Ірина Цвіла: плекати свій сад

У січні 2017-го в Авдіївці було дуже холодно і дуже гаряче водночас. Холодно, бо саме в ті дні вдарив мороз — лютий, він пробирав до кісток. Гаряче — бо після того, як українським армійцям вдалось повернути ще один шматочок нашої землі біля місцевої промзони, росіяни геть оскаженіли. Зрозумівши, що їм не під силу відбити втрачену позицію, від безсилої злоби вони почали гатити по вулицях та житлових будинках Авдіївки.

Через суттєве загострення до міста зʼїжджаються журналісти з усього світу, серед них і наша знімальна група. В місті немає готелю, але нас люб’язно погоджується прийняти на кілька ночей полк поліції спеціального призначення "Київ", який саме має чергову ротацію в Авдіївці. Нас з операторкою розміщують разом із двома жінками, що служать у підрозділі, — "Ластівкою" та "Лінзою". В кімнаті два імпровізованих ліжка — матраци на підлозі, накриті коциками. Одна з воячок — "Лінза" — чорнява, коротко стрижена, з пронизливими карими очима — допомагає ладнати для нас третє. Рекомендується Іриною. Цього вечора ми мало говоримо, але коли вночі в місті гучно, я прокидаюсь від чергового вибуху і бачу, як Іра підкладає дрова в буржуйку. Обережно, наче вивіряючи кожен рух, аби нікого не розбудити. Я ловлю себе на думці, що ця неймовірно красива, яскрава та витончена жінка навіть у військовій термусі скидається на акторку з французького ретрофільму. І ще уявляю, як би їй пасувала довга шовкова сукня й червона доріжка.

Вранці, коли ми прокинулись, Іри в кімнаті вже не було. На лихо, саме зараз почала народжувати улюблениця підрозділу, і Іра носилась по всій будівлі, намагаючись облаштувати для пухнастої породіллі максимально комфортні умови. Зрештою влаштувала кішці "родзал" із ящика з-під набоїв, вимощеного шматком штучного хутра (і де вона знайшла його в тих умовах?). А потім дуже тішилась, коли за годину з коробки почувся писк. На війні особливо цінно бачити, як з’являється нове життя, наче воно перемагає смерть навколо.

Такою була Ірина Цвіла — їй важливо було попіклуватись про кожного — про покинутих фронтових тварин, про кожного побратима, про незнайомих людей, які випадково опинились поряд і лишилися на ночівлю. Зрештою, про мільйони українців, яких вона пішла захищати на фронті. "Хочу бути корисною" — постійно повторювала Іра.

**
В один із наших приїздів Іра показала на ноутбуці свої фото з Майдану. Саме там почалася її війна. Протягом усіх тих місяців Цвіла була в самому епіцентрі Революції Гідності з фотоапаратом — фіксувала історичні події й тих, хто їх вершив. Її фото, що демонструють неабиякий талант репортажистки, зараз стали безцінними, зокрема й тому, що багатьох зі спійманих її об’єктивом із нами більше немає. 18 лютого 2014 року Ірина опинилась у натовпі протестувальників на Кріпосному провулку. Якоїсь миті біля її ніг упав один із майданівців. Вона не бачила обличчя цього чоловіка — воно було повністю закривавленим, але назавжди запам’ятала його червоно-чорну арафатку. Згодом вона дізналась його ім'я — Герой Небесної сотні Ігор Сердюк із Кременчука. Цей день став для Ірини точкою неповернення.

А потім почалась війна. На той час жінки в Збройних силах були явищем рідкісним: вони не мали права не лише займати бойові посади у війську, а й бути, наприклад, фотографками та перекладачками. Тому Іра вступила у добровольчий батальйон "Січ". Учителька за фахом, вона раніше ніколи не мала справи зі зброєю, тож усього довелося вчитися з нуля.

**
До війни покликанням Ірини Цвілої були квіти. Про троянди вона, здається, перечитала все, що можна було знайти, збирала різні зразки, спостерігала, як вони приживаються в наших умовах. Її колекція вражала — в її садку росло понад 500 сортів троянд з усього світу — зокрема із Сербії, Франції, Великої Британії. А потім хобі стало роботою: Іра почала створювати трояндові сади для інших. Прораховувала, які сорти краще підібрати для місцевості, комбінувала за кольорами, розробляла рекомендації з догляду за майбутнім квітником.

Можливо, любов до троянд була невипадковою? Адже саме на цю квітку була схожа сама Іра. Красива, ніжна й тендітна, але водночас — здатна себе захистити, жорстка і безкомпромісна до несправедливості і того, що йшло врозріз із її принципами. Мова для неї мала значення, тож її засмучувала відсутність ресурсів про троянди українською. І тоді Ірина вирішила створити власний сайт про троянди. Вона самотужки робила світлини, описувала особливості сортів, а ще почала дослідницьку роботу: шукала легенди й казки, де фігурували троянди, вірші і твори українських авторів про цю квітку. Але, коли настала війна, між здійсненням власних мрій та обороною чужих життів Іра обрала друге.

