Анета Камінська: “Я перекладаю людей, а не тексти”

1223
Роздрукувати
Камінська Анета
Камінська Анета
Польська поетка та перформерка
Анета Камінська: “Я перекладаю людей, а не тексти”
Фото – Наталія Фещук (Чернівці, 2015)

Поетка й перекладачка Анета Камінська – людина, без якої польсько-українські культурні взаємини годі уявити, адже ось уже 17 років вона перекладає українську поезію. 2020-й рік став першим, коли вона, через карантинні обмеження, не змогла приїхати до України, адже зазвичай Анета проводить відпустку не десь на морі або в горах, а саме в Україні, яку перекладачка називає другою Батьківщиною.

Ми поспілкувалися з Анетою Камінською про право називатися перекладачкою й еволюцію ставлення до професії, страхи й сатисфакцію, різні типи перекладачів і різні види складності у перекладі, улюблені теми й особливості роботи з текстами, фермент сучасної літератури й відкриття нових імен, а загалом – про її неймовірну закоханість у перекладацьку справу та українську поезію.

"В якийсь момент усвідомила, що маю право перекладати українську поезію, бо і сама є поеткою"

Коли на світ з’явилася перекладачка Анета Камінська, з чого почався твій перекладацький шлях?

Усе почалося з нашого знайомства з Маріанною Кіяновською 2003-го року. Вона тоді була у Варшаві на стипендії Gaude Polonia, а я, на додаток до основної роботи (я викладаю польську іноземцям), працювала в "Палаці старої книжки" – це найбільший у Польщі букіністичний магазин. Маріанна якось зайшла до нас, і я допомогла їй знайти збірки молодих поетів і порадила своїх улюблених авторів. Згодом вона переклала кілька моїх віршів українською, і коли я читала ці переклади, то з’ясувалося, що я щось у них розумію. Тому за кілька днів Маріанна певним пророчим тоном сказала мені: "Ти будеш перекладати українську поезію". Тоді ця думка видалася мені абсолютно божевільною, я навіть сказала про це Маріанні. Але вона весь час поверталася до того, що я маю перекладати українську поезію.

Тут треба сказати, що в школі я вісім років учила російську, а української мови на той час не знала взагалі, як нічого не знала й про українську літературу. А мені здавалося, що перекладати поезію має людина з відповідною філологічною освітою. Тому я була навіть трохи зла на Маріанну, що вона ось так втручається в моє життя. Але Маріанна стояла на своєму і за деякий час надіслала мені кілька дослівних перекладів із Мар’яни Савки, які зробив Андрій Поритко (чоловік Маріанни). І коли я відкрила файл із віршами, то подумала, що зможу з ними щось зробити.

– Тобто першою перекладеною тобою українською авторкою була саме Мар’яна Савка?

Так, але лише два-три вірші. А вже потім я переклала тексти Івана Андрусяка і Маріанни Кіяновської, і всіх їх разом надрукували в українському числі дуже відомого на той час польського часопису Studium, який вийшов одразу після Помаранчевої революції. Редактори звернулися до Мар’яни Савки і Маріанни Кіяновської з проханням дати їхні вірші на переклад, і вони порадили мене як тлумачку. Я була вражена і підходила до перекладів з великим острахом.

Без допомоги Маріанни і її чоловіка та консультацій з авторами в мене навряд чи щось вийшло б. Але я отримала такі позитивні відгуки на свою роботу, що це неабияк мене підбадьорило. Особливо мейл від Оксани Забужко. Я почала потроху вірити в себе і в якийсь момент усвідомила, що маю право перекладати українську поезію, бо і сама є поеткою. Адже я знаю літературну кухню: як пишуться вірші, чому тут з’являється саме цей образ, як працює он та метафора.

– А коли ти сказала собі: "Так, я перекладачка, це справа мого життя"?

Цей процес тривав дуже довго. Кілька років я взагалі не називала себе перекладачкою. Мабуть, на усвідомлення цього вплинула кількість публікацій і читань перекладів. Але певна невпевненість залишилися в мені й дотепер.

– Тобто ти собі цього ще не сказала?

Зараз я вже називаю себе перекладачкою і понад два роки є членкинею Спілки польських перекладачів літератури. Але в біографічних довідках завжди пишу, що я перекладачка української поезії. Це означає, що я не все на світі можу перекласти, однак поезію вважаю тим, на чому я розуміюся і спеціалізуюся.

– У тебе були вчителі у перекладі?

Великою мірою я самоучка. Коли я тільки починала, перекладів української поезії в Польщі було не дуже багато. Тоді існували лише антологія Богдана Задури і переклади класиків. Тривалий час я почувалася самотньою в цій діяльності. Хоч, може, це й не відповідало дійсності.

А потім я натрапила на тексти Єжи Ярневича – це польський поет і перекладач англомовної поезії. Його погляди на переклад дуже мені імпонують. Зокрема, теорія про те, що всі перекладачі поділяються на амбсадорів і легітимізаторів. Перші перекладають переважно знаних авторів і найважливіші тексти для літератури певної країни, тобто перекладають канон. А перекладачі-легітимізатори весь час перебувають у пошуках авторів і текстів для перекладу. І в цій ситуації, наприклад, може бути так, що переклад буде відомішим за автора, якого перекладач робить видимим і промотує.

Ти, вочевидь, належиш до другого типу.

– Я, звісно, почуваюся амбасадоркою української поезії чи навіть цілої України, але так – я ближча до другого типу.

&

image Анета Камінська, Маріанна Кіяновська, Олена Гусейнова та Ірина Старовойт на "Книжковому Арсеналі-2015". Фото з особистого архіву перекладачки

&

А чому тобі цікавий саме такий метод – розшукувати й відкривати нові імена? Адже це забирає додатковий час.

– Почавши над цим замислюватися, я зрозуміла, що навіть у польській літературі й поезії моїми улюбленими авторами й авторками часто є не надто відомі прізвища. Тобто для мене має значення не визнання автора, а те, чи є він важливим саме для мене.

Друга причина полягає в тому, я що працюю в жіночо-феміністичних середовищах. А в Польщі ситуація з ґендерною рівністю в літературі не така, як в Україні. У нас жінки рідше видають книжки, рідше отримують на них відгуки, рідше виступають на фестивалях, рідше одержують нагороди або опиняються в журі премій. Ми з колежанками ось уже десять років зустрічаємося раз на два тижні і читаємо, досліджуємо й дискутуємо про творчість жінок. І часто це не дуже відомі авторки. Але після кількох років роботи з такими текстами я відчуваю, що вони для мене сильніші й важливіші, ніж вірші поетів, які мають відзнаки й постійно присутні на фестивалях.

Так само і з українською поезією. Мейнстрімність не є для мене визначальним чинником, тому я можу перекласти не найвідоміші вірші не найвідоміших авторок або авторів. Але тут варто розуміти, що те, що вважається важливим і сильним у літературі й культурі України, необов’язково сприйматиметься так польськими читачами. Тому я завжди обираю тексти й авторів із думкою про польських читачів, для яких свіжим, актуальним і важливим може бути щось геть інакше, ніж в Україні.

– Певною мірою твій метод пошуку авторів відповідає сучасному відкритому світу.

– Так, адже сьогодні ми шукаємо авторів не в бібліотеках. А ще він відповідає моєму характеру, адже я не буду сидіти й чекати, що мені хтось щось дасть. І цей пошук нового тексту або автора – чи не найцікавіша частина перекладацької роботи.

У Польщі є поняття "супровідний критик" (krytyk towarzyszący. Ред.) – ця людина стежить за тим, що пишуть молоді автори, які видали або ще навіть не видали першу книжку. Такий критик не писатиме рецензії на чергову книжку відомого автора, навпаки, він полюватиме на нових авторів, аби відкрити й промотувати їх. Адже щоб поет став відомим, хтось має сказати: "Зверніть увагу на цього автора".

Я, мабуть, така "супровідна перекладачка". Це означає, що мене цікавить те, що відбувається в літературі просто зараз, фермент, з якого вона твориться в мене на очах. Ясна річ, я читаю і старших поетів і перекладаю їхні тексти, ціную та шаную їх, але в якомусь сенсі це вже закрита творчість. Натомість у текстах молодих авторів завжди можна знайти щось геть несподіване.

– З чого почалося твоє захоплення поезією?

Моя мама була вчителькою польської мови в середній школі, і якось я побачила в неї на столі підручник для 4-го класу ліцею (це для молоді 17-19 років). Там були Шимборська, Ружевич, хтось іще, але головне полягало в іншому – ці вірші були написані верлібром. Це було надзвичайним відкриттям для мене, адже дітям читають переважно римовані вірші, а я їх завжди не любила. Мені тоді було років 13-14, і відтоді я остаточно закохалася в поезію.

"Переклади української поезії – справа мого життя, яка повністю мене змінила"

– Як перекладачка ти маєш справу з дуже різними за поетикою авторами. Що має бути в тексті, аби ти взялася його перекладати?

Я переклала так багато поетів і поеток, настільки відмінних між собою, що на це запитання не так просто відповісти. Але якщо вірш мене по-справжньому захоплює, мені стає шкода витрачати час на сон, я відкладаю усі справи й повторюю собі: "Я мушу це перекласти".

– Наприклад?

Одним із таких моментів став початок війни на Донбасі. Я дуже важко це переживала. І коли почали з’являтися тексти про війну, я зрозуміла, що з них треба робити антологію, яку згодом я назвала Wschód-Zachód. Wiersze z Ukrainy i dla Ukrainy. Я просто не могла сидіти склавши руки, тому для мене це був важливий жест солідарності.

Адже бути перекладачкою – це не лише робота з текстом. Для мене важливе перебування поряд, роздуми про те, що відбувається в Україні, розділення долі й недолі авторів, з якими я співпрацюю. Насправді я перекладаю людей, а не тексти. Якби я перекладала класиків, то не змогла б розділити досвід авторів такою мірою.

– Твоя власна творчість не страждає від того, що ти так багато перекладаєш? Як поезія і переклад співіснують у твоєму житті?

Ні, не страждає. Зазвичай я пишу небагато. А якщо довго нічого не пишу, то почуваюся зле, навіть на фізичному рівні. Якщо я в цей час перекладаю, то в мене немає відчуття, що я не займаюся творчістю. Адже переклад поезії – теж творчість, завдяки ньому поезія весь час присутня в моєму житті. І оскільки я не перекладаю на замовлення, всі тексти, над якими працюю, близькі й важливі для мене. Хоч вони можуть бути дуже різними за тематикою, поетикою або стилем.

&

image Анета Камінська з антологією "Wschód-Zachód. Wiersze z Ukrainy i dla Ukrainy". Фото Наталії Фещук (Чернівці, 2015)

&

– Якщо ти стикаєшся з неперекладністю, як даєш собі з цим раду? Наприклад, якщо в польській культурі немає певних реалій або слова ніби ті ж, але викликають геть інакші асоціації.

Якщо вірш мені подобається і в цілому надається до перекладу, я залишаю складне для розуміння місце в оригіналі й подаю коментарі. Наприклад, у Польщі немає поняття "маршрутка" або такого свята, як Спас. І цей момент пояснення видається мені важливим. Для антології Wschód-Zachód, наприклад, я детально описувала осіб, місця і події, які відбувалися під час Майдану, щоб люди могли уявити, що сталося того чи іншого дня й відновити хронологію подій. Усі вірші, звісно, можна зрозуміти й без цих знань, але коментарі допомагають глибше й точніше у всьому розібратися.

Набагато складніше давати собі раду з тим, що на території Україні функціонують і українська, і російська мови. Часто в тексті можна зустріти якийсь русизм або цілий фрагмент російською, і засобами польської мови це не передати.

– Як зазвичай ти "входиш" у переклад конкретного тексту?

Часто я сідаю перекладати вірш просто для себе. Цей стан трошки схожий на транс і водночас на писання віршів. І тоді мені абсолютно неважливо, чи має автор або авторка якісь нагороди, чи є дебютантом або ж дебютанткою, я просто мушу це перекласти, тут-і-тепер. Але якщо якийсь часопис оголошує збір текстів для певного тематичного числа, то тут я вже працюю не як поетка, а як перекладачка, яка має конкретний дедлайн і певне завдання.

Зазвичай я роздруковую вірші, з якими працюю. І на цьому етапі роблю щось на кшталт швидкої чернетки. Якщо я не знаю якогось слова, не впевнена в контексті або вагаюся щодо певного синоніма, я ставлю три крапки, аби не переривати цей стан трансу. Понад усе я люблю саме цей момент першого контакту з віршем і створення нового тексту.

– А чому саме роздруковуєш?

Часом я люблю взяти текст із собою на прогулянку в парк. Там я можу сісти десь на лавці й ще раз у нього зануритися, і якщо до голови приходить якесь рішення, одразу ж його записати.

– Коли ми розмовляли з перекладачкою Анною Вовченко, вона сказала, що "переклад – один із способів існування у світі", а мовний переклад – лише його різновид. А чим є переклад для тебе?

Очевидно, що переклад для мене є способом життя. Завдяки ньому, як я вже казала, я можу постійно перебувати в поезії і творити. Переклади української поезії – справа мого життя, яка повністю мене змінила. І сьогодні я називаю Україну своєю другою Батьківщиною, маю тут друзів і знайомих і зазвичай приїжджаю сюди кілька разів на рік.

З іншого боку, переклад – це будування мостів, адже він сполучає людей, з’єднує мови, країни, дає шанс порозумітися й щось зробити або створити разом. Це, мабуть, звучить трохи банально, але я відчуваю це саме так. Адже власне переклад – це лише половина роботи, лише середина цього мосту, головне ж те, що завдяки ньому люди, сенси, речі й країни можуть стати видимими й зрозумілими одне одному.

Наприклад, коли я працювала над антологією Wschód-Zachód, у мене була конкретна місія – показати, як події, які також дуже сильно переживали поляки, відчувають і проживають українці, як це виглядає зсередини. Адже люди звикають до страшних картинок і повідомлень у медіа, а сильні вірші можуть зачепити й перевернути розуміння якихось речей. І, звісно, мені хотілося щось протиставити пропаганді, зокрема й російській, показавши, що на Майдані стоять такі ж звичайні люди, як я і мої друзі.

– І це, вочевидь, було нелегко. А чи існують теми, за які ти ніколи не візьмешся?

Я ніколи не думала, що стану перекладачкою української поезії, тому волію ніколи не казати "ніколи". Але існують теми, якими я не дуже цікавлюся. Наприклад, релігійною поезією, я її не читаю і не перекладаю. А ще – не беруся за тексти, в яких висловлені погляди, з якими я цілковито не погоджуюся. Скажімо, за сексистські вірші або тексти, в яких є пропаганда насилля, антисемітизм, дискримінація і подібні речі. Інакше кажучи, я не перекладаю тексти, з якими не можу себе ідентифікувати.

– А якщо зайти з іншого боку: що в поезії для тебе є вкрай важливим?

Жіночі досвіди і поезія жінок. Я вже кілька років співпрацюю з ініціативою Babiniec Literacki (Ця ініціатива промотує творчість жінок і працює переважно на базі однойменної сторінки у фейсбуці. Ред.), а з січня 2020 року щотижня публікую там один вірш однієї української поетки. І тут я знову виступаю як "супровідна перекладачка", адже завдяки мені котрась із українських авторок може отримати свою першу публікацію польською, навіть не маючи книжок українською.

"Я почуваюся відповідальною за українську поезію й Україну і хотіла б розповісти про них полякам якомога більше"

– В одному з інтерв’ю ти сказала, що в перекладі існують різні рівні складності: наприклад, лінгвістичний і емоційний. Можеш навести приклади обох у твоїй перекладацькій практиці?

Складність справді буває різною. Я, наприклад, не люблю віршів, які легко надаються до перекладу і так само легко забуваються. Натомість тексти, які є "моїми", залишаються зі мною надовго. Зазвичай такі вірші опираються роботі з ними, і, перекладаючи їх, я відчуваю певну виснаженість. Але я люблю копирсатися у словах, шукати точні значення, добирати синоніми.

Якщо говорити про мовну складність, то я, мабуть, назвала б лінгвістичні вірші Назара Гончара. У нього кожен текст – суцільний перекладацький виклик. У його віршах можна зіткнутися зі словами, яких взагалі не існує, або ж із розбитими фразеологізмами, які неможливо перенести в польську мову. Але я люблю працювати з такими текстами, бо й сама пишу лінгвістичні вірші. Якщо у мене виходить перекласти такий текст – це величезна втіха й сатисфакція.

&

image Поетичні збірки й антології, перекладені Анетою Камінською

&

А найскладнішими емоційно для мене стали вже згадана антологія Wschód-Zachód і збірка Morele Donbasu Люби Якимчук (Українською "Абрикоси Донбасу". – Ред.). Обидві книжки – про війну, смерть, дуже страшні події. У мене тоді було враження, що ця війна відбувається просто в мене на очах, а я нічого не можу вдіяти. Над антологією я працювала в Чернівцях, і робота була настільки важкою й болісною, що я мусила робити перерви, щоб вийти з дому і переконатися, що довкола є якесь літо, люди, що не всі ще мертві й життя триває.

Але складність полягає ще й в перекладі складних досвідів. У Спілці польських перекладачів літератури часто бувають зустрічі, і, спілкуючись із колегами, які перекладають з англійської, німецької або французької мов, я розумію, що вони мають справу з геть інакшими світами. У мене ж враження, ніби я весь час на барикадах. Я якось сказала колежанці, що почуваюся відповідальною за українську поезію й Україну і хотіла б розповісти про них полякам якомога більше. А вона подивилася на мене з подивом і сказала: "А я ніколи не думаю про такі речі, я просто перекладаю книжки".

– За той час, що ти займаєшся перекладом, твоє ставлення до нього якось змінилося?

Мені завжди здавалося, що перекладач – це чоловік, якийсь професор поважного віку, який усе знає про поезію, сидить у бібліотеці, обклавшись словниками, і створює ідеальні переклади. І коли я, 27-річна молода поетка, почала займатися перекладом, це геть не пасувало до цієї картинки.

Себе як перекладачку я приймала дуже довго. Але в якийсь момент я зрозуміла, що українській поезії більше пасує саме перекладачка – молода, рухлива, енергійна, яка працюватиме майже з нуля, багато їздитиме до України, шукатиме авторів і тексти, зав’язуватиме контакти й щосили промотуватиме українську літературу.

Так, я не закінчувала української філології і весь час мушу вдосконалювати українську, але моя сила в тому, що я легітимізуюча, супровідна і ангажована перекладачка, в якої є бажання відкривати нове. Аби прийняти себе саме такою, знадобилося чимало часу.

– При тому, що насправді не існує якогось єдиного правильного перекладу, адже ми перекладаємо власною мовою, спираючись на свій словниковий запас і спосіб говоріння.

Так, звісно, але я мала прийти до цієї думки. Я знала, що існує кілька перекладів, скажімо, Шекспіра, але мені здавалося, що так буває, лише якщо автор і перекладач живуть у різному часі, а варіанти виникають через те, що змінилася мова доби.

Сьогодні ж я розумію, що коли я пишу "переклад Анети Камінської", це означає, що я мусила зважитись на якийсь із варіантів перекладу, який піде у друк. Але подумки я завжди створюю кілька версій одного тексту.

– Я знаю, що навесні ти отримала ґрант від Українського інституту книги на переклад поетичних збірок Василя Голобородька й Олафа Клеменсена. Розкажи трішки про це.

Я чекала на таку ґрантову програму 17 років, але коли оголосили конкурс, він фактично заскочив мене. Часу на подання заявок було вкрай мало, тому запропонувати можна було хіба що готові або майже готові переклади. Вибране зі збірки Олафа Клеменсена "Літо-АТО" я переклала рік тому, а з віршами Василя Голобородька працюю вже вісім чи дев’ять років і встигла перекласти чимало його текстів. Це також буде збірка вибраного, до якої увійде 200 віршів. Вона називатиметься "Райдуга на стіні" за першим текстом у книжці. Якщо все буде добре, обидві збірки побачать світ уже незабаром – у жовтні.

– Чим кожен із цих авторів важливий для тебе?

Я думаю, що якби свого часу Василь Голобородько та інші поети Київської школи мали змогу нормально публікуватися й виступати, українська поезія розвивалася б геть інакшим шляхом. Якби вони здобули популярність ще в 1970-ті, верлібр для української поезії став би нормальним явищем і нікого б у XXI столітті не шокував. Мене ж у віршах Голобородька захоплює сюрреалізм або ж магічний реалізм. Це загалом та риса, за яку я дуже люблю українську поезію.

Якщо ж казати про Олафа Клеменсена, то я знаю, що в Україні він не надто відомий автор. Однак його вірші про Майдан і війну настільки відрізняються від того, що пишуть інші українські поети й поетки, можливо, навіть дивують чи шокують, що я просто не могла не поділитися магією його текстів із польськими читачами.

Ія Ківа, спеціально для Українського ПЕН
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: