Як у світ проникає світло. Пам’яті Вікторії Амеліної

Цим матеріалом Саші Довжик ми розпочинаємо серію статей "Люди культури, яких забрала війна" — про митців, чиї життя обірвалися від початку повномасшатбного вторгнення росії на територію України. Перший текст — про Вікторію Амеліну, українську письменницю та документаторку воєнних злочинів в організації Truth Hounds. 27 червня 2023 року під час ракетного удару російських окупантів по ресторану в Краматорську вона отримала поранення, несумісне із життям. 1 липня в Лікарні Мечникова у Дніпрі серце Вікторії перестало битися .

Вона шукала помаду. Це був третій день у дорозі. З Києва через Харків, Ізюм, Святогірськ і Слов’янськ ми пробиралися поганими дорогами Донеччини через нескінченні села, де не лишилося жодного неушкодженого будинку, їхали до бібліотек із забитими фанерою вікнами і говорили з людьми, які пережили місяці російської окупації та бомбардувань. Наш вигляд можна було б великодушно назвати скуйовдженим.

— Я не можу так вийти до дітей.

— Що ти кажеш, ти ж як принцеса.

— Дуже втомлена принцеса.

Вона нафарбувала губи.

Перестрибуючи з потягу на потяг, вона приєдналася до нас у Харкові одразу після адвокаційної поїздки Європою. Вона любила робити селфі в купе Укрзалізниці, що стали її справжнім домом після повномасштабного вторгнення. Навесні 2022-го вона долучилася до документування воєнних злочинів Росії в організації Truth Hounds і пропускала через себе людське горе, аби одного дня домогтися справедливості. Про цю частину роботи вона говорила відкрито, тоді як за лаштунками залишалося додаткове волонтерське завдання: нести світло туди, де темрява настоялася, наче повітря в забитому бомбосховищі.

У Вікторії Амеліної було світла через край.

27 червня 2023 року її було смертельно поранено під час атаки на Краматорськ, коли росіяни близько сьомої вечора вдарили по найкращому в місті ресторану, відомому серед журналістів і волонтерів, ракетою "Іскандер" (точність ураження — 5-7 метрів). Саме там Амеліна вечеряла з делегацією колумбійських письменників, яких супроводжувала на Донеччину, аби через них донести правду про війну до Південної Америки. У результаті російського удару по піцерії було поранено шістдесят і вбито дванадцять людей, включно з трьома дітьми. П’ять днів по тому Вікторія Амеліна також померла від поранень.

За два місяці до смерті вона стояла перед мовчазними дітьми у Слов’янську. На ній була чорна футболка з принтом "book is my superpower".

— Ви знаєте, що це означає? Я ніби супергероїня, бо я читаю книжки. І ви теж можете бути супергероями!

Вона хотіла зробити так, щоб діти усміхнулися, і в неї вийшло. Не щодня грати й читати з ними під звуки далекої артилерії приїжджає принцеса, хай і дуже втомлена.

"Дітей тут бути не має, але вони є, — пояснювала Вікторія. — І ми маємо тут бути для них".

У неї виходило бути всюди для всіх. Ніби як у супергероїні. Після повномасштабного вторгнення вона подорожувала світом і закликала до покарання Росії за воєнні злочини. Вона писала для західних медіа про те, що російська культура має відповідати за моральне банкрутство російського суспільства, у той час як культура українська має бути збережена у вирі влаштованого Росією геноциду.

Її підхід до цього завдання був практичним: за два тижні після звільнення Харківщини вона відкопала під вишнею у селі Капитолівка окупаційний щоденник Володимира Вакуленка. Наприкінці березня 2022-го, за кілька днів до того, як письменника забрали росіяни, що окупували його рідне село, Вакуленко закопав щоденник у саду біля свого будинку. Батькові він сказав віддати зошит ЗСУ, коли ті звільнять Капитолівку. Шість місяців по тому тіло Вакуленка з двома кульовими отворами було знайдено у братській могилі біля Ізюма, що її по собі залишили, втікаючи, росіяни. У червні 2023-го щоденник Вакуленка опублікували з передмовою Вікторії Амеліної. Презентація книжки відбулася за кілька днів до того, як Амеліну було вбито російською ракетою.

Передмова фіксує гнітючі думки про українські культурні втрати, що роїлися в її голові, поки з батьком Вакуленка вона шукала щоденник:

"Втрата рукопису, про який ще кілька годин тому я не знала, а Володин батько не пам’ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати синову волю. Мені — бо справджується мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, їхні рукописи зникають, а пам’ять про них стирається. Здається, часи змішуються й застигають в очікуванні розв’язки — я шукаю в слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, стародруки, спалені в київській бібліотеці 1964-го. Усі наші втрати — від стародруків до щоденника Володимира Вакуленка — здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати".

У розмові з радіоведучою Енн Левін Амеліна зізналася: "Це, мабуть, був найстрашніший момент для мене за цю війну… Бо це була б, знаєте, наче друга смерть для письменника: намагатися щось передати світу і не змогти". З передмови ми дізнаємося, що лише після того, як їй вдалося відкопати і відфотографувати щоденник Вакуленка, їй стало "трохи легше: Володине послання врятоване, навіть якщо завтра примудрюся наступити на яку-небудь протипіхотну міну. А поки письменника читають, він живий".

Читачі й читачки роблять усе, щоб голос Амеліної жив. За лічені дні після атаки на Краматорськ її книжки перетворилися на бібліографічні раритети. Тираж "Дому для Дома" (2017) — родинної саги, що розгортається у 1990-х на тлі рідного міста письменниці Львова, — розлетівся моментально. Тоді як протагоністи вперто відвертаються від зон посттоталітарного забуття в минулому своєї родини та свого міста, роль оповідача їхньої історії дістається псу Домініку, скорочено — Дому. В екологічних "Е-е-есторіях екскаватора Еки" Амеліна знову відмовляється від людиноцентричної лінзи і дає слово одній із улюблених дитячих іграшок — екскаватору. Ека увесь час потрапляє в історії і рятується від повного фіаско завдяки кмітливим маленьким друзям. Ця книжка, з якої вона читала дітям у Слов’янську, також зникла з полиць. Тож коли продавчиня у київській книгарні винесла з комірчини примірник першого роману Амеліної "Синдром листопаду: Homo Compatiens", я зраділа йому, як диву.

Таким він і був. Виданий у 2014 році, дебют ознаменував для Амеліної зміну долі: вона залишила кар’єру в міжнародній IT-індустрії, щоб стати письменницею. Юрій Іздрик у передмові до роману пише, що це — саме той рідкісний випадок, коли на не надто оригінальне питання "про що книжка?" існує очевидна відповідь. Книжка — про співчуття. Головний герой має містичний дар відчувати страждання інших, як своє, "недолугу нездатність відключатися від безкрайнього больового поля, і якісь випадкові хвилі долітають і долітають, примушуючи здригатися від почуття несправедливості". Від придушених протестів Арабської весни до Революції Гідності в Києві він ловить ці хвилі звідусіль, де людський дух постає на захист справедливості. Спершу заперечуючи свій дар як прокляття, герой зрештою приймає його як спосіб дослухатися до світу і любити світ. Неможливість дистанціюватися від болю стає поштовхом до дії: "Хіба співчуття, що спонукає діяти, не єдине, що виправдовує саме існування співчуття?".

Як повідомляла її чорна футболка, суперсилою Амеліної була книга, — але також і співчуття. Вона дослухалася до цього світу і писала. Свідчення, що їх вона збирала як розслідувачка воєнних злочинів, перетікали в поезію, яку літературознавиця Ірина Старовойт влучно назвала документальною. Конденсовані протоколи розділеного горя, її вірші стали також чашами співчуття, які вона, не здіймаючи очей, підносила світові:

дев'ятеро говорять поміж собою йдучи на цвинтар

я теж іду, бо вже знаю всіх в цьому місті

і всі його мертві — це мої мертві

і всі вцілілі — це мої сестри

На момент смерті Амеліна працювала над першою своєю англомовною книжкою War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War. Вона мала розповісти історії її сестер — невтомних українок, що присвятили себе справі досягнення справедливості. Серед них — лауреатка Нобелівської премії Миру Олександра Матвійчук, адвокатка, що стала військовою, Євгенія Закревська, відомі журналістки Наталя Гуменюк, Віра Курико, Євгенія Подобна, а також активістки і волонтерки, про яких ми могли б ніколи не почути, якби не Амеліна. Збереглися чернетки, і книжку буде видано, але не авторка доведе роботу над нею до кінця.

Вікторію Амеліну поховали на Личаківському кладовищі у Львові 5 липня 2023-го. На прощанні колеги і друзі говорили про її сміливість і емпатію, її любов до українського Cходу і маленького містечка з іронічною назвою Нью-Йорк, де вона у 2021-му заснувала літературний фестиваль. Останні слова, що залишаться зі мною, були сказані письменницею з Донецька Оленою Стяжкіною: "Понад усе Віка любила свого сина. Вона бачила абсолютне зло і боролася, щоб її син жив у світі без нього".

Бліде обличчя Віки сяяло з-за гори квітів на могилі. Вона і за життя мала усмішку давньогрецької ко́ри — тонкий цілунок вічності на прекрасній масці, якій не дозволили постаріти. І вона мала очі, що розколювали маску, як у її улюбленій пісні Леонарда Коена:

but there is a crack, a crack in everything

that’s how the light gets in.

Так у світ проникає світло. Росіяни могли розколоти цю чашу, проте полум’я, що було в ній, відтепер горітиме в нас усіх.