Члени Капітули про книжки фіналістів Премії імені Юрія Шевельова 2022 року

688
Роздрукувати
Члени Капітули про книжки фіналістів Премії імені Юрія Шевельова 2022 року

Перед церемонією нагородження лауреата Премії імені Юрія Шевельова 2022 року, що традиційно відбудеться в Києві 17 грудня – в день народження Юрія Шевельова, – члени Капітули діляться думками про книжки авторів, що потрапили цьогоріч до короткого списку.

Андрій Бондар про книжку Павла Казаріна "Дикий Захід Східної Європи"

Павло Казарін – поза сумнівом, політичний мислитель, якого найлегше приписати до відомства публіцистики і махнути рукою, мовляв, в есеїстиці він "проїздом" і "Дикий Захід Східної Європи" – одна нескінченна колонка-роздум, для зручності поділена на розділи. Але його цілком публіцистичний спосіб оповіді рятується від нудних жанрових наличок тим, що це насамперед тексти про власні перетворення, про те, як змінювалися настрої та світогляд кримського мешканця, який 2014 року відмовився йти разом з усім своїм колишнім світом "у ногу" і докорінно переосмислив власне життя й життя своєї малої батьківщини.

Найсимпатичніша риса Казаріна-есеїста поруч із талантом оповідача – стоїцизм і самокритичність. Він не боїться руйнувати власні ілюзії, але водночас розуміє: якщо він сам здатен, немов Барон Мюнхгаузен, витягнути себе з болота "русского мира", то з сотнями тисяч кримчан і загалом неосовєтських громадян такий номер не пройде. Жодні препарування совєтської і російської ідентичності та наративів "русского мира" тут нічого не дадуть. Усе мусить відбуватися в "історичний" спосіб, через природний чи військово-політичний крах і катастрофу – й аж ніяк не шляхом революції свідомості. І саме тому Казарін-громадянин сьогодні служить у ЗСУ.

Автор знає: жодна революція свідомості серед людей, які звикли жити, всім своїм єством повернувшись назад, неможлива. Просто тому, що свободі неможливо навчити, її неможливо вживити, як мікрочіп, ні сіло, ні впало людям, які поколіннями були індоктриновані розмаїтими міфами про велич. Накладені на витіснені психічні травми і комплекси, вони породили досить трагічний у своїй невиліковності тип світогляду втікачів від свободи. Саме він переміг у путінській росії. Змінювати його – Сізіфова праця. Але про нього неможливо не говорити. Його неможливо не препарувати. А найголовніше – з ним неможливо змиритися. Як неможливо змиритися з рабством.

Ця книжка дає чимало поживи для розумного читача, але головна принада Казаріна-автора не може не імпонувати: він ніколи не боїться братися за глобальні теми, мислить сміливо і широко та часто повертається в різних формах до вже сказаного. В певному сенсі Павло – педагог, але ніколи не ментор і не дидакт. Можливо, саме тому майже завжди погоджуєшся з його рефлексіями, що він просто мислить правильно.

Наступного року в Акмесджиті!

Оля Гнатюк про книжку Андрія Павлишина "Нам і далі загрожує вічність"

Андрій Павлишин – відомий історик, перекладач і громадський активіст, львів’янин не лише за місцем народження. Він львів’янин серцем, або, перефразовуючи вислів зламу ХІХ і ХХ століття, – свідомий львів’янин.

До його книжки "Нам і далі загрожує вічність" увійшли біографічні есеї, статті, промови і лаудації, а отже під жанровим оглядом вона різноманітна, але під оглядом тематики – цілісна. Автор ділиться зі своїми читачами відкриттям зниклого Львова. Ми дізнаємося про те, як ці зникомі сліди оприявнювались, як захоплення поодиноких українських інтелектуалів "загубленою Атлантидою" у 1980-ті роки в наступних десятиліттях поступово переростало в цілеспрямовану діяльність і як воно стало поверненням пам’яті про "місто, якого немає", цього разу перефразовуючи народженого у Львові польського поета Адама Заґаєвського і його найбільш цитований вірш.

Книжка Андрія Павлишина присвячена знаковим постаттям Львова першої половини ХХ століття. Це стало місією його життя: "Я бачу своє завдання, свою життєву місію в тому, щоб постійно повертати до життя, воскрешати, принаймні в духовному сенсі, тих, кого забрала у нас ця клята війна. Тих, хто загинув або змушений був емігрувати і вже ніколи не повернувся до рідного міста". Ці слова, на жаль, звучать дуже актуально, хоч мова про Другу світову, а не про війну, яка сьогодні є нашим досвідом.

Як сам зізнається, дитина примусових переселенців з Лемківщини, він добре розуміє біль втрати рідної домівки, маленької батьківщини, системи координат, видимих і невидимих знаків культури міста і місць, де більше немає тих, чиї предки спочивають на цій землі.

Андрій Павлишин дуже чутливий як людина і як автор, він переймається, а разом з ним переймаються і його читачі, співчуттям до своїх героїв, доля яких була трагічною, позначеною і Голокостом, і війнами, і повоєнним примусовим переміщенням. Коріння більшості постатей – в єврейській культурі, але писали вони переважно польською мовою і співтворили польську культуру. Серед них добре відомі імена Станіслава Лема і Бруно Шульца, а також імена менш відомі – Галина Ґурська, Зузання Ґінчанка, Іда Камінська, Станіслав Єжи Лец, Зиґмунт Гаупт.

Є також Збіґнєв Герберт, у якого немає єврейського коріння. Есеї Герберта Андрій Павлишин переклав п’ятнадцять років тому і надрукував у видавництві "Дух і Літера", а я мала приємність приєднатися до промоції цього тритомника. Наш спільний промотур міцно закарбувався в пам’яті – університетська публіка Вінниці, Києва, Ніжина на початку цих зустрічей реагувала мляво, бо ім’я Герберта було для неї нове, але, послухавши розповіді Андрія, переймалася його захопленням польським есеїстом. Можливо, тоді Андрій Павлишин, знаменитий оповідач, відчув, що його розповіді мають лягти на папір.

"Нам і далі загрожує вічність" – і сам заголовок, і тексти, і те, як розповідає про своїх героїв Андрій Павлишин, навіює асоціацію з відомою одою Горація, перші рядки якої надихали не лише літераторів: Exegi monumentum. У перекладі Миколи Зерова цей рядок позбавлений призвідця, від будівничого пам’ятника і його дії залишається тільки присвійний прикметник "мій":

Мій пам’ятник стоїть триваліший від міді.
Піднісся він чолом над царські піраміди.
Його не сточить дощ уїдливий, гризький,
Не звалить налітний північний буревій,

Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний;
Я не умру цілком: єства мого частина
Переживе мене, і від людських сердець
Прийматиму хвалу…

Андрій Павлишин незримий у цьому процесі, він зводить пам’ятник не собі, а своїм героям, перейнявшись місією привернення їхньої пам’яті, пам’яті тих, яким "і далі загрожує вічність". А проте ми, його читачі, вдячні незримому будівничому цього пам’ятника зниклим постатям культури.

Андрій Курков про книжку Маркіяна Прохаська "Мрія про Антарктиду"

Маркіян Прохасько здійснив свою мрію. "Мрію про Антарктиду". З одного боку, це важлива частина життя ще молодого автора, з іншого – це тепер і помітна літературна подія в Україні. Талановита та із захопленням написана книжка, в якій переплелись географія, історія, світова політика і особистий погляд на шостий континент світу, чудово розказує не тільки багато історій з життя полярників та мореплавців, але й достеменно показує сам процес набуття знань і досвіду автором.

Ідеально, часто на рівні приватного щоденника, суб'єктивна, досить об'ємна і багата на деталі розповідь робить читача скоріше свідком, ніж пасивним "споживачем" описаних подій. Історична або політична інформація, що її переповідає Маркіян Прохасько, додає енциклопедичної ваги в той час, коли все, що сам автор відчуває і думає під час подорожей, просякнуто мотиваційною романтикою і заряджає читача енергією.

"Мрія про Антарктиду" – це більше ніж тревелог. Це книжка про те, як змінюється людина на шляху до своєї мрії. Це також книжка про те, як мрія, стаючи ближчою, набуває додаткових сенсів.

***

Премія імені Юрія Шевельова була заснована 2013 року. Вона присуджується раз на рік українському авторові за художню та наукову есеїстику. Нагорода носить імʼя Юрія Шевельова, який започаткував модерну українську есеїстику, та відзначає внесок у невідʼємні для цього жанру цінності: незалежність думки та витонченість стилю. До розгляду приймаються художні або наукові есеї українських авторів, опубліковані в паперовому вигляді протягом календарного року.

13 грудня 2022
688
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: