"Розповіді потрібні, щоб пізнати і зберегти традиції": уривок із роману "За Перекопом є земля"

264
Роздрукувати
Левкова Анастасія
Левкова Анастасія
Письменниця, редакторка
"Розповіді потрібні, щоб пізнати і зберегти традиції": уривок із роману "За Перекопом є земля"

Коли сталась депортація, Ділярі було 9 років. Батька ще до того розстріляли німці, через два роки матір і чотирьох дітей відправили у заслання. Наймолодша сестричка в дорозі померла, найстарший брат – не встиг ускочити в поїзд, коли вибіг під час зупинки. Як склалася його доля? Чи вижив він? Цього бабуся Діляра ніколи не дізналася, хоч вона та інший її брат, уже дорослими, писали запити в архіви в Узбекистані, Казахстані й Росії, але марно. Інший брат теж загубився – як виявилось потім, на черговій станції ускочив в інший поїзд, не той, де їхали вони з односельцями, – й потрапив в інший регіон. Мати померла в перший рік депортації від малярії, бо воду вони пили з великої ями, зелену, з комахами, – іншої не було. Діляру віддали в інтернат, за два роки її вдочерила узбецька сім’я – шукали помочі у господарстві. Звечора до світанку Діляра ходила по залізничних коліях і збирала вугілля, що випало з вагонів поїздів, уранці продавала його на базарі. Ці гроші забирали прийомні батьки. У 15 років її видали – а фактично продали – заміж за старого вдівця-узбека. У 21 рік сталося диво, що змінило її життя: поміж торгових рядів базару вона зустріла жінку з рідного Корбека. Це був саме той рік, коли з кримських татар зняли адміністративний нагляд і вони вже могли пересуватися по країні, тільки у Крим та південні області УРСР було зась. Якась жінка приїхала в Ділярине село побачитися з родичами. Сказала, що знає, де Ділярин старший брат – той єдиний, що загубився, проте залишився живий. Звідки бабуся Діляра втекла – то це від старого свого чоловіка – до цієї жінки, в інше село. Там об’єдналася з братом, який дружив із майбутнім дідусем Аліє.

- Да… – пробурмотіла я, почувши цю історію, забувши про Ахтемове завдання.

- Но ты не волнуйся, мы пойдем к другим букана-къртбабалар, – нагадала мені Аліє про опитування. – Тем более буканá во время депортации была маленькая, а там свадьб особо не гуляли – вряд ли она знает, как их гуляли в начале века…

І тоді ми пішли по інших будинках.

Що стало моїм вхідним квитком у ці доми, эвлер? Відповідь очевидна: заступництво Аліє, а ще – мова. Саме тому, що я розуміла бодай щось і бодай якось могла підтримати діалог, – здобула право сюди приходити. Так само, як дитиною здобула колись право бувати в домі на Пушкіна. Тепер у кримськотатарських будинках я роздивлялася старі світлини, предмети побуту, прикраси – з довоєнних часів їх збереглось небагато, адже в засланні, коли щось і було, все коштовне вимінювали на їжу. Та декому вдалося зберегти – мідну джезве, срібний філігранний пояс учбаш къушакъ, явлукъ-хустину, музичний інструмент даре, оббитий козячою шкірою, намазлыкъ – килимок, що на ньому робили намаз; і, звичайно, Корани – з пожовклими сторінками, часом розбухлі, часом із ледь видимими словами, а проте – Коран, Къуръан, Quran, а точніше – أَلْقُرآن, арабською, бо якщо іншою – то це вже не священна книга, а переклад смислів, і читати справжній Коран може лиш той, хто знає арабську. Більшістю цих речей – джезвою, хустиною, намазликом – справді користувались, це не були експонати, це були речі у вжитку, і онучка тієї, хто пережила заслання, тепер одягала учбаш къушакъ на своє весілля.

Щоразу Аліє, переступаючи поріг нового для мене будинку, пояснювала: розповіді потрібні, щоб пізнати і зберегти традиції. Бабусі й дідусі рідко допитувалися більше – їм не слід було пояснювати, у чому цінність архівів. Вони розповідали охоче. Вони починали говорити про традиції, проте у розмові неодмінно згадували сюргюнлік:

моторошний світанок 18 травня 1944 року;

грубість тих, хто гамселив у двері (варіації: хтось був грубий, а хтось – ні, хтось навіть допомагав збирати речі);

те, як заборонили з собою щось брати (варіації: дозволили взяти скриню – сандикъ, у який хтось поклав Коран і коштовності, хтось – по жмені круп);

голосіння людей на площі;

товарні вагони, де раніш перевозили худобу, а тепер людей – адамлар, кримців – къырымлылар;

нестерпну спрагу;

зупинки (з вагонів викидали мертвих; живі старалися набрати води);

як на зупинках ховали мертвих, а наглядачі підганяли (варіації: як застрелили матір, яка голосила над померлим дитям, – і так двоє мерців лишилися на станції непоховані);

зневагу від узбеків (варіації: казахів, росіян), мовляв, пособники фашистів;

зелену воду з ям, смерть від малярії та дизентерії;

бідність і голод;

розлуку з рідними;

як здобули повагу місцевих;

як помалу вибилися зі злиднів;

як мріяли про Крим;

як вертались додому, продавши (варіації: покинувши) все, приїхавши у ніщо. На рідну землю. В омріяний край. Хаял мекянына.

Усе це я слухала, не перебиваючи, не перепитуючи, так, як слухала колись "Урал-дагъы" – страшну пісню, яку тьотя Айше співала близнюкам замість колискової. Мороз пробігав між лопатками, та я знала: це щось дуже важливе, що варто вислухати, зрозуміти, пройнятись цим.

Лише одна жінка відмовилась розмовляти, бо я була не їхня. "Алиеге айтарым, санъа айтмам". (Аліє розповім, тобі ні). Аліє переконувала: "Я о къырымтатарджа лаф эте де!" (Але ж вона розмовляє кримськотатарською!). Проте бабуся була несхитна. Високе, майже без зморшок, чоло, запалі темні очі, широкі крила носа, вузькі стиснуті губи. "Ябанджылар онда лаф этмесин". (Це наша мова, чужі не гідні нею розмовляти).

Марушкé – згадала я. Къазакълар[1] – згадала я. Руслар[2]– згадала я.

Ми вийшли, я заплакала. Аліє обійняла мене, гладила по плечах і втішала, мовляв, ця жінка зазнала багато кривди й перестала будь-кому вірити. "Алиеге айтарым, санъа айтмам" – стояло мені у вухах. Я тут незаслужено, примазалася!.. – знову відчувалось мені.

Але інші ставали до розмови, і почуття вини поволі втихло. Мої респонденти не втямили зразу, що слід пояснювати найдрібніше, що я не знаю взагалі нічого. Але це швидко змінилося. Обрядові терміни вже не страшили, і я радо кивала, почувши віднедавна знані слова.

Бабусі й дідусі всміхалися й жартували, попри все. Я слухала історії, але також – пісні, і прислів’я, і приповістки, і примовки. І тоді я вперше почула: "Не звертайся до мене Мустафа-ага, – казав один дідусь, якого так звали, – у нашому народі всі знають: Мустафа-ага один!" – натякав на Джемілєва.

Я пила каву – іноді по п’ять разів на день, бо відмовитись – це образити господарів, – і коли до кави давали вершки, то вже розуміла: маю справу з ногаями, вихідцями з чоль тарафы – степового краю: "Къаймакъсыз къаве келирисыз той кибы" (Кава без вершків – як весілля без нареченої) – тільки ногаї любили каву з вершками, бо ялибойлю, південнобережці, й тати, себто горяни, пили каву чорну, мов ніч перед світанком.

Я захопилась опитуванням так, що інформації мені б вистачило на три сценарії, чотири реферати, дві курсових, одну дипломну.

Тож я пила каву, їла кесек шекер, запитувала, слухала, пила каву, їла кесек шекер, слухала, запитувала, пила каву, слухала, записувала, перепитувала, слухала, пила каву, записувала, слухала.


[1] Къазакълар, qazaqlar (кр.) – зневажл. росіяни (як в укр. кацапи, москалі)

[2] Руслар, ruslar (кр.) – росіяни (нейтральне).

18 травня 2022
264
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: