Щоб коло розімкнулося: про Олександра Осадка та його книгу "Жити не можна померти"

Сьогодні ми багато про це говоримо: наш час позначився новою циклічністю, початком якої став ранок 24 лютого 2022 року. Наприкінці цього року війни, багато хто фіксував, як емоції, думки, фізичні відчуття закидали нас на рік назад, повертаючи передчуття катастрофи.

Нас замкнуло коло часу, і біда у тому, що досі не пережито події, яка це коло розімкнула б.

Календар безжально підказує, які страшні відкриття і важкі втрати криються за тією чи іншою датою. Однією з таких дат став для мене день загибелі Олександра Осадка.

З його іменем пов’язано кілька історій.

У першій Олександр Осадко зводить хату і будує творчу майстерню для дружини, поетки і художниці. Вони разом подорожують Європою, сплавляються Дністром. Їхні діти, Юрко і Софійка, ростуть свідками щоденних див. Красивим поворотом сюжету стає захоплення танго, репетиції, перший виступ. Тут про Олександра важко і говорити у однині, вони завжди вчотирьох. За цього часу про нього ще не знають як про письменника, але він вже працює над оповіданнями для своєї майбутньої книги.

Друга історія – про його вибір. Він іде на війну, тому що від загрозою опиняється його дім. Той, що у селі "трохи убік від гостинця, ген за Чорним лісом, де дідько "на добраніч" каже". І той, що ціла Україна. У цій історії в Олександра з’являється позивний, який він вишкрябує на зрубі над бліндажем: Танго. Він знищує ворога і встигає робити дзвінки додому, на які чекають Анна і діти. Це – найважливіше. На інше бракує часу.

Третя історія найкоротша. Вона вміщується у двох словах, – "Саша загинув", – які я отримала від Анни на початку липня. Два слова, через які час спіткнувся і завмер у конкретній точці – дубовому лісі поблизу Краснопілля на Донеччині, де точилися жорстокі бої.

Четверта, найдовша, історія – про любов і пам’ять. Завдяки їм вже побачила світ книга Олександра Осадка "Жити не можна померти". Це історія про підтримку і солідарність мистецького середовища, яке, дізнавшись про рукопис героя, подарувало йому шанс стати книгою, і про повноту життя, якою Олександр поділився з читачами вже по власній загибелі.

Цю книгу неможливо читати не усміхаючись. У першу чергу, завдяки мові. Вона така здорова, народна, присмачена говірками Тернопільщини, рідного краю автора, що одразу ловиш і упізнаєш різні смаки і запахи! Описуючи колоритні будні односельців, Олександр садить читача до столу поряд з героями оповідань, частує українською закускою і алкоголем. Невигадані сюжети повторюють українську космогонію, коли видно початок, але не видно краю створеного світу, а невтомний дух присутній у кожній сцені. Автор постійно тримає нас у тонусі, викриваючи зловживання владою і корупційні маніпуляції, не втомлюючись зізнаватися, наскільки слабкою є сучасна людина. І ця його щирість одразу захоплює. А ще – настрій, весь час настільки бадьорий, що провести час із цією книжкою схоже на похід у гори за свіжим повітрям і гострими враженнями, коли відпочиваєш і перезавантажуєшся.

Ця книга про те, що будь-яка історія про любов і пам’ять – нескінченна. Вона не залежить від найдраматичніших подій нашого життя, хіба присутня у ньому як промінь світла, розчиняючи темряву, проводячи туди, де розімкнеться коло цієї війни. Здається, автор і залишив по собі ці оповідання, аби це коло розімкнулося, і наш календар замість відмірювати війну, став рахувати дні після Перемоги.