Гідність більшості

88
Роздрукувати
Портников Віталій
Портников Віталій
Публіцист, письменник, журналіст
Гідність більшості
Фото: Валентина Науменко

Лауреат Премії імені Василя Стуса 2022 року Віталій Портников – про долю Василя Стуса, питання ідентичності та перемогу більшості.

Коли я думаю про долю Василя Стуса (а це не такий вже далекий для всіх нас час – у роки його випробувань я вже навчався у школі та університеті), перше, що до мене приходить як найважливіше відчуття – відчуття меншості.

Я був у меншості як єврей. Справа не тільки у тому, що я жив у шизофренічній антисемітській державі. Навіть в ідеальному випадку я залишався б у меншості, я жив серед інших людей, серед іншого народу. Я звик до цього відчуття як до даності – люди навколо говорили не тією мовою, якою говорили покоління моєї родини, слухали інші пісні, у них була інша релігія та інші традиції. Зрештою, вони мали інше почуття гумору. Навіть зараз, проживши десятиліття серед українців та десятиліття серед росіян, я не можу зрозуміти, з чого вони сміються.

Що таке бути у більшості – я зрозумів лише дорослою людиною після того, як побував в Ізраїлі. І це відчуття – відчуття більшості – залишилося зі мною назавжди. Але, водночас, цілком очевидно, що коли ти живеш у звичайній країні, яка поважає тебе як громадянина та особистість, у знаходженні у меншості немає жодної трагедії. Це – даність народження та вибір країни проживання: зрештою, ти можеш бути емоційно ближче до народу, серед якого живеш, ніж до співвітчизників, які живуть на іншому континенті. Саме тому в демократичній Україні може комфортно себе почувати і єврей, і поляк, і румун, а у країнах Північної Америки українці, євреї та ірландці досягають вражаючих успіхів і вважають своєю Батьківщиною США чи Канаду.

Набагато важче жити, коли ти у меншості серед своїх. А це і була доля Василя Стуса. Це і була доля кожного, хто за радянських часів хотів бути українцем насправді. Хто не хотів пристосовуватися до радянської України, до насаджуваного російськими шовіністами (а в наш час це вже були повноцінні російські шовіністи, хай навіть і з червоним прапором для маскування) стереотипу провінційного українця, доля якого – танцювати гопак та розхвалювати сало. Стус обрав безкомпромісність у часи, коли компроміс був не просто питанням виживання, як у сталінську епоху. Він був питанням та змістом комфорту. А пристосовуватися до комфорту було набагато простіше, ніж рятуватися від страти. Формулювання сталінських часів "промовчи – потрапиш у кати" змінилося куди більш простим і приємним вибором "промовчи – і станеш секретарем Спілки письменників".

Ким були б українці, якби не такі як Стус? Чи були б вони взагалі? Адже ідентичність – це не лише питання мови, народних традицій, походів на партзбори чи до церкви.

Ідентичність – це передусім питання гідності. Гідності більшості нації.

А в роки Стуса це було питання гідності меншості – ось чому поет опинився на самоті серед своїх! Яка страшна та невдячна доля – бути на самоті серед своїх! Насправді це набагато страшніше, ніж бути на самоті серед тюремників. Серед яких, до речі, "своїх" теж вистачало.

Але без гідності меншості більшість у колонізованій розіп'ятій країні просто не має шансів. Не має шансів на майбутнє. Вже у формально незалежній Україні ми зіткнулися з дефіцитом цієї гідності у переважної більшості населення. У того самого населення, що десятиліттями робило вибір усупереч навіть не здоровому глузду, а всупереч інстинкту самозбереження. Нівелювало досягнення повстань. Не розуміло, де головна та страшна небезпека.

І так ми дожили до великої війни – тієї війни, на якій майже чотири десятиліття тому у своїй персональній битві з імперією загинув Василь Стус. У цій війні меншості – навіть із найбільшим почуттям самопожертви – вже не врятувати ані честі, ані життя більшості.

У цій війні більшість має або перемогти, або зникнути. І перемога і буде народженням того самої почуття національної гідності, за яке Василь Стус пожертвував своїм життям.

У цій новій країні, яка зможе захистити й відстояти себе, він уже ніколи не буде в меншості.

***

Премія імені Василя Стуса – одна з найдавніших українських премій у царині культури. 1989-го року її заснувала Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції на чолі з Євгеном Сверстюком. Починаючи з 2016 року, Український ПЕН, Києво-Могилянська Бізнес-Школа та видавництво "Дух і Літера" продовжили цю ініціативу. Премію імені Василя Стуса щороку вручають літераторам, митцям, режисерам, музикантам, культурним менеджерам, громадським діячам за внесок в українську культуру й стійкість громадянської позиції.

6 жовтня 2022
88

Читайте також:

224
The Unknown Country
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: