Мова поезії і втрат

На війні мова народу стає іншою. З цим не посперечаєшся, це зрозуміло само по собі. Але, гортаючи сторінка за сторінкою український календар, починаючи від 24 лютого 2022 року, відкривається безліч деталей, важливих для Слова у сучасному світі, зокрема, і для поезії.

Від початку великої війни стало очевидним, чим є мова для спільноти, що об’єдналася у боротьбі із зовнішнім ворогом. Чому українською моментально заговорили ті, хто раніше не хотів її вчити, легко обходився без неї, наприклад, ті ж етнічні росіяни, що встигли пустити коріння в Україні, та інші іноземці, які у той чи інший спосіб відчувають зв’язок з українцями? Напевне, тому, що ця мова сьогодні – спосіб пережити горе, яке виявилося суто українським. Ця мова, – вилита у тиглях болю, насправді розділеного небагатьма ззовні. І люті до ворога.

Біль і лють, – те, що об’єднало українців, допомогло вистояти у перші найважчі дні війни, зробило нескореними, впоралося зі страхом.

Справа зовсім не у новій лексиці чи фразеології. Сьогодні українською вимовляються життя і смерть: крики про допомогу і повідомлення про загибель. Кілька коротких речень у соцмережах і нескінченність свідчень та спогадів. Цією мовою оплакують загиблих, моляться про повернення з пекла, розважають дітей у бомбосховищах, говорять одне одному, що треба вижити, попри вакуумні і фосфорні бомби і болісне усвідомлення того, що вони падають на рідну землю.

На якийсь день війни стало зрозуміло, що у мене цю мову відняло. 24 лютого 2022 року я була далеко від дому, що лише посилювало біль, – найрідніші були там. Тоді ж з’ясувалося, що рідних у мене набагато більше, ніж я собі раніше думала. Допомагати Україні було єдиним можливим порятунком, щось робити, будь що. Та найгіркішим було те, що я почувалася безсилою зі словами, довго не могла відповісти на події віршами. Мала б, але не могла.

Не одна я. На перший погляд дивно, що українські поети, які останні вісім років відрефлексовували окупацію східних регіонів країни, не одразу знайшли слова. Ті самі поети, у голосах яких і до початку російської військової агресії вже пульсувало передчуття цієї війни, бо як ще пояснити ту ранню військову метафорику?

Але зараз були шок і зупинка дихання. Ні мозок, ні тіло, ні мова – ніщо не могло відповісти на цинізм і варварство росіян і на тривале вагання світу.

Мовчання – найгірше з того, що з нами могло тоді статися.

На щастя, до кожного з нас мова повернулася. До когось – за кілька днів, до інших – за кілька місяців і тижнів. Особисто для мене це повернення було схожим на реабілітацію, коли людина наново вчиться ходити. Я поновила письмо спершу на папері ручкою, а вже потім повернулася до лептопа. Перший вірш був різкий і раптовий, як крик новонародженого. Грубий, ніби витесаний із дерева. "Я вже не писатиму як раніше", – засіло в голові. Та якось випадково у стрічці фейсбук трапився вірш "Червоний ангел" австралійської письменниці Енн Келлас, на фото з публікацією в Canberra Times у 2019-му. Вірш резонував глибиною болю, який більше не знищував, але лікував. Я на одному диханні переклала його українською і знайшла ключ до нового воєнного письма: щоб вилікувати біль, треба багато про нього писати.

Тоді ж на моєму лептопі з’явився файл "Війна", до якого зараз додаються усе нові вірші, де проговорюються різні ступені болю. Я роблю це тією єдиною мовою, яка здатна сьогодні працювати з болем, відчуваючи, що ця мова почала свій новий відлік.

Чому?

У першу чергу тому, що ця мова більше ніколи не буде в затінку "старшого брата". Українську занадто довгий час у той чи інший спосіб пов’язували з російською. Так, ніби нам неодмінно потрібно було стати на краю прірви і підтвердити власну готовність до неї стрибнути – померти за власну землю, мову, освіту, народ – саме тоді нам повірили, що ми існуємо.

Тому, що це мова відплати – якщо хочете – компенсації: за загиблих у таборах і розстріляних у підвалах російської, а потім радянської, імперій українських письменників, за вимушене мовчання, за звільнення українських школярів від уроків української у радянських школах (єдиний предмет у шкільній програмі, який, вважалося, можна обирати за бажанням).

Сьогодні ми є свідками увиразнення української на тлі того, як говорить про велику війну світ, називаючи її "конфліктом" або "ситуацією". Як світ підмінює поняття "перемоги" на поняття "миру". Як заплющує очі на геноцид, знищення культури, стирання ідентичності. Усе це – страшні втрати, які з нами не може поділити ніхто. Натомість їх намагаються врівноважити, іноді турботою, ділячи її порівну між жертвою і убивцею, дбаючи про того, кого знищують і хто нищить, кому болить і хто завдає болю.

Різними мовами світу нас просять домовитися з нашими ворогами, навчають толерантності. Ними захищають вплив російської культури на світову, закриваючи очі на очевидне: ця культура не впоралася з проблемами у власній країні. І лише українською закликають не фальшивити і йти у своїй боротьбі до кінця.

Сучасний толерантний світ не хоче чути у жодній мові ненависті, прокляття, люті – він би хотів їх видалити або приховати, як це роблять соціальні мережі з відео і фото контентом з війни. Але від пережиття сильних емоцій наша мова міцнішає, і з неї вже ніколи не зникнуть рубці цієї війни. Рубці наших втрат, наших загиблих, наших знищених російськими ракетами шкіл, музеїв та університетів.

Після кожної війни мова народу стає іншою. І сьогодні це вже не та українська, яку ще рік тому вухо туриста ловило у Києві чи Львові, дивуючись місцевому культурному розмаїттю, а ще більше – невисокій вартості таксі і готелів, смачній і дешевій їжі. Сьогодні вона обпечена війною, і надзвичайно сильна у своїй виразності. Тож наше покоління українських письменників є першим, яке працює цією новою у своїй силі українською, що вимагає особливої пильності і відповідальності.

Мова і війна – тема не одного наукового дослідження, але наразі я дозволила собі накреслити цю проекцію з власного досвіду створення поезії.