Якщо тато воює

**

Коли в Україні під час Революції Гідності 22 січня-21 лютого (найбільше – 18-21 лютого) було розстріляно понад сто мирних людей на Майдані, я ще кілька місяців, лягаючи спати, відчувала цю сотню людей як варту біля свого ліжка. Я не боялась – хоч ми були по різні боки буття, але бік барикад у нас був один, спільний.

У ті місяці я щодня читала про цих загиблих – запам’ятовувала їхні імена та прізвища, хто звідки, у кого лишилися діти, якого віку.

Коли почалася війна на сході України, смерті множились у геометричній прогресії, і вже годі стало пам’ятати усіх загиблих.

Щоранку коли ми з донькою снідаємо (мій чоловік на той час уже на службі), в Україні загальнонаціональна хвилина мовчання у пам’ять про загиблих у війні Росії проти України. На радіо, хоч який це канал, відбивають секунди. В цю хвилину я завмираю. Донька, хоч іще нічого не розуміє, - завмирає разом зі мною. Я думаю про загиблих у цій війні. Про сусіда моїх батьків Максима Русінова, про письменницю Віку Амеліну, яку добре знала, про письменника Володимира Вакуленка, з яким кілька разів спілкувалася, про сина моїх приятелів Артемія Димида, про молодого громадського активіста, сина відомої письменниці Романа Ратушного, про фотографів Макса Левіна і Дениса Кривого, про бренд-шефа двох мереж ресторанів, автора книжки "69 спецій для Серця" Андрія Гудиму, про культуролога Євгена Гулевича, про історика-археолога В’ячеслава Зайцева, про оперного співака Василя Сліпака, про диригента фаготиста Костянтина Старовицького, про диригента Юрія Керпатенка, який відмовився співпрацювати з окупантами, про людей у Бучі, в Дніпрі, в Кременчуку, у Вінниці, на Херсонщині, Запоріжжі, Донеччині, Харківщині, Луганщині, Сумщині, Чернігівщині. Про чоловіка, який пройшов пекло на фронті, повернувся до умовно безпечного Львова (захід країни, 70 км від кордону з Польщею) і там загинув від шахеда; про працівницю пошти, що загинула в тому ж таки Львові, від ракети, у себе вдома. 

Усіх – неможливо злічити, неможливо запам’ятати. І їхнє число, їхні лиця не вміщаються в 60 секунд.

**

Моїй доньці 10 місяців. Вона зачата вже у повномасштабну війну.

Увечері, коли тато повертається зі служби, вона радіє йому і бавиться з ним. Із ним у неї свої стосунки – цілком інакші, ніж зі мною, і я в них не є посередником. Донька любить смикати тата за короткі волосинки на майже-лисині, натискає на клавіші, коли тато грає на акордеоні, охоче танцює з ним – на його руках, під старі платівки: українське Тріо Мареничі, французькі Едіт Піаф і Аманда Лір, шведська Абба, італійський Адріано Челентано. Якщо тато не у відрядженні, то перед сном купає донечку – вона розляпує на нього воду, бризкає і сміється. 

Мені страшно подумати, що було б, якби цього досвіду вона не мала. Якби не мала цього спілкування з татом, його лисини, його акордеону, платівок із його дитинства і юності, його голосу і його рук.   

Сьогодні особистість моєї доньки будують стосунки зі мною, з татом і з нянею.

Тисячі українських дітей не мають нині цієї змоги – спілкуватися з татом, відчувати його руки, його тепло. Щастя, коли ще можна чути його голос. Багато хто не має і цієї можливості – якщо тато в російському полоні або загинув.

Так, ніби частина цегли – спілкування з татом – з особистості вийнята, і на тому місці зяє діра.

Або ж – якщо тато воює - цегла на місці, але постійно під ударами тривоги.