Людина, що в пеклі знайшла промінь. Історія Дмитра "Ореста" Козацького

133
Роздрукувати
Людина, що в пеклі знайшла промінь. Історія Дмитра

"Очі" Азовсталі. Дмитро Козацький. Пресофіцер полку "Азов". Після повномасштабного вторгнення рф, захищав Маріуполь від російських загарбників. Документував війну. Саме його фотографії з оточеної Азовсталі розлетілися по всьому світу. Чотири місяці "Орест" перебував у російському полоні. 21 вересня, разом із 214 українськими захисниками та захисницями, повернувся додому.

Яким Дмитро був у дитинстві, чим захоплювався і про що мріяв, як починав свою службу та як потрапив до "Азову", чи підтримував зв’язок з рідними з оточеної "Азовсталі" і яким повернувся додому розповідаємо у межах спецпроєкту Читомо та Українського ПЕН "Слова і кулі" / Words and Bullets.

Малин, Майдан, Маріуполь

Про свого брата Дарія розповідає із захопленням та з іскрами в очах. У них з Дмитром – 8 років різниці. Брат для дівчини завжди був авторитетом: "Він дуже позитивна і хороша людина. Не знаю, якою б я виросла, якби не він. Коли у підлітковому віці мене роз’їдали всілякі комплекси, Діма казав: "Даша, ти що?!" – і фотографував мене на футбольному полі, вчив ходити на підборах…".

Хлопець завжди мав купу ідей для ігор. Для Даші та її друзів він вигадував різне: діти бавилися і в "майстер шеф", і в "топмодель по-українськи", і в "козаки-розбійники". Одного разу на ювілей житлового комплексу, де хлопець жив зі сім’єю, він влаштував ціле святкування. Тоді всі мешканці відзначали цей день із танцями та піснями, а сам Дмитро взяв на себе роль ведучого: "Це був наш тамада, наш веселий Дімка!".

Дівчина розповідає, що із братом у неї завжди були хороші стосунки. Коли той навчався в Польщі, то телефонував до неї по Skype і розповідав сестрі про завалену сесію.

З дитинства Дмитро хотів навчитися фотографувати. На одній із дитячих фото, де йому 3-4 роки, хлопчик стоїть із фотоапаратом. Довго мріяв про фотоапарат Canon, але сім’я була не із заможних, тож йому подарували мильницю — невелику камеру із вбудованим об’єктивом. Найчастіше моделлю для Дмитра була Дарія. Для образів хлопець вигадував різне чудернацьке вбрання. Так тюль перетворювалася на сукню. Часто через це мама сварилася, але Дмитро не переставав творити. Базові знання про фотографію Дмитро отримав на фотогуртку. Але більшість навичок набув методом спроб та помилок. 

Дарія розповідає, що великим здивуванням для Дмитра після повернення з полону стало те, що його фото розмістили на білборді в Малині. 

Деякий час Дмитро навчався і жив у Польщі, але коли почалася Революція Гідності, повернувся в Україну. Багато часу проводив на Майдані. Згодом вирішив піти в армію. У лавах Національної гвардії його відправили в Маріуполь. Це було неочікуваним для сім’ї, родичі сподівалися, що його скерують у Львів, Київ чи Харків. У Нацгвардії хлопець прослужив 2-3 роки, але загорівся бажанням потрапити в окремий загін спеціального призначення "Азов".

"Діма дізнався про все, поспілкувався зі знайомими з "Азову", зважив плюси і мінуси. Тоді ми зрозуміли, що він хоче розвиватися саме як військовий фотожурналіст. Після цього він став зібраним, набагато вдумливішим. Брат був щасливий – і ми раділи цьому", – розповідає Дарія.

Дівчина зізнається, що раніше вважала, що військові – обов’язково злі. Але Дмитро та його побратими розвіяли цей міф: "Це звичайні класні люди, вони позитивні, з ними цікаво спілкуватися. Але вони завжди знають, коли можна погуляти, а коли треба працювати".

В "Азов" Дмитро потрапив у 2017 році. Спочатку був звичайним солдатом, потім – зв’язковим. На початку 2021-го став пресофіцер.

"Це чітка, але творча робота. Були дні, коли він виконував саме військову роботу. А були, коли виконував творчу. Пам’ятаю, як готував календав: робив для нього фото, сам все дизайнив", – говорить сестра.

Азовсталь

Перший день повномасштабного вторгнення Дмитрова сім’я зустріла віртуально разом. Хоч усі вони перебували в різних містах, але постійно тримали зв’язок одне з одним. Перед вторгненням хлопець радив сім’ї зібрати "тривожні" валізи, щоб усі документи та необхідні речі були в одному місці. 24 лютого зранку Дмитро подзвонив мамі і попросив не хвилюватися, слідкувати за новинами, тримати телефон біля себе. "Все окей – почалась війна", – сказав він рідним.

"У такій ситуації більше хвилюєшся не за себе, а за рідних. Ми розуміли, що Діма – в Маріуполі, і там буде складно. Адже це – військове серце України".

Дмитро постійно дзвонив сестрі і розповідав, що відбувається в Маріуполі. Питав, чи пам’ятає вона кафе, в якому раніше вони відпочивали. Його вже немає. Потім не стало Лівого берега: там, недалеко від моря, жив Дмитро. Потім з лиця земля росіяни стерли й Правий берег. Тоді українські військові були змушені зайти на Азовсталь. У самому місті не залишилося жодного живого місця.

Одного разу Дмитро написав сестрі, що у нього другий день народження. На Азовсталі були дві величезні кімнати: в одній військові спали, а в іншій тримали запаси їжі, одягу та іншого необхідного. Дмитрове ліжко було біля суміжної стіни між цими кімнатами. Російська бомба впала в кімнату з запасами. Хлопця відкинуло вибуховою хвилею, а ліжко завалило стіною. Дмитро отримав розсічення голови, але це не завадило йому на руках витягувати побратимів та посестер із-під завалів. 

Тоді він врятував Наву. Під час перебування на Азовсталі хлопець записав її історію. Під авіаційними бомбами та постійними обстрілами Валерія одружилася з Андрієм. Сталося це 5 травня, в день народження полку "Азов". Проте їхня історія тривала усього три дні: Андрій загинув на Азовсталі внаслідок обстрілу російськими військовими. Валерія ж перебуває в російському полоні. 

З Азовсталі Дмитро надсилав рідним різні фото. Якось надіслав цілу серію з пораненими бійцями. Деякі з них – з ампутованими кінцівками, але все одно посміхаються на камеру. "І ось це усвідомлення: що це не якась фотостудія, це не моделі, це реальні люди… Тоді просто світ перевернувся", – згадує Дарія.

Саме ці фото потім облетять весь світ і принесуть Дмитрові ще один псевдонім – "Очі Азовсталі".

Перед тим, як потрапити в полон, хлопець опублікував світлини у вільному доступі і попросив порозсилати їх на різні премії та конкурси. Згодом, коли він повернеться на волю, не зможе повірити, що його роботи здобули стільки світових нагород. Зокрема, знамениті світлини отримали по дві нагороди на International Photography Awards та The Prix de la Photographie у Парижі, золоту медаль міжнародного конкурсу репортерської фотографії "Live press FOTO", відзнаку Grand Press Photo в Польщі. 

Полон

Якось Дмитро подзвонив рідним і попередив, що із ним кілька тижнів не буде зв’язку, щоб вони не хвилювалися. Коли Дарія дізналася, що українські військові вийшли з Азовсталі, то навіть відчула радість: нарешті вони не під бомбами й постійними обстрілами… Надіялася, що в полоні їх нагодують. 

Особливо важко родичам було після теракту в Оленівці. У ніч на 29 липня на території виправної колонії, де перебували українські військовополонені, стався вибух, внаслідок якого 53 українських захисників загинули і понад 130 були поранені. Коли родина намагалася дізнатися, чи Дмитро живий, Червоний Хрест не давав їм жодної інформації. До того ж під час телефонних дзвінків їм відповідали російською, пояснюючи це тим, що не розуміють і не можуть спілкуватися українською. 

Це був надзвичайно важкий період, та через деякий час Дмитро зателефонував сестрі сам. Тоді Дарія готувала їсти й раптом побачила, що їй телефонують в Instagram з акаунту із російським прапором. Дівчина навіть не здивувалася: до цього їй часто писали й дзвонили з погрозами росіяни. Але за порадою хлопця таки підняла слухавку. "Це – Діма", – прозвучало несподівано. 

"У мене всередині все перевернулося. "Це Діма?", – перепитала. "Так, Дарюшка, це я!". Тоді я точно зрозуміла, що він". Дарія сказала братові, як його люблять і чекають вдома, розповіла про теракт в Оленівці. Хлопець через це розплакався, його голос тремтів. Згодом йому ще раз вдасться подзвонити родичам.

Напередодні дня народження Дарії, їй наснився брат. Сказав, що вони зустрінуться в четвер. Після цього дівчина щотижня чекала цього дня із величезною надією та вірою. І вони таки зустрілися в четвер:

"У нас просто настільки сильний зв’язок, словами не передати. На мій день народження він розплакався, про це я дізналася після його повернення. Я теж плакала в цей день. Ми не могли говорити телефоном, але в нас був ось такий зв’язок". 

Україна повернула захисників Маріуполя додому 21 вересня. Обмін відбувся у Чернігівській області. Додому повернулися 215 українських захисників та захисниць. Серед них був і "Орест". 

Дарія разом з іншими родичами полонених організовувала й продовжує організовувати акції з вимогою звільнити всіх українських військових з російського полону. 

Вдома

Дарія була на парі з англійської, коли їй подзвонила мама. Розмова була короткою: жінка сказала, що подзвонив Діма – його обміняли. Дівчина була шокована, кілька годин не могла оговтатися. Згодом почали з хлопцем нашвидкуруч збирати речі – їхати зустрічати Дмитра. Тоді сестра весь час чекала дзвінка від брата. І той подзвонив саме тоді, коли вона була в ліфті, де поганий зв’язок:

"Ми натискаємо всі ці кнопки, щоб вибігти з ліфта! Вибігаю на спільний балкон і кричу: "Діма!!!" Тоді, напевне, вся вулиця мене почула. А мені у відповідь: "Дарюша!"".

У Києві дівчина зустрілася з мамою і вони разом поїхали в Чернігів, щоб зустріти Дмитра.

"Перше, що ми йому сказали – як сильно його любимо! Це те, що ми хотіли сказати всі ці місяці. Були сльози щастя і нерозуміння, що це відбувається насправді. Ще вчора ввечері я була сумна, а сьогодні обіймаюся з Дімою! У це неможливо було повірити!".

Згодом Дмитро розповість, що, коли його з побратимами везли кудись кілька днів, то він розумів, що їх везуть на обмін. Хоча в полоні їм казали, що вдома на них ніхто не чекає. 

Зараз захисник Маріуполя проходить фізичну реабілітацію, з ним працюють психологи. Намагається надолужити все, що відбулося в Україні за цей час, адже декілька місяців у нього не було жодного доступу до інформації. Дуже хоче придбати фотоапарат, щоб все фотографувати. Також планує закінчити автошколу, бо через повномасштабне вторгнення не встиг цього зробити. Залишилося скласти іспит й отримати права. 

"Він сильно схуд, має проблеми зі здоров’ям, але зовсім не змінився внутрішньо: такий же радісний і веселий. Коли в нього питають, як він – відповідає, що нормально, й чого взагалі до нього причепились", – каже Ігор, хлопець Дарії.

Те саме розповідає й Ксенія, найкраща подруга Дмитра. Зізнається, що коли отримала від нього перше після полону відеоповідомлення, то в голові була одна думка: "Він зовсім не змінився".

"Як завжди був на позитиві, так і залишився. Це мене вразило насамперед. Я очікувала, що зміниться його поведінка, погляди, зміниться манера спілкування, розмови. Ні! Той самий Діма, яким я його знала".

До повномасштабного вторгнення Дмитро казав Ксенії, щоб їхала з Маріуполя: не лякав, але наполегливо радив. Проте дівчина залишилася в місті, виїхала вже під час важких бойових дій. "Коли вже була в безпеці і в мене нарешті з’явився зв’язок, він відписував, коли мав змогу". Зараз дівчина ще до кінця не усвідомила, що Дмитро повернувся. Каже, що їй знадобиться ще багато зустрічей, щоб переконатися, що він вдома, в безпеці, з рідними.  

На Дмитровій сторінці в Instagram через 2 дні після обміну з’явився допис. На фото – фраза, яку полонені постійно виправляли одне одному в розмовах: " ̶Я̶к̶щ̶о̶  Коли ми повернемось".

Найболючіше для хлопця, що після російського теракту в Оленівці багато його побратимів вже ніколи не побачать своїх сімей. Проте наголошує, що ми мусимо докласти всіх зусиль, щоб найближчим часом повернути додому тих, хто залишився в полоні: "Тільки тоді я буду щасливий повною мірою. (…) Продовжуємо боротьбу далі".

***

"Слова і кулі" / Words and Bullets – спецпроєкт "Читомо" та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).

7 жовтня 2022
133
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: