"Для поляків та українців мають значення цінності і символи, а не розрахунок". Оля Гнатюк - лауреатка премії Польського ПЕН ім. Прушинських

8 листопада у варшавському Будинку літератури відбулося вручення нагороди Польського ПЕН ім. Ксаверія та Мечислава Прушинських.

Цьогоріч премії була удостоєна Оля Гнатюк - перекладачка, українознавиця, дослідниця польсько-українських взаємин, співробітниця Інституту славістики Польської Академії наук, професорка НаУКМА, членкиня Українського та Польського ПЕН-клубів.

Лаудації виголосили публіцистка, українознавиця Боґумила Бердиховська, репортерка Малґожата Шейнерт та соціолог проф. Іренеуш Кшемінський.

Церемонію вів президент Польського ПЕН Адам Поморський.

Нижче публікуємо виступ Олі Гнатюк та привітання від президента Українського ПЕН Миколи Рябчука.

Зліва направо: Малґожата Шейнерт, Іренеуш Кшемінський, Адам Поморський, Оля Гнатюк, Боґумила Бердиховська

Оля Гнатюк

Цифри-символи, розрахунки і прорахунки

Виступ із нагоди вручення нагороди ім. Прушинських

В дитинстві, окрім жадібного читання книг, моєю пристрастю була математика. Мені подобалось гратися цифрами. Це мало не закінчилось навчанням в Політехніці. Магія чисел є чимось, що має вплив на кожного з нас у більшій чи меншій мірі. Відзначаючи ювілеї, річниці чи "місячниці" [йдеться про ритуал молитви в пам’ять загиблих у смоленській катастрофі 10 квітня 2010 р.], ми надаємо їм символічне значення. Річ однак у тім, які символи для нас важливі, а не навіть найгарніші цифри–символи. Скільки себе пам’ятаю, 11 – 11 – 1918, 11 листопада, було для мене важливим як дата, коли Польща здобула незалежність (значно пізніше я дізналась, що це дата закінчення Першої світової війни). Тоді я ще не розуміла, наскільки трагічним був цей рік для моїх дідусів та бабусь. Почаїв, де народилась моя бабуся з маминої сторони, з початку Великої війни і аж до 1920 року безнестанно переходив з рук в руки. Трішки менше потерпіла Бібрка, рідне місто мого дідуся. Страждання корінного населення цих земель пішли в забуття, через пізніші катастрофи. 1918 року дідусь і бабуся зі сторони батька, все ще перебували під Тулою, куди їх депортувала російська влада в 1915 році з рідного села біля Грубешова. Я не знаю, чи вони раділи, що Польща здобула незалежність. Знаю тільки, що повернулись на рідні землі, що в судовому порядку повернули собі власність землі. Потім, після наступної війни, вони ще двічі були депортовані. Цього разу вже польською владою.

Того ж 1918 року Анна Прушинська, вдова з двома дітьми, втекла з маєтку у Волиці-Керекешина. Долаючи різні перешкоди, вона дісталась з-під Старокостянтинова до Самбора. Відстань майже 400 кілометрів, в порівнянні з відстанню Тула – Грубешів здається невеликою, а простір – своїм. На польській ментальній карті, тобто в уявному географічному просторі, і Старокостянтинів, і Самбір це один простір, мітологічний простір Кресів. Однак для Анни Прушинської цей простір не був однаковим, не говорячи вже про статус родини. З заможних власників земель Прушинські стали в 1918 році вбогими втікачами. В Самборі вони були чужими. Минуло десять років, поки вони закорінились, як і багато інших втікачів з теренів, котрі були захоплені більшовиками. Спочатку Ксаверій, потім Мєчислав розпочали навчання та свою активність, сьогодні ми б сказали – публічну. Обоє були діячами Myśli Mocarstwowej (польська академічна організація), потім співпрацівниками "Buntu Młodych", "Polityki" і видання "Problemy".

