Володя не хотів знати второваних шляхів

Сьогодні, з нагоди #EmptyChairDay, літературна спільнота і громадськість України згадує ув’язнених, зниклих, убитих — зокрема й Володю, відомого як Володимир Вакуленко-К.

Десь у ці дні, наприкінці жовтня чи в листопаді, 2006 року він приїхав у моє містечко і в мою квартиру. Ми прожили кілька років разом, народився син Віталій, якому зараз майже 15, Володя активно знайомився з письменниками і видавцями заходу України, розгортаючи літературну діяльність.

Власне, Володя приїхав уже з певними напрацюваннями. Він був заступником голови літоб’єднання "Крем’янець" і на самому початку нашого знайомства заявив: "На мене сподівається двадцять людей". Обжившись на новому місці, Володя одразу ж засів за редагування майбутнього альманаху: "Я дітям обіцяв, що знайду спосіб його тут видати". Альманах, який Володя назвав "Ізюмська гора", таки вийшов наступного року, за наші кошти, й на Ізюмщині відбулася презентація. Далі були ще видання, які Володя редагував, укладав або шукав для них авторів, літературні заходи та фестивалі, форуми видавців, — я пам’ятаю майже дитячу Володину радість від його першої публікації в "Digital Романтизмі", а ось уже в нього 13 своїх книжок, купа журнальних та альманахових публікацій, поважні премії (серед них — премія імені Ульяненка та дворазова номінація за пісенну лірику на "Коронації слова", премія за збірку "УБД-реінкарнація"...)

Володя не хотів знати второваних шляхів. Риса, яка завжди мене в ньому захоплювала, — невизнання жодних меж людської допитливості та ініціативи. На поетичному сайті, де ми познайомилися, його "гнобили" за "непрофесійність". У багатьох галузях, за які брався, він не мав досвіду чи відповідної освіти (хотів вступити в університет, але непосидючість і неврастенічний склад характеру з особливостями пам’яті та повсякчасним "перемиканням" уваги не давали йому змоги гаразд підготуватись до іспитів), однак ці прогалини долалися його винахідливим мисленням, упертістю та вмінням швидко схоплювати потрібне. Змалку захоплювався нумізматикою — і став, не побоюсь цього слова, професіоналом, хоч і без жодних сертифікатів. Любив історію — і написав кілька історичних нарисів, мемуари з Майдану, правив гасла Вікіпедії. Сам навчився редагувати тексти. Пригадую, як допомагав мені укладати покажчик до праці Курціуса — помиляючись, але щиро прагнучи допомогти. І ось іще риса, якою я захоплююся в ньому, — бажання працювати з людьми і для людей. Це вилилося у волонтерство, публікування книжок для дітей з інвалідністю (тотально незрячих і слабозорих), екоактивізм — скільки було прибирань русел річок та струмків, а недалеко від хати в рідній Капитолівці під Ізюмом Володя почав облаштовувати парк із молодими деревами, квітник; була (і, сподіваюсь, реалізується) ідея створити меморіал борців за свободу, спроєктувати герб Капитолівки...

Невизнання меж, нелюбов до заяложеного, второваного простежується і в літературній творчості. Еклектика жанрів та форм, неповторна експресіоністична метафорика з несподіваними образами, примхливість поворотів думки — суть творчого методу Вакуленка. Створити щось по-справжньому цікаве, яскраве, що привертає увагу, а водночас злободенне, виразно окреслити проблеми чи їх зародки, застерегти від колишніх і майбутніх помилок — суть громадянського звучання прози та поезії. А в дитячій творчості він ніби й сам прагнув стати дитиною — знайти віддушину від непривабливої реальності, щиро повеселитися, погратися словом, у буденному знайти несподіване, поєднати непоєднуване.

Коли над країною нависло передчуття війни, Володя залишився вірним собі. "На мене сподіваються люди", — це знову вийшло на перший план, і коли друзі, я, мої родичі, його батьки на всі лади завзялися вмовляти його евакуюватись і пропонувати варіанти, як виїхати і де зупинитися, він відповідав: я нікуди не поїду, на мене сподіваються хлопці з тероборони та ЗСУ — я як волонтер їх не покину. Думав вивезти малого, а сам повернутися, але в перші дні березня відмовився і від цієї думки. Хтозна чому. Може, тому що було вже ризиковано їхати шляхами з Ізюма, який саме посередині між обстрілюваною Донеччиною та обстрілюваним Харковом. Може, тому що боявся — якщо виїде з малим, то повернутися потім до батька і друзів уже не зможе. Так чи інакше, він прийняв рішення, за яке довелося дорого заплатити. 7 березня Володине рідне село було окуповане. Того дня ввечері він востаннє додзвонився до мене. Просив передати в чатботи і на гарячу лінію дані про окупацію. І — якщо зникне надовго, ініціювати пошук.

9 квітня я дізналася, що Володю забрали. Ні дат, ні деталей через відсутність зв’язку з’ясувати не вдалося. Тільки після деокупації Ізюма від батьків дізналася, що забрали Володю вже вдруге 24 березня, і звідтоді жодних певних відомостей про нього немає.

Потім відкрилися записи в книзі моргу, де під номером 319 значилося ім’я Володимира Вакуленка з Капитолівки. 31 жовтня вийшла стаття зі свідченнями Володиної доброї знайомої Марини Алфьорової, яка веде мову вже про інші записи — про ті, що їх робили волонтери, які знаходили тіла. "Володимир Вакуленко, Капитолівка, під деревом на повороті", — значиться в тих нотатках. Ми з батьками, слідчими та журналістами, які допомагають розслідуванню, чекаємо результатів експертизи ДНК, яка, мабуть, остаточно розставить усе на свої місця. Я намагаюся залишити в душі якесь маленьке місце для шансу. Принаймні до п’ятниці, на коли обіцяють результати…

Володя. Як часто його стілець залишався вільним під час різних заходів... Коли комусь телефонував, не міг усидіти на місці. Снував поміж учасниками слемів та презентацій, знаходячи тему для розмови, фонтануючи ідеями, розповідаючи і вигадуючи приколи. І тепер — і надалі, хай там як, — мені буде здаватися, що він з нами, ось тут, неподалік свого стільця, просто на хвилину відволікся і вибіг кудись, щоб повернутися.

Щоб повертатися.