Поміж свободою і безпекою: запрошення до дискусії

939
Роздрукувати
Маринович Мирослав
Маринович Мирослав
Почесний президент
Поміж свободою і безпекою: запрошення до дискусії
Фото: Олександр Ласкін

Суспільна дискусія довкола конфлікту в Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури, під час якого було пошкоджено студентську роботу, що вилилося у демонстрацію протесту з боку студентів, виявила існування глибинних розламів у ціннісній платформі суспільства. У цій події, як у краплині води, відобразився увесь океан.

Те саме написав у своєму листі й Анатолій Дністровий: "Наш внутрішній конфлікт навколо теми цього студента з НАОМА і похідних реакцій – це конфлікт, передусім, ціннісно-смисловий" (цю й подальші цитати членів Українського ПЕН подано з листування у внутрішній мережі організації.Ред.). Саме це й варто обговорити сьогодні.

Свобода самовираження та її обмеження

Хартія Міжнародного ПЕН передбачає готовність і спроможність його членів, зокрема, "протистояти будь-яким формам обмеження свободи самовираження у своїй країні та у своїй спільноті". Цей принцип був рятувальним кругом для українських поетів і письменників у радянський час, коли дух і зміст української літератури визначали Політбюро КПРС та КДБ. Саме тоді українське суспільство вдячно визнало високий авторитет ПЕН-клубу.

Проте принцип свободи самовираження був правильний не тому, що він був спрямований саме проти радянського тоталітаризму, а тому, що він правильний сам по собі. Ідеологічні обмеження на людську творчість, хоч якими логічними вони виглядають напочатку, врешті-решт обертаються великою шкодою для суспільства. Свобода є необхідною передумовою творчості, і в українському суспільстві, яке століттями страждало від усіляких утисків, цей принцип має увійти в ДНК його світогляду та культури.

З іншого боку, ми живемо у недосконалому суспільстві, і свободою часто зловживають. Тому сама Хартія накладає певні обмеження на згадану свободу: "А оскільки свобода передбачає добровільне самообмеження, члени ПЕН зобов’язуються протистояти таким порокам вільної преси, як брехливі публікації, свідома неправда та спотворення фактів з політичною чи особистою корисливою метою".

Тут ідеться про самообмеження творців, тоді як у ст. 29 ч. 2 Загальної Декларації прав людини міститься згадка і про обмеження: "При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві".

Ще глибше обмеження осмисленні у Міжнародному Пакті про громадянські та політичні права (ст. 12, ч. 3), які рефреном проходять по багатьох інших правозахисних документах: обмеження мають бути "необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення або прав та свобод інших…".

З усіх наведених документів випливає, що творча свобода не є вседозволеністю, передбачає відповідальність (самообмеження) самого творця і підлягає обмеженням, які відповідають принципам демократичного суспільства. Лише в цьому випадку можна окреслити поле, в якому реалізуватимуться обидві правди – як свобода людини, так і духовна безпека суспільства. Емоційне засліплення, яке змушує когось ставати виключно на бік тої чи тої правди, обертається загрозою для суспільства.

Ту саму проблему Анатолій Дністровий представляє як "конфлікт двох риторик – правозахисної (у загальнолюдському розумінні) і безпеково-ідентичнісної (у нашому патріотичному варіанті). Звідси й походить медійний і політичний словник, який обираємо".

Володимир Єрмоленко слушно зауважує, що в нинішній час ця проблема часто постає перед нами як суперечка між ліберальним і патріотичним дискурсами. В умовах війни напруга між ними посилюється, і, на жаль, адепти обох сторін часто глухнуть до аргументів одне одного. В результаті замість об’ємного зображення світу, яке створюється обома "очима", ми отримуємо дві плоскі напівправди, кожна з яких претендує на всеохопну монополію. В цьому й полягає загроза для людського духу й для суспільства загалом.

Проте баланс між обома правдами знайти можна і треба: "Цілком можна бути ліберальним патріотом і патріотичним лібералом – просто цей баланс щоденно треба шукати" (Володимир Єрмоленко). Важливо, однак, замислитись, яке співвідношення цього балансу. Чи йдеться про 50–50%? Інтуїція підказує мені (як і Олександру Вільчинському), що ні: потрібен вибір на користь свободи. Він важливий не лише тому, що під гаслами патріотизму чи безпеки її, свободу, надто часто притлумлюють. Адже й під гаслами свободи чиняться діла, які травмують суспільство. Співвідношення 49–51% на користь свободи важливе передусім тому, що це – передумова розвитку, передумова поступу. Лише маючи право на пошук і вільну реалізацію своїх дарів людина спроможна виконати свою патріотичну місію і знайти у вічно мінливому світі той шлях, який буде якнайкращим для всього народу. В іншому випадку рух припиняється. "Як на мене, без свободи і патріотизм мало чого вартий. За це і воюємо" (Олександр Вільчинський).

Значення держави та функції СБУ

Це вже доконаний факт, що українці вижили, не маючи своєї держави. Проте творчий дух народу майже завжди втискували в чужі матриці, а відтак він розвивався неповноцінно. Виборовши свою державність, народ нарешті отримав можливість гарантувати примат своєї власної духовної матриці. І що більше творча діяльність народу входитиме у резонанс з еґреґором його землі (або з тим пакетом цінностей, який було закладено в нього в час етноґенезу), то більшим буде злет його духу. Ось чому завдання берегти державу є sine qua non його подальшого поступу.

Проте, оскільки люди не святі й порушують закони гармонійного співжиття, держава має ще функції примусу та насильства. Лише так у цьому світі можна вивести з організму суспільні "шлаки", які отруюють його життєдіяльність. І доки державні чиновники служать народові, а не владарюють, доти оберегова (чи санаційна) функція держави забезпечується задовільно.

Проблема лише в тому, що чиновники – також люди, а тому схильні зловживати владою. Звідси постає неминуча потреба захистити суспільство від чиновницьких зловживань. Історія тоталітаризмів засвідчує, що держава може перетворитися на монстра, якщо зловживання владою стають непідконтрольними й отримують ідеологічну леґітимацію. Ця загроза стоїть перед будь-якою державою – в тім числі й українською.

Так ми знову виходимо на діалектику двох правд: потреби захистити державу і потреби захиститися від держави. Проте тут також не може бути буцімто справедливого, але насправді паралізуючого паритету 50–50%. "Золота акція" мусить належати духовній свободі людини, оскільки саме людина, а не держава є підметом розвитку цивілізації.

Те саме стосується й такого державного органу, як СБУ. Доки цей орган дійсно відстежує загрози для держави, він – легітимний. Як тільки він починає відстежувати загрози для владних чиновників чи ідеологічних "надбудов", він може перетворитися на монстра, як уже було з КДБ, а зараз триває з ФСБ.

Ось чому суспільство й тут має дбати про належні баланси. З одного боку, країна не може перетворюватися на гуляй-поле, де безкарно гуляють проплачені агенти наших ворогів. Тому під контролем мають бути всі ділянки суспільного життя, зокрема й такі автономні структури, як Церква чи університети. Завдання останніх при цьому полягає в тому, щоб допустимий контроль не перетворився на розперезане хазяйнування, яке підважує автономність цих структур. З іншого боку, держава загалом чи СБУ зокрема стоять за крок від спокуси стати, за словами Євгена Захарова, "монопольним арбітром в царині ідей, літератури та мистецтва". Якщо ми не будемо обачними, то невдовзі "можемо отримати вказівки на єдино правильні теми та єдино правильні виражальні засоби в мистецтві, зокрема в літературі". І як колись у радянський час, все це може обґрунтовуватися найпалкішими патріотичними гаслами. Досвід наш у цьому – багатий.

Анна Вовченко слушно зауважила, що такі ж баланси важливі й у випадку "критики й політичної сатири. Обидві є важливими ознаками здорового суспільства й елементами культури діалогу та культури загалом. Але водночас вони потребують великої тактовності й делікатності, надто коли йдеться про країну, яка веде війну з метою захисту власного суверенітету. Інакше межа між сатирою/критикою та образою випрозорюється майже до невидимості, переступити її легко, а почати спекулювати свободою самовираження задля власної вигоди ще простіше".

Естетична якість творів мистецтва

Критерії того, що можна вважати мистецтвом, в історії людства завжди були мінливими. "Це бездонна проблема філософії мистецтва загалом і теорії сучасного мистецтва зокрема" (Олексій Панич). Були часи, коли статуя Аполлона Бельведерського шокувала публіку своєю наготою, а кубістичні картини Пікассо вважалися знущанням над мистецтвом. Отже, людству не знайти однозначного й вічного критерію, за яким твір мистецтва можна було б відрізнити від пародії на нього.

Звідси не випливає, однак, що суспільство не повинне виробляти якісь критерії для свого часу. Адже в кожну епоху суспільство само визначає, якими є "справедливі вимоги моралі та громадського порядку", про потребу захисту яких згадується у правозахисних документах. Отож творчі роботи, які входять у суперечність зі "справедливими вимогами" конкретної епохи, не будуть вважатися мистецтвом. Якщо майбутні покоління змінять таку оцінку, вони матимуть на це право. Але правом нинішніх поколінь є визначати критерії для того часу, в якому вони живуть. Їхні оцінки будуть суб’єктивними й у чомусь суперечливими, але це природно.

Лише так, на мою думку, можна поєднати інші дві правди: право творця на свободу творчості і право суспільства жити й виховувати дітей у тій духовній та естетичній атмосфері, яку вони вважають правильною.

Проте саме література й мистецтво – це ті ділянки, де гармонія балансу постійно порушується. Адже мистецтво – це поле свідомої творчої провокації (в доброму розуміння цього слова). Отже, критерій постійно перебуває під загрозою. Як сказав той же Олексій Панич, "сучасний світ настільки розмаїтий, що комусь і купа лайна може бути твором ‘мистецтва’ (‘інсталяцією’). А вже набір гіпсових пенісів і поготів". Але водночас, скажімо, у США недопустимо подати на телеканалі рекламу з оголеними, а тим більш ерегованими геніталіями. І жодна правозахисна організація країни не вважає це порушенням права рекламіста на свободу самовираження.

Ось іще один приклад, на який звернув увагу Віталій Портников: члени ПЕН-клубу обстоюють свободу літературної творчості, але не приймають у свої ряди графоманів. Бо не кожен творчий текст, який містить слова, є літературою. Зрозуміло, що наші оцінки є і будуть суб’єктивними, проте в демократичному суспільстві можуть існувати інші творчі спілки, які вироблятимуть для себе інші критерії.

Так само Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури має право встановлювати в рамках свого закладу естетичні критерії, згідно з якими вона оцінюватиме твори своїх студентів чи працівників. Врешті-решт, "Академія передає знання й навички в рамках академічної програми, затвердженої Міністерством освіти" (Юрій Макаров). Її естетичні критерії мають бути оприлюднені і зрозумілі для всіх абітурієнтів. Ясна річ, ці критерії будуть у чомусь суб’єктивними, проте кожен митець-початківець, хто не погоджуватиметься з ними, матиме право обрати собі інший навчальний заклад.

При цьому чого Академія не має права, так це руйнувати ті творчі роботи, які подані на її розгляд, навіть у тому випадку, якщо вона вважає їх неприйнятними. Вдаючись до вандалізму, викладач знімає свій емоційний стрес, але невиправдано травмує студентів.

А суспільству загалом слід навчитися "розрізняти свободу творчості і свідомий кар’єризм чи політичні провокації" (Тарас Возняк). Нинішня антикультура фейків та підробок змушує нас не вестися на подібні провокації, які жодною мірою не сприяють свободі самовираження, а навпаки – лише розхитують ті принципи, які покликані її захистити.

Гідність людини

"Не думаю, що ПЕН має підтримувати митців, які продукують роботи, що принижують чиюсь гідність", – написав Ростислав Семків. Він також зазначив: "Наука (і мистецтво теж) не мають слугувати приниженню інших". Цим наш колега зачепив іще одну важливу грань проблеми.

У преамбулі Загальної Декларації прав людини стверджено: "Визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їхніх прав є основою свободи, справедливості й загального миру". Отже, травмуючи гідність людини, ми не захистимо свободу, не встановимо справедливість і не забезпечимо бажаний мир. Це має бути аксіомою для кожного творця, бо саме від нього залежить, чи не перетвориться провокація творча на провокацію політичну. Тут рівень гарантування гідності людини є мірилом безпеки – безпеки і державної, і духовної.

Кожного разу я зі здивуванням помічаю, що суб’єктивне усвідомлення власної гідності не веде автоматично до визнання гідності іншої людини. В нашому суспільстві табунцями ходять ті, хто сповнився егоїстичного відчуття своєї гідної суб’єктності, проте сіють довкола себе зневагу до інших.

