Алла Пушкарчук: "Підуть роки на те, щоб позбутись патріархального погляду на службу в армії"

337
Роздрукувати
Алла Пушкарчук: "Підуть роки на те, щоб позбутись патріархального погляду на службу в армії"

Алла Пушкарчук кілька років працювала журналісткою в "Українському тижні", згодом стала частиною команди Читомо: відповідала за стрічку новин та координувала проєкт "Люди з порожніх стільців" (#EmptyChairPeople). Під час Революції Гідності долучилася до "Правого Сектора", згодом в межах їхнього інформаційного відділу їздила на фронт – писати й фотографувати. Тоді й отримала позивний "Рута". Після повномасштабного вторгнення, разом із коханим, пішла в ЗСУ. Тепер вона – одна із 38 тисяч українських жінок-військових. 

Про те, як воно – бути жінкою на передовій, що варто змінити в українській армії, щоб укомфортити перебування у ній жінок, що дається найважче під час постійних передислокацій і чим під час війни є книжки говоримо з Аллою в межах спецпроєкту "Слова і кулі" / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН.

– Під час АТО ти працювала прес-секретаркою та фотографкою у добровольчому батальйоні, після повномасштабного ж вторгнення пішла в ЗСУ. Як до тебе прийшло це рішення? Як його сприйняли твої рідні та близькі?

– Протягом чотирьох років в добровольчому русі я боролася за право працювати на передовій. Це вдавалося складно, часто – зі сльозами та зневірою. Мені безліч разів доводилося слухати, що, мовляв, фотографія та тексти не варті цих ризиків, що там на мене чигають страшні небезпеки, що я – лише зайвий тягар для військових. Це було дуже складно для моєї тоді ще не сформованої особистості, тому загалом нічого особливо видатного в добровольчому батальйоні не вдалося зробити. Вийшло кілька текстів та фото. Водночас цей період був справжньою школою життя: тоді я зрозуміла, якими різними можуть бути слова та вчинки людей, початково об’єднаних спільною метою.

Тоді ж у вільний час я вчилася стріляти зі снайперської гвинтівки і мала непогані результати. Тому, коли все вирішила покинути добровольчий рух, то йшла звідти, керуючись рядками Жадана: "Ще не скінчилось те, що почалося, ще може статись все, про що просив" і з розумінням, що рано чи пізно повернуся на війну, але вже як повноцінна бойова одиниця.

Якось задовго до повномасштабного вторгнення ми з коханим розмовляли про ймовірне загострення на фронті і домовилися, що в разі чого підемо до війська разом. Тому 24 лютого ми не витрачали час на роздуми – в нас уже було готове рішення.

Рідні це сприйняли по-різному. Реакція мами мене здивувала: я очікувала абсолютного несприйняття, а натомість отримала підтримку. Водночас дядько, з яким у мене завжди були близькі, довірливі стосунки, заявив, що на війні мені не місце і що моє рішення – помилка. Він також військовий, тому я час від часу все ж пишу йому, запитую, як справи. Іноді отримую скупу відповідь, іноді – ні. Водночас він ще жодного разу не поцікавився, як справи у мене. Лише порадив нам з коханим задуматися про дітей, коли дізнався, що ми з Максимом одружилися. Для мене це – абсолютне ігнорування й знецінення мого, нехай і крихітного, але все ж внеску у нашу перемогу. Такі слова не те, що нетактовні, а навіть жорстокі. Адже невідомо, коли ми всі зможемо повернутися до цивільного життя і чи взагалі зможемо.

– Як тобі взагалі у війську? Зараз дівчина-військова – не дивина. Чи створені для жінок, за твоїми спостереженнями, належні умови для проходження служби, нарівні з чоловіками? Чи відчуваєш все ж іноді до себе упереджене ставлення з боку чоловіків-військових? 

– Якщо уявити, що служба у війську на передовій лінії фронту – це Антарктида, то чоловіки потрапляють сюди літаком, а жінки досі вимушені самотужки, кожна на своєму саморобному човні, долати протоку Дрейка з усіма її штормами невиправданого скептицизму, айсбергами упереджень та підводними течіями знецінення. Я – не виняток у цій історії, але моє серце назавжди переповнене вдячністю до тих людей, які своєю підтримкою та довірою не дають мені опустити руки й зійти з дистанції.

У нашому колективі мінометників я працюю з артилерійською бусоллю, планшетом зі спеціальним програмним забезпеченням, таблицями стрільби, ручкою та записником. Це насамперед розумова праця, яка вимагає уважного та відповідального ставлення. Інакше зусилля всього колективу будуть марними. Попри те, що я добре даю собі раду зі своїми обов‘язками, час від часу деякі колеги дорікають мені недостатньою фізичною силою. Зазвичай це стається тоді, коли я наважуюся говорити про гендерну дискримінацію, або, не дай боже, вголос вимовляю слово "сексизм". Тоді мені одразу "прилітає": мовляв, "тобі не вистачить сили самій витягнути з поля бою декількох важко поранених, під 150 кг і більше, тому й самостверджуватися за допомогою фемінітивів не варто". Така-от підміна понять й пересмикування.

Буває, що боєць відмовляється працювати під керівництвом "тьолки", хоча командир впевнено залишає мене за головну. Часом мою найдрібнішу помилку зустрічають зловтіхою немислимих масштабів, мовляв, ось ще один доказ, що "бабам тут не місце". Але головне, що більше не трапляється оцих "Їй ще народжувати, тому на виїзд її не беремо", бо на початку було й таке.

Читайте також: Олексій Сінченко: Війна примушує забути все, що вчив раніше, і починати з нуля

– Що, на твою думку, важливо змінити в українській армії, щоб укомфортити перебування у ній жінок?

– У моїй бульбашці зараз багато говорять про жіночу форму, взуття, білизну та засоби гігієни. Якщо українські військовички й мають усе це, то лише завдяки приватним ініціативам, як от "Землячки" чи Arm Women Now, але не завдяки Міністерству оборони. Це сумно, адже йдеться не тільки про комфорт, але й про здоров‘я та повагу.

Але справа не лише у цих атрибутах. Українська армія є відзеркаленням українського суспільства, відповідно, змін потребує й саме суспільство. На мою думку, жінкам не буде комфортно в армії доти, доки найгіршою з образ для чоловіка-військового буде "поводишся, як дєвачька". Як із цим боротися? Змалечку демонструвати і хлопчикам, і дівчаткам, що служба у війську – це гідна праця для обох статей… Загалом нам треба позбутися патріархальної оптики, на це підуть роки копіткої праці.

– Чи маєш нагоду й зараз працювати журналісткою та фотографкою? Чи відчуваєш потребу повернутися до цих занять?

– Я десь пів року возила в рюкзаку фотоапарат, але нічого путнього так і не зафіксувала. Зрештою, відправила його додому. Ще на початку служби у мене були плани писати репортажі про життя підрозділу, про людей, яких ми зустрічаємо на своєму шляху… Але все це вимагає потужної емпатії та здатності до рефлексії, зараз у мене не вистачає на це, на жаль, емоційного ресурсу.

– Чи ведеш армійський щоденник? Чи робиш якісь нотатки поза постами у Facebook? Що для тебе найважливіше зафіксувати з теперішнього досвіду?

– Я не веду щоденник у повноцінному розумінні цього слова, однак іноді щось занотовую. Уривки з розповідей місцевих про життя під окупацією, свої враження про пережите, якісь фрагменти, миттєвості… Для мене важливо насамперед знаходити влучні слова, щоб пояснювати собі свої ж реакції на певні події, або ж відсутність реакцій. Тобто, це радше документування мого внутрішнього стану. Усе, що відбувається зовні, я налаштована забути.

– Чи важко даються тобі постійні передислокації? Наскільки важливим для тебе є облаштування особистого простору?

– Постійні зміни місця перебування даються вкрай важко. Це ніби постійно зривати кірку з рани. Я сильно прив‘язуюся до закутків, у яких можна побути наодинці з книжкою, до краєвидів, умовного комфорту, загалом до організації простору. Кожен наступний переїзд для мене – це невідомість.

Але найгірше розлучатися з тваринами. Певний час з нами на позиції жив пес – розумник Альберт. Кучерявий, весь у реп’яхах. Він так боявся вибухів, що після кожного забігав до нас у підвал, закрадався в найдальший куток під полицю з консерваціями й ще довго не вилазив звідти. Лежав так тихо, що ми навіть забували про його присутність. У Селидовому (Донеччина  Ред.) ми подружилися з котиком – Томом Йорком. Він так жалісливо нявчав щоразу, коли потребував уваги, що ми вирішили назвати його на честь соліста Radiohead. У Часовому Яру з нами жило семеро псів: Вівця, Рекс, Дон Жуан, Мальвіна, Жук, Білка і Вуглик. Виразні і незабутні бешкетники. З ними всіма було так добре, хоч ми і мали достатньо клопоту… 

Серце мені розбив Вуглик, або Вугледар. Це абсолютно незвичайний пес, з яким у мене виник особливий зв’язок. Він був таким відкритим, артистичним, довіряв нам, під час кожної грози прибігав у нашу з Максимом кімнатку, бавився з нами. За два дні до нашого від’їзду він прийшов стурбований, почав скавуліти, а потім завив і побіг геть. Більше ми з ним не бачилися, хоча я всюди шукала й кликала його. Тепер ніколи собі не пробачу, що покинула його там під обстрілами…

– Чим для тебе є військова форма: предметом гордості, звичайним комфортним одягом чи нав’язаним обов’язковим атрибутом?

– Комфортним одягом, носити який почесно. Але водночас я вже скучила за сукнями, картатими сорочками та в’язаними светрами.

Як я вже згадувала, жіночу форму доводиться роздобувати через волонтерів. Зараз я працюю у формі від благодійного фонду "Землячки". Також маю комплект на зміну від Arm Women Now. Але це все літні зразки, зараз я активно шукаю щось на зиму.

Добре, що отримала від волонтерів комплект зручної, теплої, ніжної до тіла термобілизни, пошитої з урахуванням жіночої фігури. А от шапку була змушена міняти тричі, поки не знайшла ідеальну. Її, до речі, можна трансформувати в балаклаву, тож мої щоки тепер не бояться нічних чергувань.

– Попри службу, ти встигаєш читати книжки і навіть постиш відгуки про них у себе на Facebook. Чи не думала писати розгорнутіші рецензії й публікувати їх у фахових виданнях?

– Раніше думала про це, але моя робота в ЗСУ забирає надто багато сил. Читаю зараз дуже мало, не виходить зосередитися, постійно хочеться спати…

Хоча я продовжую купувати книжки, зараз у мене з собою понад 20 паперових видань. Боюся, що під час чергового переїзду командир зауважить це і просто вижене мене з підрозділу через те, що я так нераціонально використовую спільний простір (сміється – Ред.). Але по-іншому я не можу, книжки – моя сила.

– Ти писала, що серед родів літератури тобі завжди найближчою була проза, проте після повномасштабного вторгнення тебе особливо проймає поезія. Чим для тебе є зараз вірші? Хто з поетів/поеток тобі відгукується найбільше?

– Поезія витіснила з мого життя усю іншу літературу тільки на декілька місяців. Знаю, що подібне сталося з багатьма читачами та читачками, бо вірш – це потужна та швидка рефлексія, те, чого потребує мозок на початку повномасштабної війни. Але згодом здатність сприймати та насолоджуватися прозою повернулася.

Якщо все ж говорити про поезію, то найбільше я зачитувалася Плужником – не знаю нічого сильнішого за його слово. Також мені близькі Василь Стус, Микола Холодний, Наталка Білоцерківець, Катерина Калитко та Пауль Целан. А от на стіні нашого підвалу написала вірш, який іде за мною всі ці роки – "І ця любов із домішком біди…" Жадана.

– Радіодиктант національної єдності у бліндажі. Чому тобі було важливо долучитись до його написання?

– У моєму підрозділі зібралися світоглядно різні люди, тож, окрім роботи, у нас не так багато точок перетину. А потреба відчути себе частиною безапеляційної єдності час від часу з’являється. Диктант подарував мені цю емоцію. Крім того, я поважаю та захоплююсь усім, що робить Ірина Цілик, тому написання диктанту було також способом оприявнити це.

– Знаю, що в червні ти була в Харкові, який на той момент уже сильно постраждав від російських обстрілів. Яким для тебе постало це місто і люди в ньому?

– Наш підрозділ дислокувався в Харкові від початку травня. Але ще до повномасштабного вторгнення я декілька місяців намагалася знайти роботу в цьому місті, їздила на співбесіди, проходила стажування в книгарні. Я родом з Волині, а мій чоловік – з Харківщини, тож я намагалася поріднитися з цією землею, знайти тут своє місце. Однак стосунки з Харковом у мене не складалися – місто не приймало мене, було надто холодним, замкненим. У книгарні, де я сподівалася працювати, сказали, що дуже бажано з російськомовними переходити на російську; в метро на мої звертання українською відповідали "чєво?"… Загалом найскладніше було через мову, та почуватися чужинкою змушувало ще щось, щось невловиме.

Вперше, прямуючи до Харкова, я читала у потязі спогади Володимира Куліша про будинок "Слово". Наші харківські побачення з коханим були немислимі без прогулянок до вулиці Культури, 9 (тут розміщений будинок "Слово" – Ред.), без блукань поверхами, де колись з такою пристрастю вирувало творче життя. Пам‘ятаю, як вперше стояла перед дверима Курбасової квартири – серце і тьохкало, і йокало, і завмирало.

Тому попри те, що стосунки з Харковом у мене складні, він залишається в моєму житті важливим, непересічним містом. Я горда тим, що він вистояв.

– Нещодавно Артем Чех в інтерв’ю про свою службу говорив так: "Зараз піксельних людей у нас до мільйона. І всі вони захищають щось своє і при цьому одне на всіх". Що захищаєш ти?

– Я захищаю свої особисті кордони, які тісно переплетені з державними.

– У біо на Facebook ти написала про себе так: "Щаслива, як пташка, й сумна, як людина". Чи змінила війна твоє визначення самої себе?

– Це трохи видозмінений рядок з вірша Ігоря Римарука:

Мені здається, що ця поезія щонайправдивіше говорить про наше нинішнє життя. 

Війна, а особливо – її нинішня фаза, безумовно змінила моє визначення себе. Я почала серйозніше ставитись до своїх переживань та потреб, стала більш вагомою у власних очах.

Читайте також: Дмитро Крапивенко: Говорити про втрати треба, щоб не було ілюзій, що воюють безсмертні супермени

– У тебе є мрія: після війни заснувати власну книгарню. Розкажи більше про неї.

– У мене є велика домашня бібліотека і я страшенно люблю її роздивлятися. Це мій приватний космос, мій сховок. Книжки у ній розміщені не за алфавітним порядком, а за моєю, персонально вигаданою системою. Вона мені нагадує "таємниче життя дерев" (наукове видання Петера Воллебена – Ред.), в якому тексти взаємодіють між собою на різних рівнях і зрештою виходять за свої межі, опредметнюються. Тому на цих полицях також можна побачити платівку Шумана, сопілку, старенький полароїд, пісочний годинник, ноти, пляшку джину, скриньку з прикрасами… Для мене усе це – також література. 

Відтак у моїй бібліотеці переважно панують дивні зв‘язки: непередбачувані, заплутані, захопливі. Оприявнювати ці зв‘язки – насолода для мене. Ось "Маліна" Інґеборг Бахман поруч з "Нічийною трояндою" Пауля Целана і одразу ж таке щемке та красиве листування цих авторів. А ось Таня Малярчук, яка під час фестивалю Meridian Czernowitz познайомила мене з Інґеборг Бахман, а ось Оксана Забужко, яку стилістично та тематично вважають наступницею австрійської письменниці. Десь тут недалеко і "Сотворіння світу" Тетяни Терен, де Тарас Прохасько розповідає, що Інґеборг Бахман – важлива для нього постать літератури. 

На моїй полиці поетична збірка американських бітників "День Смерті пані День" у перекладі Юрія Андруховича стоїть поруч із книжкою хрещеної мами панк-року Патті Сміт "Просто діти", у якій усі ці бітники – прекрасні та живі, а в закладках телефону – зворушлива розмова Андруховича з Патті, записана у межах 27 BookForum, розмова у тому числі про Аллена Ґінзберґа та Ґрегорі Корсо…

В майбутньому я мрію заснувати книгарню, яка була б подібною до моєї бібліотеки – з усіма цими видимими зв’язками та переплетіннями. Живу цією думкою, щораз конкретніше уявляючи її реалізацію. Є ще трохи часу обміркувати все належним чином, поки триває війна.

Читайте також: Людина, що в пеклі знайшла промінь. Історія Дмитра "Ореста" Козацького

***

"Слова і кулі" / Words and Bullets – спецпроєкт "Читомо" та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).

5 грудня 2022
337
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: