Живопис помер і знову відродився: Дністровий, Михед, Сільваші, Клочко та Карп'як про роль мистецтва під час війни

535
Роздрукувати
Живопис помер і знову відродився: Дністровий, Михед, Сільваші, Клочко та Карп'як про роль мистецтва під час війни

11 квітня у просторі PEN Ukraine у Києві відбулося відкриття виставки живопису і графіки Анатолія Дністрового "Папір: роботи при свічках", що супроводжувалося дискусією про роль мистецтва під час війни за участі мистецтвознавиці Діани Клочко, письменника Олександра Михеда, художника Тіберія Сільваші та журналіста Вадима Карп'яка.

Суспільне Культура та PEN Ukraine публікують текстову версію розмови.

Вадим Карп’як:

Я звернуся до шановних панелістів із запереченням того, що мистецтво під час війни є аж такою нагальною потребою. Я проапелюю до свого досвіду й досвіду дуже багатьох людей у перші дні повномасштабної війни, коли неможливо було слухати радіо, бо там музика, і неможливо було щось дивитися.

Війна — це суцільне потрясіння. Вона звертається до всього біологічного й заперечує все гуманістичне, про що мистецтво говорить. Ми як люди не потребуємо мистецтва, щоб вижити як біологічний вид. Війна ставить у першу чергу виживання. Твори про Троянську війну були написані після неї. Література Першої світової, наприклад, твори Ремарка, були написані після війни. Усі фільми і тексти про Другу світову, про Ірак та будь-які інші війни були написані після, коли був час і відстань для рефлексії. То чи справді у час війни мистецтво є настільки важливим?

Діана Клочко:

Справа у тому, що буквально з 24 лютого минулого року я спостерігала у своїй стрічці, а потім уже й в особистому спілкуванні, миттєву реакцію художників. Це те, чого не було в усі попередні війни. Викладати у соцмережі свої реакції, іноді дуже гострі, інколи ненормативні – як щодо лексики, так і щодо зображення, – викладати те, що відбувається з ними, вони почали вже в перші години. Можна всю цю війну проілюструвати зображеннями художників із датами й годинами, коли вони ці дописи викладали. Дійсно, такого досі не було – це наш феномен.

Фотографії у Другій світовій війні, війні в Іраку, у В'єтнамі завжди мали пропагандистський момент, тому що фотокореспонденти були кимось акредитовані. Зараз фотографій дуже багато і вони робляться без ідеологічної подачі.

Коли ми всі 7 березня побачили відео розстрілу Олександра Мацієвського, ми ще не знали, як звати цю людину. Уже наступного дня з’явилося два мурали, потім – малюнки, пізніше того ж дня – постери, згодом – заставки. Це говорить про те, що різні форми мистецтва формуються моментально. Але на який час? На дві години, на один день, на тиждень. А що далі? Мистецтво стає страшенно швидкоплинним.

Вадим Карп’як:

Пане Тіберію, ви погоджуєтеся, що мистецтво нетривке, чи зараз зарано про це говорити?

Тіберій Сільваші:

Війна – це травма. І на цю травму може відповісти найшвидше або художник, або репортер. Функція репортера – це реакція. Реакція художника – набагато складніша, і це одна з найважливіших причин, чому я дуже захотів прийти на це обговорення і на цю виставку. Бо важливим стає питання: чому письменник став художником? Що стало неможливо виразити в текстах?

У книзі "До філософії фотографії" Вілем Флюссер стверджує, що винайдення алфавіту стало найбільшим відкриттям людства. Після цього майже вся європейська культура будувалася на тексті. Флюссер каже, що у XIX столітті виникають найбільш важливі текстуальні форми, але вершиною цього є виникнення мистецтва фотографії. Під час одного з інтерв’ю Флюссера запитали: "А що буде з текстом після цього?". Він відповів, що текст стане інструкцією.

Хотілося би почути, яким чином письменник-професіонал переходить у зовсім іншу сферу, яка пов’язана з рисунком. Можливо, емоцію легше всього висловити через жест – тому під час світових воєн і розквітнув експресіонізм. Я думаю про автоматизм травми: автоматичніше говорити про неї малюнком, ніж сформулювати ці речі в слові.

Вадим Карп’як:

Анатолію, так чому текст переріс у зображення?

Анатолій Дністровий:

В умовах війни все, що створюється в Україні, – це вже політичне повідомлення, незалежно від того, чи це опера, чи документальний фільм, чи фотографія, поезія, пісня. Це ті інструменти, якими ми пробуджуємо закордонні суспільства. Демократичні суспільства швидше поділяють наш біль.

Головне завдання мистецтва – це посилення емпатії в інших суспільствах. А далі ці суспільства стають нашими адвокатами й нашими союзниками. Вони впливають ізсередини на свої уряди, на їхню політику. Відповідно, я бачу головне призначення мистецтва саме в цій площині.

Чому криза слова для мене насправді почалася не лише у 2022 році? У багатьох письменників вона виникла, коли були розстріли на Майдані. Ніхто, наприклад, не міг писати романи. Чому? Тому що в екзистенціально складних ситуаціях нам здається, що модельовані жанри – "ігрові". А тут гола правда життя. Я до прози повернувся у 2016 році, а до цього не міг фізично її писати. Зараз почалася схожа ситуація, і дуже цікавим її симптомом є те, що у 2014 році у мене відбувся великий живописний вибух.

Я досі активно пишу поезію. Але що в ній зараз відбувається? Поезія сама по собі деструктивна, вона не допомагає. Якщо говорити про травму, то поезія, навпаки, роз’ятрює, поглиблює ці прірви. А живопис, з мого досвіду, усе ж таки заспокоює, допомагає працювати з травмами. Тут є момент терапії.

При поганому світлі книжки читати важко, писати тексти також не дуже, а от фарби – це природньо. Ти приходиш до фарби і працюєш із тьмяним освітленням, як колись працювали старі майстри. Це справді містичний досвід, коли ти фізично перебуваєш у темряві і їй протидієш.

Робота на папері малого формату – це інша моторика, інша сила, інший рух мазка, де все відбувається імпульсивно, дуже динамічно і швидко. Мої картини – не сюжетні в сенсі якоїсь там реальності, це не тематичні композиції. Можливо, у моїх модельованих пейзажах це й проскакує, але здебільшого це внутрішній, інтуїтивний сюжет.

Тому природно, що зараз не пишеться ігровий жанр. Здебільшого зараз письменники ведуть щоденники, фіксують речі, що відбуваються. Як автор я пишу книгу про війну. Я продовжував писати і у 2022, і у 2023 році, але це неігрове письмо, а більш аналітичне. Це рефлексивний щоденник, фрагментований на різні теми. Моя мета – показати саме щоденний вплив війни.

Вадим Карп’як:

Анатолій звернув увагу на те, що текстова література зараз повертає до травми, і письмо є складним для автора й читача. Олександре, як люди сприймають вашу книгу "Котик, півник і шафка"?

Олександр Михед:

"Котик, півник і шафка" – це документальна казка, яка має в основі спроби вивести архетипову окупацію Київщини. Персонажі – бабуся і її доросла 20-річна онука, які живуть в одній квартирі з не завжди магічними помічниками: котиком, півником, шафкою із нібито Бородянки – проходять через типові історії, пов’язані з окупацією. Принципова ідея полягала в тому, що це має бути документальна казка.

Це настільки сильний болісний матеріал, що в нього не треба влазити, докручувати. Йому не треба перебільшувати драму. Йому не треба збирати структуру, вмикати якийсь високочолий потік свідомості. Це просто така жесть, такий жах, що ти береш і просто фіксуєш. А коли там буде з цього художка, хто знає?

У випадку "Котика, півника і шафки" чітко зрозуміла мотивація автора. Мені хотілося, щоби мені хтось сказав, що все буде добре. Мені хотілося, щоби хтось розказав мені історію, яка зафіксує весь жах, прожитий Київщиною та іншими окупованими українськими територіями. Однак мені чітко стало зрозуміло, що крім того, щоби мені хтось сказав, що все буде добре, ще є купа людей, яких теж треба в цьому переконати – ті, хто втратили сенс у читанні, відвідуванні виставок, перегляді кінофільмів, прослуховуванні музики. Можливо, зменшений формат 72-х сторінок із купою милих ілюстрацій може бути поштовхом до того, щоб узяти книжку до рук?

Повертаючись до першого питання про культуру — вона працює. Мені здається, що схема "Котика, півника і шафки" повністю пояснює те, як функціонує культура під час повномасштабного вторгнення. Для автора це саморефлексія – спроба поговорити, знайти себе, якщо він волонтерить і вважає, що робить замало, або він у ЗСУ, і йому здається, що й цього замало.

На 13 місяці повномасштабної війни я, солдат, мав нести портрет Валерія Залужного. Людина, яка мені його передала, сказала: "Це такий стиль, такий яскравий мазок, який мало кому вдається, він пройшов верифікацію багатьох експертів". А що солдат? Солдат бере й несе. Я іду по Києву з портретом Залужного. І він ще не висох, фарба свіжа, я спеціально розвертаю його таким чином, що я його несу, як ікону. Тоді, за 13 місяців від часу повномасштабного вторгнення, я відчув силу мистецтва – і добре було всім, хто зустрічав мене, як весільний коровай. Як людина з бекграундом я розумію, що це кітч. Але усвідомлюю також, що цей портрет із підписом Залужного продадуть, гроші підуть на потреби ЗСУ, а значить мистецтво працює. У мене навіть ніхто жодних перепусток не питав, настільки це потужна сила мистецтва і настільки абсурдна.

Вадим Карп’як:

Ми проживаємо ренесансне мистецтво, але, разом із тим, ми переживаємо те, що в музичних колах зараз називається "байрактарщина". Що знаєте про цей термін? Чи бачите ви проблеми з цією формою культури?

Діана Клочко:

Цей феномен у нас не до кінця обговорений. Ми сакралізуємо деякі речі, пов’язані із портретами. Однак цей пласт української реальності, так само, як і професійні художники, віддає свої полотна, які на аукціонах перетворюються на реанімобілі.

Не можна сказати, що в цьому немає сенсу. Сенс є і в бурштиновому Тарасові Григоровичу, і так само є і у високих жанрах. Сталося так, що в нас зараз на всіх рівнях усе працює. Такого не бувало ніколи, щоби під час війни на всіх рівнях стилі й жанри мистецтва працювали.

Тіберій Сільваші:

Картина до певної міри говорить про певну позицію і певну форму мистецтва. Вона народжується в ренесансі, коли людина стає суб’єктом, дивиться на об’єкт крізь вікно, а вікно стає певним інструментом для того, щоби побачити пейзаж.

На відміну від слова, яке має точно сформульовану позицію, в мистецтві рисування терапевтична функція одна. Живопис – це зовсім інше. З живописом починаєш працювати тоді, коли йде уповільнення часу. Малювання заспокоює. Приходячи у свою майстерню, я один за одним зображував монохромні речі, наче щоденник, і це мене заспокоювало. Я знімав чашки кави, небо, тріщини на асфальті і виставляв це на фейсбуці. Це було страшенно важливо для моїх друзів за кордоном.

Вадим Карп’як:

Малюнок – терапевтичний момент, до якого вдаються, перш за все, для себе. Анатолію, чи думаєш ти про тих, для кого це може бути терапія від війни?

Анатолій Дністровий:

Якщо чесно, я взагалі не думаю про споживача. Я дуже специфічна людина, у мені є дуже багато особистостей, які між собою сваряться, і це супроводжує мене все життя. У мене багато хобі, і хобі між собою сваряться також – якщо просувається живопис, то він репресує літературу. Це не поєднується, а завжди відбувається за рахунок чогось іншого. У живописний період я не хочу писати, а коли в мене дуже сильна літературна пристрасть, то мені вже не до живопису.

Відомий галерист Грейсон Перрі у своїй книжці каже, що кожен митець просто танцює навколо своєї травми. Вона нікуди не дінеться, її не зашпаклюєш, не зашиєш. Це можна побачити в різних авторів, які пишуть тематично безкінечну книгу, або у живописців, які пишуть безкінечну картину.

У мене є власна теорія теми: щоби себе видозмінювати, ми вигадуємо теми. Мистецтво – це робота з вкрапленнями.

Моя перша освіта – історія і філологія, друга – історія філософії. Мої батьки були богемними людьми. Моє дитинство пройшло в театрі і в майстерні художників. У Тернополі є кафедра в центрі міста, там раніше була картинна галерея. Я дуже любив це приміщення – запах пам’ятаю досі. У художньому музеї я колись понюхав картину Криволапа. Мені було цікаво, якими фарбами вона написана? Я нюхаю фарбу, підбігає до мене жіночка й починає сваритися: "Що ви робите?" Кажу: "Я нюхаю картину".

Діана Клочко:

Ви маєте нагоду бачити унікального чоловіка, який не вчився малюванню, однак він не є аматором. Тому що аматори, як правило, не залазять в абстрактне чи не фігуративне мистецтво. Людина, яка навчалася словесному, якимось чином під час війни стала профі, який увійшов у безпредметне мистецтво.

Тіберій Сільваші:

Аматорство – це завжди робота з моделлю. Має бути пластична модель, яку аматор наслідує. Його завжди можна відрізнити по тому, яку модель він обирає і до чого хоче наблизитись.

Анатолій Дністровий:

Розкажу про свій метод – "метод чорної плями". На більшості моїх робіт у центрі є чорна пляма. Я танцюю від неї навіть у так званих пейзажах.

У чому полягає цей метод? Я шукаю графіку – спонтанне, швидке, складне насправді мистецтво. Якщо це не вдається на початковому етапі, я заводжу кольори й починаю шукати зовсім інше рішення. Це мій секрет. Чорний колір дуже магнетичний, у нього легко заводити інші кольори, бо одразу є елемент контрасту. Від темного до світлого. Від чорного неможливо піти далі, у ще чорніше, це теж дуже символічна сюжетна лінія. Колір сам по собі – дуже містична річ. Найважче мені даються кислотні кольори. Я з ними не можу справитися. Вони веселі.

Тіберій Сільваші:

Де точка народження живопису? Перехід від ікони до картини. Картина має всього дві характеристики: це рама, яка робить цю картину автономною, і система, яка виносить тебе до об’єкта як суб’єкта. Цей перехід відбувся тоді, коли стало важливим зображення світла.

Караваджо одним із перших фізично зобразив світло. Майже всі протягом довгого часу займалися імітацією. Інструменти імітації був закладений у самій картині. Вершиною деградації цього інструмента був імпресіонізм.

Імітація є однією з основних ознак кітчу. Художники раніше запозичували мову певних речей, які до високого мистецтва не належали. Імітацію пір року, наприклад, коли небо потрібно було зображувати лише певним чином. А зараз мова реклами абсолютно спокійно запозичується й інтегрується в речі, які можна вважати високим мистецтвом.

Вадим Карп’як:

Тобто живопис помер, а тепер знову відродився.

28 квітня 2023
535
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: