Визначні квітневі світлини 2014-2022

У квітні 2014-го росіяни вторглися на схід України, а тисячі українців востаннє вийшли на мітинг єдності у Донецьку. Наступні роки українські військові зустрічали весну та великодню службу у степах, зі зброєю. А напередодні минулорічного Великодня світ дізнався про немислимі злочини росіян на Київщині.

Команда Українського ПЕН спільно із Премією Ґонґадзе відібрала визначні світлини квітня крізь роки війни.

Донеччина — Анастасія Власова

Фотожурналістка Анастасія Власова задокументувала відомий випадок, коли жителі селища на Донеччині заблокували рух українських десантників у квітні 2014-го року.

"Я люблю це фото за те, що воно дуже сюрреалістичне. Можна подумати, що це просто якийсь пікнік на галявині. Танки й сім’ї поруч — це незвично", — ділиться враженнями Анастасія Власова.12 квітня 2014-го року російські військові та місцеві колаборанти захопили три великі міста Донеччини — Слов’янськ, Краматорськ і Дружківку. Після цього в Україні оголосили початок Антитерористичної операції і на окуповані міста висунулися українські війська.

Під Краматорськом, у селищі Пчолкіне, армія зустріла опір місцевих жителів. Не розуміючи ситуації, вони заблокували рух техніки. Жителі селища сподівалися, що в такий спосіб зможуть зупинити війну.

"Для мене той випадок був дуже символічним. Мені було сумно і прикро дивитися на те, що відбувається, на реакцію людей. На оснащення української армії, яке тоді було. Зараз це, звісно, абсолютно різні реальності", — згадує фотожурналістка.

Анастасія Власова документувала війну на сході України від самого її початку. Зокрема, працювала у зоні АТО/ООС, на тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини. Фотожурналістка каже, що з цього епізоду під Краматорськом багато чого змінилося:

"Українська армія зросла, зросли й ми як суспільство. Уже набагато менше я зустрічаю проросійських поглядів тут, на сході".

Донецьк — Дар’я Куренная/RFE/RL, Сергій Ваганов

Весна 2014-го року запам’яталася масовим спротивом українців на Донбасі. Тисячі містян виходили на мітинги єдності з Україною. Ці світлини Сергія Ваганова і Дар’ї Куренної нагадують про останній український марш у тоді вже окупованому Донецьку.

"З березня працювали в якомусь пеклі. Було враження, що хтось зламав реальність", — розповідає журналістка Дар’я Куренная.

Під час патріотичних акцій у Донецьку українці зазнавали нападів з боку росіян та сепаратистів. Один із них закінчилась трагічно: від ножового поранення загинув двадцятидворічний активіст Дмитро Чернявський.

"Перед кожним із таких маршів розуміла, що можу не повернутися, але й не піти не могла. Не так через роботу журналісткою, як через те, що я була не згодна з тим, що якісь потвори хочуть перетворити моє прекрасне українське місто на російську помийку", — розповідає Дар’я.

Українці продовжували виходити на вулиці з національною символікою, навіть коли Донецьк уже був під російською окупацією. 28 квітня 2014 року містяни востаннє вийшли на марш. Але Куренная виправляє: "Донеччани, як і військові, люблять казати, що то був крайній мітинг".

У той день співали українських пісень, а люди, що дивилися на хід з вікон, вітали марш прапорами й вигуками "Слава Україні!".

Невдовзі хід зустріли агресивні прихильники "Новоросії" і масовка з прикордонних регіонів Росії. Донецький фотограф Сергій Ваганов розповідає, як це сталося:

""Вони" оточили колону зі всіх боків, кидали димові шашки, "взривпакети", були в балаклавах, з бітами, саперними лопатками. Поліція їм не заважала, віддала щити, якими "вони" били людей".

В якийсь момент Сергій побачив закривавлений прапор у руках проросійського нападника.

"Він кинув прапор на асфальт, я сфотографував це. І побіг у двори ховатися від натовпу. Було дуже страшно", — згадує фотограф.

Дар’я Куренная спробувала вибратися з натовпу. Заховала фотоапарат, щоб не розбили. Вже за мить полетіли петарди, в якийсь момент поруч із журналісткою вибухнула світлошумова граната. "З наслідками того вибуху борюся досі", — каже Дар’я.

А потім Дар’я вибиралася додому через двори:

"Я купила пляшку віскі, дійшла додому. Як здала матеріал про мітинг, навіть не пам’ятаю. Але наступного дня написала заяву на звільнення, і це було правильне рішення, бо редакція стала на проросійський бік".

Луганщина — Макс Левін

У квітні 2017-го фотожурналіст Макс Левін вчергове поїхав на передову. У цьому відрядженні Левін вів святкування Великодня на фронті.

"Великдень — найпростіший спосіб потрапити на передову", — писав Макс Левін у репортажі для видання LB.ua.

У 2017 році за наказом Генерального штабу військові капелани об'їхали позиції українських військових на лінії фронту з Великодньою службою. Макс поїхав на передову разом із двома священниками, а про відрядження розповів у репортажі:

"Час починати. Паски розставлені на імпровізованому столику із ящиків з-під набоїв. У бліндажі повно людей. Бійці впевнено відстояли всю літургію, уважно прислухаючись до слів священників. Далеко не всі з них глибоко віруючі".

Макс згадував, що вода була в дефіциті, тож освячували паски ощадливо, з фляги. А ніч минула спокійно — окупанти гатили по сусідніх позиціях. Розпочався сніданок на такому ж столі з ящиків, але по-святковому, зі "скатертиною".

Житомирська траса — Михайло Палінчак

Одразу після відходу російських військ з Київщини фотограф Михайло Палінчак поїхав деокупованими містечками. Перед цим він зіштовхнувся із "дорогою смерті".

Після відходу російських військ із Київщини наприкінці березня 2022 року журналісти поїхали у деокуповані містечка і села. Тоді світ почув слова "Буча", "Ірпінь", "Макарів", "Мощун" та назви інших населених пунктів, у яких росіяни коїли немислимі злочини.
Фотограф Михайло Палінчак на шляху до села Демидівка випадково натрапив на ділянку Житомирської траси, усіяну тілами мирних українців. Це була найважча зйомка для Михайла:

"Я побачив безліч тіл цивільних людей, багато вщент розбитих автомобілів. Я був не готовий побачити таку кількість тіл просто на дорозі. На дорозі, яка веде у Європу. Ці люди тікали від війни, та потрапили в пекло".

На цій ділянці траси Київ — Житомир біля села Мила окупанти облаштували бойові позиції. Вони відкривали вогонь по українцях, які намагалися врятуватися під час інтенсивних боїв на Київщині. Протягом березня росіяни убили тринадцять людей, а шістьох — поранили.

Буча і Бучанський район — Альона Гром

Фотографка Альона Гром створила фотопроєкт "Мистецтво жити в критичній зоні" з написами, які з’явились у Бучі та Бучанському районі під час окупації.

Донецька фотографка Альона Гром мешкала у Бучі. Під час бойових дій їй вдалося виїхати з міста. Утім, багато містян залишилися під російською окупацією. За цей час у Бучі російські військові вбили тисячу сто тридцять одну людину.

"Відразу після деокупації я повернулася до Бучі, щоб усе побачити на власні очі, задокументувати. Я фотографувала людей, які пережили окупацію, розірвані будинки та машини. У деокупованій зоні мені часто траплялися написи, які з’явилися внаслідок воєнних дій. Це особлива мова війни", — розповідає Альона.

У цих посланнях росіяни залякували та віддавали накази місцевому населенню. Українці залишали написи, попереджаючи про небезпеку. Або ж повідомлення мародерам: "Тут нічого немає", "Заміновано", "Смерть мародерам". Аби заплутати колони російських військ, місцеві жителі закреслювали дорожні покажчики, адреси.

Фотографка розповідає, що зустрічала написи двома мовами. В надії, що написи російською мовою прочитають окупанти й не стрілятимуть, місцеві жителі писали: "Дети", "Здесь живут люди", "Мирные люди". Але це не зупиняло росіян.

"На вулиці смерті — так називали вулицю Яблунську — була будівля, де росіяни обладнали штаб і утримували в бомбосховищі понад 100 осіб у заручниках. Там я побачила напис "Туалет не працює, тільки діти, по-маленькому". На стінах лікарні в Ірпені з'явилися хрести, накреслені білою фарбою", — згадує фотографка.

Альона розповідає, що на бучанських вулицях були українські написи, в яких відчувалося протистояння, надія та віра у перемогу: "Ми переможемо!", "Мир", "Мир вам", "Воля", "Ніколи не здавайся!", "Ми поруч", "Героям слава!", "Слава Україні!".

Авторка — Діана Делюрман

Редактор — Іван Андрусяк