"Скільки води до кінця війни?": добірка поезій Катерини Єгорушкіної

У поезіях Катерини Єгорушкіної, які увійшли в добірку "Скільки води до кінця війни?", переплітаються спогади про переддень повномасштабного російського вторгнення та вимушений пошук прихистку в чужих країнах і містах. Її вірші наповнені тугою за домом, співчуттям до тих, хто втратив у війні частинку себе, і скорбортою за тими, чиє життя вона забрала – дорослими та дітьми, які вже ніколи не виростуть.

***

23 лютого

моє небо таке глибоке
тремкими губами
несе сонце до обрію
теплими долонями
гладить верхівки дерев
набряклих весною
до краю
до голосу

моє небо
тримає мирні літаки на плечах
заколисує дитину у візку
втішає хворих самотніх
зневірених

я хочу спертися на це небо
хочу пірнути в нього
своїм серцем розхристаним
посіяти в собі крила

стати промінням
що пестить землю
і здіймає квіти

промінням
що тримає кордони
і сліпить ворога

промінням літери
з двома крапочками
на вершечку

промінням
яке ніколи не згасне

23 лютого 2022 року, Вишгород

***

скільки нас
у зимових пальтах
у чужих весняних містах
з ногами заплутаними
у власному корінні
що шукає безпечного місця

скільки нас
із серцями
що за місяць виросли з тіл
і бахкають голосно
та оголено навстріч
одне одному

скільки нас
із тілами-камінчиками
стиснутими від болю
тілами
що колись були квітами
ніжністю виплеканими
з любов’ю викоханими

скільки нас
що ходять по променях
скільки нас
що не мають права впасти

22 березня 2022 року, Коломия

***

Присвячую дітям Маріуполя

мої маленькі читачі
від яких лишилися
жменьки попелу
його нема кому поховати
й оплакати
відключили сльози
за гріхи невидимі
навіть зорі сухі
світять скрипучим світлом
ніби хтось нігтями шкребеться
по металевих дверях підвалу
назавжди зачиненого
закинутого уламками
колишнього життя
ніби хтось кричить
ізсередини
але голос висох
і розколовся
розбився на друзки

ми так боялися
страшних книжок
страшних фільмів
і навіть мультиків
про геноциди минулого
ми так боялися правди
що стали нею
ми боялися гоїти рани
але стали ранами
ми боялися смерті
та тепер несемо тягар тих
хто вижив

22 квітня 2022 року, Коломия

***

Присвячую озеру Hołny

я пливу понюхати водяний мак
так ніби краса щось вирішує
так ніби вона зцілить небо
і невідомість під моїми ногами

водомірко скажи
скільки води звідси до дому
скільки води до кінця війни
скільки води між мною
і крапкою смерті

холодні краплі падають з неба
водомірка ховається в очерет
знову й знову промовляю
молитву воді
плаваю довкола водяного маку
так ніби краса
бодай щось вирішує

2 липня 2022 року, Красногруда, Польща

***

тут сосни і липи такі як вдома
волошки у житі лелеки в полі
та я не звертаю з дороги
не збираю суниці в лісі
не плету вінок для доні
не повертаюся спиною
до трав соковитих
аби впасти в обійми літа

все у мені заміновано
і я не знаю звідки почати
з очей які бачили війну
з вух які чули снаряди
з тіла яке тремтіло й тікало
з мови яка наче мінне поле
кожне слово може
раптово вибухнути і вбити
чи може з серця
в якому так багато любові
що ненависть не вміщалася
колись не вміщалася
коли я зможу розмінувати
своє серце?

2 липня 2022 року, Красногруда, Польща

***

Присвячую усім сиротам цього дня

чи не забагато в мені радості
для часів війни?
чи не забагато любові?
я могла би зробити з неї
маленькі подушки
для голівок дітей
які сьогодні стали сиротами
великі подушки
для батьків які стали сиротами
куценький матрацик
для пса що став сиротою

ті подушки були б як хмаринки
такі ніжні наче плече янгола
такі теплі як були нещодавно
тіла рідних
найдорожчих
коханих

я би поклала в ті подушки
стільки любові
щоб усім сиротам снилися
лише добрі сни
щоб рідні з небес могли сказати
все що не встигли
щоб переливали
із серця в серце тепло
як парне молоко із глечика
щоб ті подушки лоскотали
ніжні дитячі щічки як мама губами
чи тато щокою неголеною
чи пес язиком шерехатим
щоб усі прокидалися з надією
яка сильніша за танки ракети
ядерну зброю
і навіть смерть

я шию невидимі подушки
невидимими нитками
я кладу в них шматочки
свого серця
і вишиваю невидимі кетяги калини
яка вже ніколи не похилиться

30 вересня 2022 року, Вишгород

***

Присвячую дітям,
які загинули під завалами власних будинків,
власних світів

спи зайчику спи
тут немає води
тут немає тепла
тут немає надії
тільки моє тіло
що тримає тебе
за лапку
тіло що не може
поворухнутися
тіло що не може
пригорнути
тіло що тебе
народило

спи зайчику
спи мій сіренький
під бетонними плитами
під цеглою
й арматурою
мій солодкий
запилений зайчику
у піжамці з песиками
які охороняли тебе
від страшних снів
від бабайка
і навіть відьми

спи зайчику
спи мій маленький
слухай цю колискову
мій солодкий
запилений зайчику
спи глибоко
щоб не змерз

27 жовтня 2022 року, Коломия

***

Присвячую Володимиру Вакуленку –
українському письменнику,
якого вбили російські окупанти

моя країна найзамінованіша
зі зраненими лісами й луками
соняшниками почорнілими

"будьмо уважні…" – каже священник
на недільній проповіді
ми тепер завжди уважні
на шляхах і узбіччях
на берегах річок і озер
навіть на дитячих майданчиках
уважні до тих хто поховав надію
поховав себе чи рідних
повернувся з війни чи полону
став правдою раніше за інших

"будьмо уважні…" – нагадує священник
навіть тим хто втратив віру
уважні до дітей
які дорослішають швидше ніж ростуть
до коханих
які розучилися цілуватись
до батьків
які посіріли так
наче від лютого сонця не бачили

"будьмо уважні…" – лунає знову
і я чую шурхіт у небі
зграйки голубів літають
між сонцем і місяцем
між мною і тими хто дивиться згори
я згадую ніжний вірш поета
зниклого безвісти
дивлюсь на голубів
крізь солоні бризки на окулярах
і шепочу самими губами:
моя країна найзамінованіша
моя країна найдивовижніша

12 листопада 2022 року, Коломия