Антон Дербілов: майстер козацьких звитяг

"Широко відомий у вузьких колах", — любив жартувати про себе харківський майстер мініатюрної скульптури Антон Дербілов. Утім цей жарт — применшення, адже Дербілов був знаним митцем і в Харкові, і за кордоном. "Антон був яскравою особистістю. Буває, студент проходить курс і зникає з пам’яті, але це не про нього. Він запам’ятовувався", — ділиться скульптор і викладач Харківської академії мистецтв Олександр Демченко.

Фігури історичних постатей і воїнів, антропоморфних героїв і химерних істот, зліплені Дербіловим, бачили в документальних стрічках, на численних виставках в Україні та за кордоном. Їх цінували колекціонери в усьому світі. "У спільноті мініатюристів Антона Дербілова знали всі", — впевнено каже художниця Катерина Дербілова, Антонова дружина.

За її словами, чоловік робив усе, до чого міг дотягтися: займався графікою та малюнком, вчився писати олією, танцював фламенко, співав, грав на гітарі й баритон-укулеле у гурті Alcohol Ukulele. Проте, авжеж, найвідданішою була його любов до мініатюрної скульптури — кропіткої та коштовної справи, якій він присвятив своє життя.

Від мистецтва творчу родину Дербілових відірвала велика війна: у перші ж дні російських атак по Харкову Антон пішов до військкомату, а його дружина Катерина та доньки Аня, Оксана і Соня — до волонтерських штабів. Дербілов відчував, що в час війни він уже не може лишатися митцем, і свідомо відмовився від цієї ролі; таку позицію поділяла і його дружина, яка не хотіла нести у творчість усю вагу того досвіду.

Втім одного дня Антонові випала нагода бодай поговорити про свій доробок. У серпні 2022 року у випуску англомовного подкасту про мініатюрну скульптуру The Sprue Cutters Union він натхненно обговорював із ведучим техніку й процес створення мініатюр; та зрештою голос ведучого став схвильованим — він запитав у скульптора про війну. "Наше місто зараз — це фортеця на кордоні з варварами", — ствердив Дербілов.

Упродовж року служби в Нацгвардії Антон став схожим на власних героїв-козаків: коротко підстригся, відпустив довгі вуса. За плечима Дербілова була оборона підступів до Харкова навесні 2022 року й операція зі звільнення Харківщини від російських окупаційних військ восени. Останній бій нацгвардієць Антон Дербілов із позивним Патрік прийняв 6 квітня 2023 року на Луганщині, під Кремінною.

**

Антон іще хлопчиком, вивчаючи світ, ішов до мініатюрної скульптури. Народжений у Запоріжжі, він любив блукати островом Хортиця — давнім місцем сили, де його дитячу уяву насичували історії про Січ та козаків. Як і всі діти, іграшковими солдатиками Антон розігрував військові походи й баталії. Проте його випадок був винятковим: Антона зачаровували найдрібніші деталі фігурок; зрештою він і сам почав їх створювати.

Перші спроби ліплення Антон зробив у майстерні батька — скульптора Анатолія Дербілова. Масивними руками чоловік демонстрував синові основи: вчив, як тримати інструмент і робити каркаси для скульптури. З плином часу стала відчутною різниця у їхніх підходах до мистецтва, але вивчені в батька техніки зіграли неабияку роль у становленні Антона як майстра мініатюри.

Після художнього ліцею хлопець вирішив вступати до Харківської академії мистецтв, де його вперше в роботі побачив друг родини Дербілових — скульптор і викладач Олександр Демченко. "Я одразу зрозумів, що скульптура — це його шлях. Окомір, пропорції — все це не потрібно було довго пояснювати. Антон схоплював усе з півслова", — згадує Демченко.

В академії Дербілов вправно працював із каменем і виконував скульптури великих масштабів, та все ж його душа лежала до менших форм. Подальший досвід роботи на ювелірній фабриці, де Антон поглибив свої знання з лиття та формування виробу, позначився на його майбутньому доробку. "Мініатюрна скульптура — єдина річ, яку я роблю професійно. Усе решта — тільки хобі", — розповідав майстер на подкасті The Sprue Cutters Union.

Скульптура починається з ідеї. Все життя Антона захоплювала козацька доба: про славетних вояків був його академічний диплом, з їхніми ж образами він із дружиною заснував сімейну студію мініатюри Sirko Toys. Катерина й Антон разом сідали за всіяний стосами малюнків і книжок робочий стіл, над яким височіли полиці з фігурками, обговорювали ідеї та бралися за ескіз.

Далі були години кропіткої роботи над мініатюрами, кожна з яких — унікальна. Антон працював із пластикою, а Катерина розписувала твір. За десятисантиметровою фігуркою ховалася не лише майстерність, а й глибокі знання, якими володів Дербілов: він добре знався на військовій історії, особливостях одностроїв та навичках бою. Щоб зрозуміти, як солдати тримали зброю та поводилися в бою, він навчався фехтування й рукопашного бою та щотижня займався страйкболом.

**

Весна 2014 року, російська армія заходить на Донеччину та Луганщину. Багато друзів полишили страйкбольну команду і вирушили на фронт. Антон хотів би спакувати великий наплічник та поїхати за товаришами, але переважив батьківський обов’язок. Він знав, що потрібен трьом маленьким донькам.

Однак усі вісім років війни Антона не полишало відчуття, що він "пропетляв". Чоловік займався волонтерством, але заспокоївся тільки тоді, коли власними пальцями відчув холод від автомата. За час оборони Харкова встиг затямити: якщо в армії лишаєшся митцем, тобі не вижити психологічно. "Ситуація довкола зовсім не для художників", — говорив скульптор, який свідомо відтяв усе, чим займався до великої війни.

Палюче літо під Балаклією завершилось масштабним контрнаступом українських сил. Нацгвардійці першими відчули обійми та поцілунки втішених людей в Ізюмі, Підлимані та Боровій. На звільненій землі Антонів підрозділ уперше зіштовхнувся з противником на близькій дистанції, але впорався і відбив низку танкових атак.

Бувало на фронті й ще важче: як-от наприкінці листопада 2022 року під Кремінною, коли бійців пронизував холод, а їхні шлунки стискалися від голоду й спраги. Утім Антон не жалівся, в дописах у соцмережах простодушно жартував: "Гвардія — це не тільки паради та бали, кажу я вам!", "Орки приготували різноманітну розважальну програму з фаєршоу". Оточений брейгелівськими зимовими пейзажами на Слобожанщині, він сумував за можливістю приготувати своїй великій родині сніданок.

Після важкої зими надія повернути собі частинку цієї нормальності в родини Дербілових усе ж з’явилась: навесні Антона мали перевести на службу до Харкова. Проте це відклалося. "Ми чекали на його повернення. Але не за таких обставин", — згадує Катерина Дербілова.

Салон її автівки обвішаний шевронами, на одному з яких написано "Патрік". Це позивний Антона, який він обрав іще у 90-х роках, займаючись історичною реконструкцією. Щотижня Катерина вирушає на Алею Слави в Харкові, де вітер колихає сотні українських стягів. Жінка сідає на туристичний килимок перед Антоновою могилою і проводить час там, де почувається "серед своїх".

Катерина впевнена, що вони з Антоном мали особливий зв’язок. Познайомились у художньому ліцеї, коли їм було лише по п’ятнадцять, і залишились найкращими друзями назавжди. А загинув Антон у Катеринин день народження. "Щоб цього дня я точно не була сама", — каже жінка.