Ймовірно саме 1918 рік, котрий означав втрату вотчини і малої батьківщини, але здобуття Вітчизни був досвідом, котрий сформував їхні погляди і патріотизм. Про це свідчать біографії братів Прушинських. Для моїх дідуся і бабусі зі сторони батька 1918 рік означав повернення вотчини і

відсутність Вітчизни. Бо важко Батьківщиною назвати країну, в якій переслідують за іншу мову, погляди, віру, де руйнують твої святині і освітні осередки. Польща була для них новою мачухою, не менш жорстокою ніж попередня. Проте мій двоюрідний дідусь з батькової сторони захищав її в 1939 році. Дідусь був вже застарим.

Увага до внутрішньої безпеки держави, а зокрема до того, щоб всі мешканці почувались повноправними громадянами, в разі зовнішньої загрози здавалася б чимось очевидним. І Ксаверій, і Мєчислав Прушинські бачили це чітко: Польща була Вітчизною не для всіх громадян. Вони чудово розуміли, що це є потенційною загрозою для незалежності країни. В своїх репортажах з початку 30-х років їм вдалось помітити і представити іншу ніж власну точку зору. Точку зору тих громадян, для котрих Польща не стала Вітчизною. Навіть з найбільш вороже настроєними співрозмовниками вони намагались говорити, бо вірили, що краще суперечка, аніж вороже мовчання, від котрого лиш крок до насильства.

Дозволю собі навести цитату з репортажу Мєчислава Прушинського з академічного дому на вулиці Супінського у Львові, опублікованого на початку 1934 року:

Починаємо розмовляти як друзі, так, просто як друзі, котрі цієї миті далеко від баталій двох своїх народів, і є близько, дуже близько: обід не щодня, а через день, репетиторство за копійки, відсутність будь-якої перспективи. […] Розмова заходить про уряд. На питання: "А який уряд вважаєте ви кращим: сьогоднішній чи націонал-демократів?" – відповіли тут-же: - Вони одинакові дня нас – один одного варті. - А соціалістичний? - Без різниці. - А консервативний? - Такий сам. Така відвертість схиляє до усмішки. Сміємось. Вони теж. […] Ми хочемо вийти звідси з малою, хоча б найменшою ниткою якоїсь єдності, спільноти інтересів. Врешті знаходимо її. Нею є питання: - Ви нас не любите. Ми знаємо. На це багато причин, багато провини і з нашого боку. Але все ж скажіть: до кого схиляєтеся – до нас чи до більшовиків? […] - Так, зізнаємося, що до вас ми більш прихильні ніж до більшовиків. Вони для українців ще гірші.

Bunt Młodych, №3, 20 лютого 1934

Місяць до того Єжи Нєзбжицький під псевдонімом Ришард Враґа опублікував у тому ж "Bunt Młodych" текст "Чи finis Ucrainae?". Назва є парафразою "Finis Poloniae!", криком відчаю, приписаним Тадеушу Костюшці після поразки повстання, повтореним на картині авторства Дітріха Ментена після поразки Листопадового повстання. На початку 1934 року, після того, як виморили голодом кілька мільйонів українських селян і покінчили з українською інтелігенцією, а також з радянськими чиновниками, і навіть комуністами, ця назва видавалась зловісним передбаченням. Отож, не дивно, що українська молодь у Польщі 1934 року була далеко не в захваті від Радянського Союзу. Також важко звинувачувати українських політиків в тому, що вони засуджували польсько-радянський Пакт про ненапад, підписаний в 1932 році, наслідком котрого була заборона польської влади будь-яких публічних акцій солідарності в захист тих, хто голодує в Україні. Мєчислав Прушинський писав прямо: українці не можуть пробачити полякам Пакт про ненапад, котрий означав відновлення концепції Бісмарка, по відношенню до України цього разу, котрий був похованням одночасно польської прометеївської ідеї та українських мрій про незалежність.

Здавалося б, що здоровий глузд наказував би обом сторонам шукати modus vivendi перед загрозою, якою був Радянський Союз. Однак так не сталось. Чи сьогодні ми стали мудрішими? Чи historia magistra vitae est? Я віддавна переконана, що історія вчить, але тільки тих, котрі хочуть від неї чогось навчитись. Урок історії, урок 1918 року, про який дискутували два тижні тому в поважному колі Польського ПЕН-клубу дедалі частіше мені здається не вивченим уроком. В 1939 року Ксаверій Прушинський писав: "150-ліття французької революції було вшановано в Польщі дуже урочисто і не дуже глибоко".

