

А тоді почалася війна.

Одного дня Паламарчук прийшов додому і ошелешив родину новиною: він негайно іде до війська. Виїзд сьогодні. Насправді на передову він намагався потрапити уже кілька місяців, довелося пройти справжній квест у пошуках підрозділу. Спершу хотів воювати разом із земляками у добровольчому батальйоні "Херсон", тож проходив комісії, збирав документи, чекав на дзвінок, але туди не взяли. Зрештою він опинився в артилерії 28-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Служив навідником САУ (самохідної артилерійської установки). Восени 2014-го його підрозділ вирушив до передмістя Донецька — Мар’їнки. Як і багато інших військових, Василь говорив родині, що він — у Запорізькій області.

Там, на фронті, чоловік щоранку брав телефон і вмикав камеру. Розповідав, як минув попередній день та про людей, які прожили його поруч із ним. Записував думки побратимів. Після демобілізації засів разом із цим відеощоденником за комп’ютер — описувати все, що пройшов він та його підрозділ за ті кілька місяців на Донбасі. Коли рукопис був готовий, Паламарчук почав шукати видавництво, але зрештою вирішив публікувати книгу самотужки. Видання профінансував один з побратимів та героїв книжки.

"Іноді під час роботи Василь зачитував мені якісь уривки. Часом бідкався, що йому не подобається те чи інше речення. Обкладинку ми вигадували разом, — згадує Наталія. — Коли прийшов перший наклад, Василь був дуже щасливим. Він брав до рук ці книжки так, наче це були немовлята. Того ж вечора сів їх підписувати. Першими його читачами були друзі та побратими. Василь дуже хвилювався, якими будуть їхні відгуки. Але зрештою хлопці сказали: "Так, все було саме так". І дякували за правду".

Утім так книжку сприйняли не всі. Хтось дорікав немилозвучною назвою — "Військовий непотріб". Автор пояснював: так назвав їх, щойно мобілізованих, один недолугий командир. Комусь не подобалося, що війну та її людей було показано без прикрас та купюр. У цій книжці багато гумору і зовсім немає пафосу. І геть не всі виявились готовими прочитати цю правду. А Паламарчук не вмів іти на компроміси з собою.

"Оскільки хлопці навколо були прості, інститутів здебільшого не кінчали, то свої думки вони викладали просто, вживаючи слова й вирази, які найкраще, на їхню думку, відповідали моменту. Тому в книжці багато ідіоматичних висловів, хотілося передати ту атмосферу, колорит, і дітям книжку варто читати тільки з дозволу дорослих. Тут ви не прочитаєте, як мобілізовані військовослужбовці ЗСУ різали ворогів ножами чи з в’язкою гранат кидалися під танк, — усього цього немає. Взагалі, війна в житті відрізняється від того, що показують у кіно чи пишуть у книжках", — писав Паламарчук у передмові до книжки.

Саме тоді захворів його побратим та земляк на ім’я Назар — потребував термінової операції на серці. Гроші, отримані від продажу першого тиражу, Паламарчук віддав на лікування друга.

Він та його побратими мали традицію: раз на рік збиралися разом, згадували місяці, проведені в Мар’їнці, і тоді дехто з них напівжартома повідомляв свою останню волю. На одній з таких зустрічей Назар "заповів": коли його ховатимуть, замість триразового пострілу з автомата побратими мають зробили залп з АГСу (автоматичний станковий гранатомет).

Але все буде інакше. Під час стрімкої окупації Херсонщини Назар буде серед тих, хто не встиг виїхати. Росіяни мали списки ветеранів і швидко його знайшли. Жорстоко катували, били струмом. Назарове серце не витримало, і він помер у лікарні. Паламарчук так і не зможе потрапити на могилу друга, але щоразу, коли стрілятиме АГС, Василь буде його згадувати.

**
Після виходу "Військового непотребу" Василеві Паламарчуку подзвонили зі Львова — запрошували стати учасником першого Всеукраїнського форуму військових письменників. Там він знайшов братів та сестер по духу — таких самих ветеранів, готових розповідати про свій досвід та війну книжками.

"Він приїжджав до нас на форум кожного року, окрім останнього, — розповідає співорганізаторка події Тетяна Пилипець. — Був учасником Літературного десанту — поїздок військових письменників Львівщиною, де вони зустрічались із місцевими мешканцями та презентували свої книжки. Під час цих зустрічей Василь завжди був веселим, розповідав про війну легко, часом навіть бравурно, аж поки не починав говорити про загиблих побратимів — тоді він умить змінювався і це було дуже драматично. А ще Вася ніколи не тягнув ковдру на себе. Коли слухачі дослуховували його уривки, він завжди радив прочитати книжки його побратимів і посестер".

Паламарчук хотів, аби ветеранів чули. Аби за допомогою книжок українці нарешті дізналися про війну та ціну, заплачену за мирне життя в тилових містах. Коли на одному з книжкових фестивалів ветеранам та їхнім книжкам не знайшлося місця, військові автори вирішили створити власну локацію. Встановили великий армійський намет, де зібрали кілька десятків книжок про війну й самотужки продавали свої твори. Ветнамет став більш ніж локацією і згодом переріс у рух із популяризації ветеранської літератури та підтримки військових письменників.

"Ми познайомились якраз у Ветнаметі, де він продавав свій "Військовий непотріб". Це була дуже влучна назва. Як їх свого часу називали військовим непотребом на початку війни, так і в нас літературу про війну багато хто вважав непотребом. Василева книжка була блискучою, і ми також вирішили її видати, — розповідає власниця видавництва "Білка" Ірина Білоцерківська. — Вася — людина, яка гріла всіх навколо. Він був дуже соціальним, розумів людей і багато чого їм прощав. Обожнював сам продавати свої книжки. Мені пощастило, що я його видала. Він став не лише нашим автором, а й моїм другом".

Паламарчук почав працювати над другою книжкою — теж про війну. За його словами, встиг підготувати 70% твору.

**
Василь Паламарчук вірив у те, що і захищати, і змінювати країну потрібно власноруч. Під час останніх виборів балотувався в мери Олешків, але програв. Натомість став депутатом міськради. Попри повернення до цивільного життя, його тривожний рюкзак завжди стояв зібраним.

Новини про ймовірну повномасштабну війну Паламарчук сприйняв дуже серйозно. Уже 15 лютого він обдзвонював знайомих ветеранів, дізнавався, хто готовий у разі вторгнення стати на захист міста.

На світанку 24 лютого йому зателефонував друг, що жив на межі з окупованим Кримом. У слухавці лунали вибухи. Цього разу на збір пішло ще менше часу, ніж попереднього.

Тепер Паламарчук воював у 206-му батальйоні ТрО. Брав участь у боях за Київщину та у звільненні Херсонщини. Потім були бої під Бахмутом та повернення туди, де десять років тому для Василя почалась ця війна, — під Мар’їнку. Навіть там, у перервах між боями, він далі писав — тепер уже в соцмережах. Замальовки з війни та історії про тих, хто сам про себе вже не розповість.

Родині Паламарчука — дружині, доньці та двом синам — вдалося виїхати з Олешків лише через два місяці після початку окупації. Їхня евакуація тривала три дні й була справжньою спецоперацією. Паламарчук був реалістом, тверезо дивився на речі і розумів: найближчим часом додому їм не вернутись. Відтоді вони з Наталею часто мріяли про власний дім, у якому обов’язково буде кабінет, де вони творитимуть разом: вона вишиватиме, він — писатиме нову книжку.

***
Навесні 2024 року Василь Паламарчук дістав поранення й потрапив до шпиталю. Але, щойно зняли шви, того ж дня достроково виписався з лікарні й повернувся до своїх на Донеччину. Наталія згадує: в останні місяці він був утомлений та виснажений, але коли незадовго до загибелі йому запропонували вищу, до того ж тилову, посаду — відмовився. Не зміг залишити своїх хлопців. Як і тоді, вранці 3 липня.

Його поховали у Львові. Аби вшанувати Василеву пам’ять, Всеукраїнський форум військових письменників започаткував премію для авторів гумористичних творів про війну — таких творів, які писав Паламарчук. Його ім’я матиме і конкурс малої прози від видавництва "Білка".

На ноутбуці й телефоні Паламарчука залишились нотатки рукопису його незакінченої книги. Наталія зізнається: не дивилася, що там, — надто боляче. Колись, згодом, вона прочитає ці записи. І, можливо, ми знову почуємо голос Паламарчука: без пафосу і надриву, але з притаманним йому гумором, розповідь про справжню війну та її людей, які у найважчий для країни час покинули домівки та пішли її захищати.

Як писав Василь Паламарчук: "Війна — це не кінець життя, це таке життя".