**
"Республіка міст" (ключовий блокпост, один із бойових рубежів російсько-української війни — ред.) на в’їзді в селище Піски — одна з найвідоміших точок Донбасу часів АТО. Звідси всього кілька кілометрів до вже окупованого Донецька та Донецького аеропорту, за який саме зараз, узимку 2014-2015, триває вирішальна битва. Тож Піски в цей час — одна з найскладніших та найнебезпечніших точок фронту. Того дня Іра Цвіла бачить це вперше на власні очі. Вже кілька годин вона стоїть на "Республіці міст" і разом з іншими військовими чекає бодай невеликої перерви між обстрілами, аби швидко заскочити в село, де зараз воює її підрозділ. Це була її друга ротація на Донеччині. Спершу, влітку 2014-го, її підрозділ відправили до щойно звільненого від росіян Слов’янська. "Приїхали надвечір. Нас поселили в авіаційному училищі. Там усе було розбите, покоцане, шибки вибиті, по кімнатах цинки, гільзи валяються. Це справляло доволі гнітюче враження. Перша ніч у зоні АТО була для мене дуже страшною, поки я не побачила перший промінчик сонця через заклеєні газетами вікна. От через дірку в газеті пробилось сонце, і мені якось на душі стало тепліше й оптимістичніше. Ми патрулювали місто. Першу ротацію нам зробили таку, просту, щоб ми трохи звикли, адаптувалися до війни. Такий інкубаційний період між мирним життям і війною", — згадувала Іра свої перші дні в АТО.

Під час другої ротації її підрозділ потрапляє в Піски. Але "Лінзу" побратими з собою не беруть — залишають на базі в Кураховому. Ірині вартує чималих зусиль вмовити їх, щоб відпустили її на передову. І ось вона стоїть за кількасот метрів від Пісків і їй страшно, що вона не впорається й підведе своїх побратимів. Але чимдуж старається не виказувати страху — аби її не відправили назад на базу. Після 5 годин безперервних обстрілів їм нарешті дають дозвіл заїхати в Піски.

"Селище було — суцільний жах: спустошене, все у вирвах, розбите, розграбоване, дуже багато бездомних тварин... Це був страшний біль — коли бачиш обтягнуті шкірою скелети цих нещасних тварин, колись домашніх улюбленців, а зараз покинутих, голодних, хворих, кволих... Часто наші хлопці їх підгодовували. Ми якось навіть робили такі рейди — годували тварин. Багатьох ми з Пісків вивезли", — згадувала Іра.

"Лінза" любила повторювати, що війна оголює, показує, ким ти є насправді. Якою ж вона була насправді? Такою, що, попри страх і морози, йде на позицію чергувати. А після чергування, попри втому, готує борщ побратимам, аби, повернувшись із холодного окопу, поїли гарячого. Звикла до комфорту й порядку, вона швидко вчиться жити в підвалах та спати, коли від вибухів на обличчя сиплеться штукатурка. Навіть мириться з фронтовими мишами. А ще вона, знову ж, багато фотографує. Для декого з побратимів портрети, які вона зробили, стають останніми.
В особливо люті морози на передовій Іра не раз думала про те, що саме зараз удома гине ще одна її квітка, та подумки просила пробачення в свого саду. Через кілька років вона викладе ті переживання на папір — так з’явився текст "Лист до саду". Його опублікують у ветеранському збірнику "Голос війни". У цій книжці вийшов і текст "Вперше. Жінки на війні з Росією" — про той самий день на "Республіці міст", коли вона вперше побачила війну і перемогла свій страх.

**
Повернення з фронту давалось Ірині непросто. Їй боліла байдужість тих, хто волів не помічати війни, і тих, хто "не розумів", за що воюють на Донбасі. Боліли втрачені побратими. Боліло, що війна досі не скінчилась і кінця їй не видно. Якщо на війні Ірина рятувала життя людей і тварин, то, повернувшись у тил, почала рятувати від смерті квіти. "Квіти недовговічні, і вони зів’януть. А за допомогою епоксидної смоли вони будуть з тобою все життя", — розповідала Іра про своє нове захоплення, яке перетворила в бізнес. Вона почала робити прикраси з рослин та епоксидної смоли — сережки, брошки, оздоблені люстерка. Так з’явився бренд "Verba". Назву обрала не просто так: Ірина казала, що верба — рослина, здатна до відновлення, навіть якщо її зламати. Відтоді постійно ходила з блокнотом чи книжкою — раптом побачить потрібну для гербарію квітку.

Вона не полишала активного способу життя — разом з коханим Дмитром Синюкою займалась яхтингом, багато вчилась, мандрувала, брала участь у фотовиставках. Виграла грант на проходження курсу з фотографії і дуже раділа, що тепер її світлини стали професійнішими. Свої роботи публікувала у групі Photo gallery "Inspiration".

На початку лютого 2022 року Іра створила колекцію весільних прикрас із фоамірану.

А далі ситуація почала загострюватись. За кілька днів до повномасштабного вторгнення, 21 лютого, Іра написала на своїй сторінці у фейсбуку: "Ну що ж. Ніхто і не очікував, що буде легко. Готуємось! Гуртуємось!". Сама ж була готова будь-якої миті повернутись на фронт. У перший же день повномасштабного вторгнення вона разом із коханим приєдналась до оборонців Київщини. Вони загинули разом наступного ж дня — 25 лютого 2022 року.

Свій "Лист до саду" Іра закінчила обіцянкою: "Прийде час, і я повернусь. І, викинувши камуфляжне ганчір’я та надягнувши садові рукавички, прийду до тебе, стану навколішки і скажу своє щире "пробач"! І виросте оновлена троянда, і пеньки зламаних дерев проростуть бадьоро і натхненно. І ти навчиш мене знову любити це життя, життя затятого та схибленого садівника, садолюба й садомрія. Це буде. Обіцяю. Я повернусь. Ти тільки дочекайся мене, мій Саде".

Тепер усі троянди світу цвітуть для неї.

Справу Ірини продовжила її донька Дарія.