Спадщина століття незалежності Польщі, але й століття незалежності України, про що в Польщі пам’ятають одиниці, заслуговує на глибокі роздуми не лише з огляду на магію цифр – ювілейну річницю. По-перше, слід пам’ятати про повчальний і прекрасний досвід незалежності, але й про неволю. Не лише про наше поневолення, але й поневолення, яке ми принесли іншим народам. По-друге, минуле століття заслуговує на увагу з огляду на зростання підтримки для політичних сил (не лише в Польщі, а й по всій Європі), котрі вважають, що історія Європи перебуває в морозильній камері, якою є – на їхню думку – європейська інтеграція, і що її слід звідти витягнути і повернутися до минулого. По-третє, тому, що після 25 років добрих відносин незалежної Польщі і незалежної України настав непростий час випробування. Уроки братів Прушинських, братів Бохенських, Ґедройця і Мєрошевського, демократичної опозиції, Солідарності і чверть століття Третьої Речі Посполитої чимало політиків та їхніх радників сьогодні готові визнати застарілими та непридатними і розраховують на те, що ось-ось почнеться новий відлік часу. Я особисто маю надію, що у своїх розрахунках вони помиляться. Адже ми добре знаємо, що як для поляків, так і для українців мають значення цінності і символи, а не розрахунок.

Переклад Марії Маланчук

Оля Гнатюк

Привітання президента Українського ПЕН Миколи Рябчука з нагоди вручення премії ім. Прушинських Олі Гнатюк

Вельмишановні фундатори нагороди,

вельмишановний пане президенте,

шановні члени журі,

дозвольте від імені Українського ПЕН-клубу і від себе особисто сердечно подякувати вам за відзнаку для нашої з вами колеґи, активної членкині обох ПЕН-клубів, Польського й Українського, і не менш активної діячки обох наших інтелектуальних спільнот Олександри/ Олі Гнатюк – видатної письменниці, публіцистки, перекладачки, вченої, аніматорки над-звичайно важливих культурних і наукових проектів по обидва боки все ще не подоланого, на жаль, польсько-українського кордону.

Про її літературні і наукові здобутки, про викладацьку й організаційну працю було сказано й буде сказано ще чимало, я ж хотів би окремо згадати тут про ту колосальну роль, яку Оля Гнатюк відіграла в налагоджуванні наших тісних, інтенсивних контактів із Польським ПЕН-клубом, у творенні атмосфери довіри, співпраці і солідарності. Її досвід і віра, енергія і завзяття допомагали нам в останнє десятиліття відроджувати й будувати Український ПЕН-клуб як справді важливу, діяльну, авторитетну організацію, помітну і чутну не лише в Україні, а й за її межами. Ми не були б тим, чим є, без Олі Гнатюк і, припускаю, що й наша наука й культура не були б без її присутності тими самими.

Багато кому із нас хотілося б мати кілька життів, щоб зробити усе задумане, втілити всі проекти, осягнути неосягненне. Олі Гнатюк це вдається. Вона проживає два надзвичайно яскравих, повноцінних, багатих на події й здобутки життя – польське і українське, кожне з яких є на свій лад видатним і знаменним. Вони не доплюсовуються, а перемножуються, вони творять синергію, нову якість, новий дух. Оля Гнатюк є наочним утіленням тої синергії, яку Польща та Україна, сподіваюся, зможуть колись осягнути; вона уособлює наше спільне майбутнє й робить усе можливе для його наближення.

Я дякую лавреатці за все, що вона зробила і, безумовно, ще зробить, і бажаю здоров’я, невтомності, нових успіхів і відзнак на цьому шляху. Я дякую фундаторам нагороди і членам журі за їхній вибір, за їхній внесок у позірно безнадійну справу поліпшення нашого світу.

Низький вам уклін!

Микола Рябчук,

президент Українського ПЕН-клубу

Київ, 2 листопада 2018 р.

 

Боґумила Бердиховська

Іренеуш Кшемінський

Адам Поморський

Фото: Вітольд Шулецький