Однак, зневажаючи гідність іншої людини, ми втрачаємо власну гідність – це також аксіома здорового суспільства. Суспільство може покарати людину за порушення справедливого закону, але не сміє позбавляти її гідності. Принижуючи когось, ми уподібнюємося до своїх кривдників і плямуємо свою честь.

Суспільство є здоровим і тоді, коли воно цінує гідність свого народу, держави й армії. Зрозуміло, що їхня гідність передбачає, що народ не чинить зло іншому народові, чиновник є слугою людям, а воїн є захисником – не кривдником. І все ж усі ці види гідності є похідними від гідності людини. Адже колись перед Богом стоятимуть не народ, держава чи армія, а кожна окрема людина. І лише вона відповідатиме за свої вчинки.

Участь парамілітарних радикальних груп

Спершу дозвольте мені особистий спогад. Я ніколи не відносив себе до ідеологічної категорії "націоналіст" (хоч мене в радянський час і відносили). Проте мені пощастило бачити в таборах українських націоналістів, які шанували гідність і свободу іншої людини, солідаризувалися з національними потребами інших народів, приязно ставилися до їхніх представників (бо їхній націоналізм випливав із любові до свого народу, а не з ненависті до інших) і не були схильні до насильства заради насильства.

Ось чому я ніяк не можу зрозуміти, чому переконані націоналісти сьогодні мовчазно миряться з тим, що від їхнього імені сьогодні виступають парамілітарні радикальні групи. Адже з першого погляду видно, що серед цих груп є молоді люди, які точно відповідають сформульованій вище закономірності: травмуючи гідність людини, ми не захистимо свободу, не встановимо справедливість і не забезпечимо бажаний мир.

Насильство в їхньому випадку не є вимушеною формою самозахисту – який уже тут самозахист, коли нападаєш, скажімо, на безборонних ромів! Не втримаюсь і зацитую у цьому місці Митрополита Андрея Шептицького: "Навіть поганські народи вважали негідним людини злочином і ганьбою для мужчини вбивати безборонних". Слово "вбивати" можна легко замінити на "бити", і від цього пересторога не втратить своєї правильності.

Отож тут ми радше маємо справу із грою гормонів: від насильства ті молоді люди отримують задоволення. І навіть якщо першим порухом у них було прагнення "навести порядок", то далі вступає в дію одвічний фатум насильства: обачність людини притуплюється, до насильства вона звикає і врешті-решт ним насолоджується. Й тоді позірна любов до свого народу стає лиш фіговим листком, яким прикривають наготу свого глибинного ненависництва. Історія з убивством мера Ґданська Павела Адамовича є важливою ілюстрацією того, до чого доводить леґітимація ненависті й насильства, які починаються з праведного гніву, а закінчуються вбивством.

Участь у конфлікті в Академії мистецтв радикальної групи С-14 якраз і була тим подразником, який найбільше спричинився до заяви членів ПЕН. Ось лише кілька принагідних ілюстрацій:

Микола Рябчук: "Для мене найголовніше в усій цій історії – наше ставлення до парамілітарних фашизоїдних груп, які вчиняють погроми на виставках і виставах, кінопоказах і презентаціях книг, і яких наша влада делікатно трактує як "дрібних хуліганів" – навіть коли вони вчиняють реальний теракт: підпал кінотеатру "Жовтень" з глядачами всередині. (…) Погрози насильством – це теж насильство, не мені вам пояснювати. І це зовсім не те саме, що мирний протест чи пікет під стінами галереї або театру, на який, безумовно, всі громадяни мають право (без бит, ланцюгів, масок і камуфляжів)".

Олександр Бойченко: "Слід "нейтралізувати нарешті діяльність С-14 та інших радикальних, парамілітарних і тому подібних організацій, які – як вчить історія – мають схильність – причому завжди з дуже патріотичних міркувань – перетворюватися спочатку на СА, а потім і на СС".

Євген Захаров: "Слід зауважити, що члени С-14 полювали за студентом не тільки в будівлі НАОМА, а й біля гуртожитку, де він мешкав". Він підсумовує: "Диявол починається з піни на губах у ангела, що йде в бій за добру справу".

Умови війни

У цьому питанні ми також маємо конфлікт між двома правдами. Як зазначив Володимир Єрмоленко, "це вічна дискусія між аргументом "ви забуваєте, що йде війна" і аргументом "ви забуваєте, що йде війна за свободу". Тут можна виділити кілька площин для аналізу.

Обурення військових

Пригадую собі, з яким болем спостерігав я 1978 року у шпарку воронка, який віз мене на суд, за тим, як весело гуляють вулицями кияни, навіть не підозрюючи, що вже рік я, не вчинивши жодного злочину проти людей, сиджу в казематі. Цей біль був несправедливим, бо ж і я сам весело гуляв київськими вулицями, коли в ув’язнення потрапляли інші. Але біль таки був. Тому я можу легко уявити, з яким болем колишні АТОвці спостерігають за всіма неподобствами нашого суспільного життя. Мовляв, ми на фронті віддаємо своє життя, а ви в цей час це життя занапащуєте. Для того в армії й мають бути капелани, щоб вони знімали з душі воїнів тягар такої образи.

На фронті немає демократії. Ти маєш встигнути нейтралізувати небезпеку, поки вона не "нейтралізувала" тебе. Тому воїни неминуче звикають до силових прийомів, які відразу дають ефект. Відтак силовий шлях вирішення проблеми виглядає значно ефективнішим за демократичний, який здається надто громіздким і непевним.

Розуміти ці порухи душі суспільство зобов’язане, а тому психологічна реабілітація фронтовиків життєво важлива. Але чи маємо ми безконтрольно попускати агресивним діям, які буцімто встановлюють порядок і відновлюють справедливість? Суспільна загроза від такого самосуду величезна – схоже, що ми, ніби коні в млині, почали нове коло ілюзій і помилок.

Ось чому цілком виправданою є тривога наших колег, як-от Миколи Рябчука: "Участь в АТО не дає нікому індульгенції на обливання опонентів кислотою, грабування бензоколонок чи закопування живцем на Подолі. Якщо влада з якихось своїх міркувань толерує (або й заохочує) цих бандюків, то це не означає, що й ПЕН мусить ігнорувати їхні художества. Це проблема куди серйозніша, ніж справа конкретних Харченка & Хачанова".

Проте, у свою чергу, небезпека від парамілітарних груп не є індульгенцією до одіозного "ложись, Бандера!". Засоби нейтралізації парамілітарних груп, що їх має у своєму розпорядженні держава, є значно ширшими за це зустрічне ненависництво.

Травмованість суспільства

На цей аспект цілком слушно вказав Максим Стріха: "Україна належить сьогодні до "суспільств із травмою". Майже мільйон чоловіків та жінок так чи інакше пройшли через бойові дії. Понад мільйон втекли з рідних домівок. Не зважати на це – щонайменше глупство і безвідповідальність. Кожне "суспільство з травмою" має свої рецепти встановлення балансу мистецької свободи – й відповідальності митця, аби цю травму не ятрити й не поглиблювати. Нагадаю найвідоміший приклад: музика Вагнера досі під негласною, але дуже ефективною забороною в Ізраїлі".

Чи має митець рахуватися з цією травмою? Питання риторичне. Проте проблема тут регулюється не законом, а людською чутливістю. Все було б добре, але кажуть, що людської тактовності неможливо навчити: її неможливо обґрунтувати раціонально, бо завжди можна висунути якийсь аргумент, який буцімто легітимізує брутальність. Схоже, що тут ми приречені на конфлікти, які незмінно привноситиме кожне нове покоління.

Авторитет армії

Нема слів: суспільство, яке не шанує свою армію, врешті-решт буде годувати чужу. Ці слова особливо значущі в час війни. Отже, кожне здорове суспільство покликане виявляти пошану до своїх воїнів. Це – одна правда.

Другою правдою є те, що в армії служать несвяті люди, а тому вони також можуть чинити злочини. Суспільство буде здоровим лише тоді, коли такі факти підлягатимуть верховенству права.

Подам приклад із американського життя. Всім відомо, як дбає тамтешнє суспільство про добробут і престиж своєї армії. Проте кілька років тому в американській пресі жваво обговорювали випадки знущань над ув’язненими іракцями з боку американських воїнів, зокрема однієї особливо садистської солдатки. Таке обговорення не було зневагою щодо американської армії. Навпаки – воно її оздоровлювало.

Освячення війни

Для захисту своєї держави суспільство зобов’язане йти на жертви і забезпечувати потреби армії. Ми морально зобов’язані тим воїнам, що переносять воєнні злигодні і наражають своє життя на небезпеку. Проте ця абсолютно зрозуміла постава не має обертатися ґлорифікацією війни як засобу вирішення міждержавних конфліктів. Тому, хоч для багатьох людей чиїсь пацифістські переконання можуть бути неприйнятними, вони не можуть трактуватися як злочин.

Міжнародні аспекти

ПЕН – міжнародна організація, і члени українського осередку не можуть користуватися престижем цієї організації, не виконуючи взятих на себе зобов’язань. Їх нам ніхто не накидав – ми взяли їх добровільно.

Проте в міжнародній організації завжди діятиме діалектика, на яку слушно звернув увагу Анатолій Дністровий: "Наші медійні повідомлення (заяви, звернення) мають дві аудиторії, умовно кажучи "міжнародну" (західну, з якою ми прагнемо говорити однією зрозумілою мовою) і "внутрішню" (українську) – дуже строкату й суперечливу, якій ніколи не вгодиш. Ці аудиторії загалом розуміють різні мови. Дуже часто так буває, що нас самих ці дві різні мови не влаштовують (їхня "стурбованість" чи наша "ультимативна войовничість"). Це для нас великий виклик".

Проте важливо, щоб суспільство усвідомлювало: члени ПЕН не лише підпорядковуються якимось зовнішнім "неукраїнським" правилам, а й використовують міжнародну трибуну для озвучення українських інтересів. Про це прекрасно сказав донедавній президент Українського ПЕН Микола Рябчук: "Ми, тобто члени правління, чудово усвідомлюємо специфіку воєнної (де факто) ситуації й ось уже п’ять років на всіх міжнародних форумах, зустрічах, в офіційному листуванні й неформальній комунікації пояснюємо зарубіжним колегам цю специфіку й захищаємо потребу певних (цензурних) обмежень щодо поширення ворожої пропаганди. І повірте, це колосальний шмат марудної і невидимої для більшості з вас роботи (кому цікаво – дам лінки своїх зокрема публікацій на цю тему в зарубіжних медіях, або й копії відповідей на запити різноманітних watchdogs, від яких, зауважу, істотно залежить репутація, а відтак і підтримка України у зовнішньому світі)".

Я особисто засвідчую, що ці слова є абсолютно правдивими, бо сам бачив, як відчайдушно Микола Рябчук обстоював у міжнародних контактах Українського ПЕНу важливість тих загроз, що їх переживає Україна.

Духовна безпека

На завершення подам іще одне міркування, яке, мабуть, викличе найбільше застережень у секулярно мислячих людей.

Вище я вже зазначав, що "золота акція" має належати свободі, бо лише вона забезпечує поступ суспільства. Проте ця "акція" дається людям дорогою ціною. Бо люди користуються нею по-різному – хто на добро, а хто на зло. В результаті в людській цивілізації відбуваються два паралельні процеси.

З одного боку, Божий дар розуму дає свої плоди, і людина щораз більше осягає закони світобудови, сенс цього світу і своє призначення в ньому. Цей процес, як бачимо, іде по експоненті. З іншого боку, людина втрачає здатність розрізняти добро і зло, правду та облуду, а моральні переступи потрапляють під захист згаданої "золотої акції" свободи. У результаті в суспільстві щораз більше накопичуються духовні шлаки, які ставлять його на грань катастрофи. Цей процес також іде по експоненті.

Ситуація дуже нагадує мені закономірності при вирощуванні кристала з розчину в ізольованій системі. Кристал у порівнянні з розчином – це більша міра порядку. Проте що більше наростає впорядкованість кристалу, то більше зростає ентропія (міра хаосу) в самому розчині. Паралель зрозуміла: що далі ми пізнаємо таїни цього світу і впорядковуємо своє уявлення про світобудову, то більшим хаосом це супроводжується в "бульйоні" самого суспільного життя. Ось такий закон суспільної "термодинаміки".

Люди біблійного світобачення вірять, що цей конфлікт розв’яжеться через Друге пришестя Христа (в юдаїзмі – через прихід Месії). Іншими словами, людина, осягаючи цей світ, встигне піднятися до спасенного контакту з Богом. Люди ж секулярного світобачення мають вирішити дилему духовної безпеки людства самі – принаймні мають визнати існування такої проблеми, не ігноруючи її заради примату свободи і не заганяючи її засліплено у "приватне життя людини".

Текст: Мирослав Маринович
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: