Повертаючись до Шостого району Кейптауна

1104
Роздрукувати
Куценко (Poзумна) Оксана
Куценко (Poзумна) Оксана
Поетка, авторка книжок для дітей
Повертаючись до Шостого району Кейптауна
Фото: Віам Вільямс, надано авторці з її архівів

Сьогодні Південна Африка викликає надто різні емоції, надто протилежне ставлення. Награна стриманість її уряду щодо воєнних злочинів росіян проти українців турбує ще більше – насамперед у контексті спроможності виконати зобов’язання Ґаазького трибуналу. Місцеві медіа активно обговорюють, чи арештують Путіна під час саміту БРІКС, – організації, яка робить Росію та ПАР взаємозацікавленими. Коли сюди приїздить з візитами Лавров, а слідом за ним приходять на навчання російські військові кораблі, позиція влади більше не виглядає "нейтральною". Але це не привід відмовлятися від польових досліджень країни, – швидше, навпаки, – хочеться зрозуміти джерела напруги у цьому суспільстві та знайти взаємні сюжети, які можуть стати ключами взаємного розуміння.

Наприклад, режим апартеїду має багато спільного з радянською системою. Південна Африка старанно пропрацьовує досвід свого минулого, але надто ідеалізовано сприймає Радянський Союз – лише як країну, яка свого часу допомагала у боротьбі з несправедливістю і безправ’ям у світі. Хоча власні громадяни часто були у ній такими ж безправними, як мешканці сумнозвісного Шостого району Кейптауна, до якого я не вперше повертаюся думками і фізично.

Колись я вже розповідала про документальний фільм "Шостий район, піднімаючись з пилу" і про його режисерку Віам Вільямс, яка знайомить глядача зі своїм родинним деревом, що виросло на ґрунті Шостого району міста Кейптаун. Її історія – про те, як громадяни стали вигнанцями у власній країні через новий закон уряду апартеїду, коли Шостий район було проголошено місцем "лише для білих".

Того дня, коли разом зі своїм чоловіком і співтворцем фільму Нафією Кокс Віам покликала мене подивитися будинок на вулиці Каледон, де колись була майстерня її дідуся, кравця Хартлі, Кейптаун готувався до однієї з найбільших урочистостей року, – щорічного звернення президента країни до парламенту. Рух центральними вулицями було обмежено, і це викликало ще більше метушні і пожвавлення. Час від часу набігав дощ, розганяючи студентів коледжу, що виходили за перекускою до яток з чіпсами і колою. Вітер швиргав паперовим і пластиковим сміттям, закручуючи його біля ніг поліцейських. У парадному одязі, вони збиралися групами і жваво обговорювали останні новини.

Територія Шостого району починається за кілька кварталів від мерії, але його вулиці не поділяли збудження навколо офіційної події, яке панувало у центрі. Здавалося, ніхто не згадував про наближення того історичного дня, коли більш ніж півстоліття тому, у лютому 1966 року, ця частина Кейптауну осиротіла, залишившись без своїх мешканців.

Саме із цих слів про забуття пам’ятної річниці почали свою розповідь Віам і Нафія. Ми йшли, а потім їхали порожніми вулицями, схожими на кістяки вже вимерлого гігантського ящура, і я думала, як боляче повертатися сюди тим, хто колись тут ганяв м'яча і поспішав уранці за свіжим хлібом. Як кожне місце, з яким ми ділимо певний досвід, стає близьким, і наскільки важко було Віам та її чоловікові досліджувати історію і робити з цього свій фільм.

Все почалося одного дня наприкінці 60-х, коли до помешкань цієї жвавої, багатоетнічної частини міста стали приносити незграбно підписані папірці доленосного змісту – попередження про майбутнє виселення.

Шостий район називали "містом у місті", з його крамницями і ремісничими кварталами, в одному з яких була й майстерня Хартлі. Кейптаунці пишалися зведеними тут багатоквартирними будинками, – першим у місті житлом, що задовольняло потреби різних соціальних гру. У цьому місці справді вирувало життя: діти мали можливість навчатися у школах, хворі зверталися до місцевої лікарні, музиканти і художники створювали шедеври, працювали кіно і театр. Та зловісний папір-попередження діставався кожної домівки, приносячи спочатку розгубленість ("це якесь непорозуміння, такого не може бути"), а потім – страх і нерозуміння, як жити далі. За якийсь час влада організувала вантажівки, щоб будинок за будинком, квартал за кварталом, вивезти із Шостого району 60 тисяч його мешканців, життя яких мало початися спочатку десь у інших районах міста.

Однак у багатьох воно було вже зруйнованим, переважно у людей старшого віку, які вперто не залишали своїх домівок, продовжуючи жити без електропостачання, а потім – води, бо у них лишалося повітря, яким дихало кілька поколінь родичів. Залишалась їхня історія.

Після виселення мешканців частину житлових кварталів зрівняли з землею заради наступного будівництва, яке так і не відбулося. Нова влада намагалася звести нове житло, надавши його у якості компенсації постраждалим. Якийсь час в одному з таких будинків замешкала Віам із чоловіком і дітьми, посадивши разом із сусідами сад – своєрідну віру в майбутнє цієї землі. Але, як каже вона сама, ця земля занадто приваблювала політиків, ставши предметом передвиборчих маніпуляцій. Тому у Шостий район так і не вдалося вдихнути життя, розбудувати інфраструктуру, сформувати громаду. Одного саду Віам для цього виявилося замало, хоча разом з іншими активістами вона змогла організувати рух "Руки геть від Шостого району", який перешкоджав політичним іграм навколо цієї землі.

Сьогодні на ній багато різних слідів. Тут – рештки старих споруд, що якимось дивом вистояли під час масового знесення в 60-ті, і пустирі, з іще чіткими відбитками знесених будинків, на яких колишні мешканці упізнають своє зголене до ґрунту минуле, поглинуте вітрами, багаттями безхатьків і купами сміття. Зовсім поряд – спроба нової забудови, яку зупинив громадський рух "Руки геть від Шостого району".

Цьому важко одразу знайти пояснення, але історія Шостого району глибоко резонує з моєю уявою, ніби передане з певною метою знання. Я ніколи не чула від своїх старших родичів про пережитий нашою родиною досвід примусових переселень, та кожна з розповідей про втрату дому через виселення здається близькою. Так, очевидно, відлунює колективна травма, пов’язана із депортаціями у СРСР, у контексті теперішньої війни, яка загрожує залишити без дому.

У березні в Південній Африці відзначають День прав людини, що повертає нас до питання про апартеїд, з боротьби проти якого постала "веселкова" нація. Цей режим був у першу чергу про безправність. Кожна нова історія такої безправності, почута у цій країні, усе глибше резонує з моїм власним досвідом – людини, народженої в Радянському Союзі, з певними винесеними з того часу підшкірними слідами.

21 березня 2023
1104
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: