Світлана Поваляєва: "Оголеність і чесність в умовах війни не дозволяє людям збрехати"

24 березня у рамках Інтелектуальних вечорів у просторі PEN Ukraine Світлана Поваляєва презентувала свою нову поетичну книжку "Мінлива хмарність з проясненнями". Публікуємо текст її розмови з виконавчою директоркою Українського ПЕН Тетяною Терен про мінливість і крихкість нашого сьогодення та про химерний калейдоскоп емоцій під час війни.

— Чи є у тебе відчуття, що з 2014 року ти пишеш один довгий текст, фрагменти якого ввійшли до двох твоїх поетичних збірок "Після Криму" та "Мінлива хмарність з проясненнями"?

— Якоюсь мірою — так. Як людина я не надто змінилася після 2014 року, та й навіть після 2013-го. Для мене війна — активна, гаряча — насправді почалася на Майдані, тобто навіть не з окупації Криму.

Напевно, всі мої вірші цього періоду — це різновид молитви. Я не молюся в сенсі прохання чи звернення до конкретного бога. Вибачте, я не християнка. Я звикла думати, що молитва — це радше якась вербалізація чи візуалізація, своєрідна материнська магія, завдяки якій можна знівелювати страшний ефект чи, наприклад, не допустити якоїсь біди.

Найстрашніше — це вірші-передбачення, вірші-пророцтва, які є абсолютно у всіх поетів. Зазвичай поети їх не зчитують і не розуміють, що це таке, поки не настане час. Може минути навіть рік-два від моменту написання. А потім стає якось моторошно, страшно, бо виявляється, що це було пророцтво і дуже точне. Однак у той момент, коли ми заклопотані своїми повсякденними емоціями і дрібними переживаннями, ми цього не бачимо.

Я була доволі безстрашною людиною, я справді нічого не боялася. Страх у мене з’явився на Майдані — абсолютно тваринний, за своїх дітей.

— Чим ще для тебе сьогодні є поезія? Як вона до тебе приходить?

— Для мене це єдиний невимушений спосіб комунікації із зовнішнім світом, соціумом. Решта способів — досить складні для мене. У мене спонтанна поезія, яка, власне, так і виникає — без вибору теми, спеціального концептуального продумування, прописування. Напевно, це терапевтична річ для всіх, хто здатен висловлюватися за допомогою мистецтва. І по-друге, вона виконує роль магії і молитви.

— Збірка "Мінлива хмарність з проясненнями" присвячена твоєму синові, Романові Ратушному — громадянському активістові, воїнові, який загинув минулого літа, звільняючи Ізюм. Після присвяти ти додала свою передмову — мені вона здалася настільки красивою і довершеною, як поезія в прозі.

— Важливо зауважити, що ця передмова була написана дуже давно. Коли я перебирала свої давніші тексти, щоб обрати, які ввійдуть до збірки, я натрапила на цей текст і дуже здивувалася. Він звучить так, ніби написаний цьогоріч. Але я його написала 2014 року. Тоді я мала на увазі щось зовсім інше, але з часом ця передмова набула нових актуальних сенсів.

— У віршах, які увійшли в цю збірку і які тобі пишуться сьогодні, наскільки важливою є форма? Наскільки уважно ти стежиш за ритмікою? Я дуже часто чую від колег-письменників думку про те, що ми переживаємо сьогодні такий важкий час, коли будь-яка форма, будь-яке штукарство недоречне. Під час війни, під час щоденного болю і втрат уявити, що митець втручається в реальність, розрізає її формою, здається неможливим і неприпустимим. Як ти обрамлюєш емоції у форму?

— Я вже говорила, що не працюю навмисне в якийсь спеціальний спосіб над поезією. Це просто мій природний, спонтанний спосіб мовлення. Максимум, що я роблю — редагую відверті нісенітниці. Крім того, оголеність і чесність в умовах війни не дозволяє людям збрехати, бо будь-яка фальш стає очевидною і помітною.

Оскільки це мій природний спосіб комунікації із зовнішнім світом, мені зручно, що сьогодні, в часи війни, у нас у всіх є індульгенція на банальні рими та прості конструкції. Я б не сказала, що штучна формалізована поетизація неактуальна або що кардинально змінилася лексика чи робота з формою, але війна легітимізувала просте, навіть примітивне письмо. Ніхто вже не кривить лицем у цей бік. Це плакатний (і часом єдино можливий нині) спосіб, аби висловити переживання, які можуть бути переважно або чорно-білими, без жодних нюансів, або страшенно болючими.

Тому я б сказала, що під цим оглядом у мене з’явилося більше можливостей у поезії.

— Оскільки я давно стежу за твоєю творчістю і пам’ятаю ще тебе як авторку прози, мені цікаво запитати, чи приходить до тебе сьогодні прозове письмо?

— Особисто до мене проза приходить дуже складно. Я ніяк не можу підібрати слів, щоб пояснити, що я справді нічого у своїй творчості не роблю навмисне. Тому навіть для себе я не пишу щоденники, які можна було б потім редагувати. І вже мовчу про есеї, якісь більші тексти, де треба рефлексувати, осмислювати, використовувати письменницький інструментарій. Це достатньо велика внутрішня робота: моральна, інтелектуальна і фізична теж.

Про художню прозу тут узагалі не йдеться — мені здається, що це зараз просто неможливо. Сьогодні може йтися про публіцистику, есеїстику, можливо, репортажі з місця подій, інтерв’ю. Усе решта — це поки що, в умовах війни, нереальне.

— Ми вже кілька разів за останній місяць на наших подіях говорили про зміни — про відчуття того, що змінюється в країні і що змінюється всередині нас. І ці зміни такі раптові й тектонічні, що в нас абсолютно немає можливості зупинитися і осмислити їх. Чи встигаєш ти помічати в собі й фіксувати зміни, проговорювати їх?

— Я встигаю фіксувати і відрефлексовувати колосальні зміни, які відбуваються в Україні і загалом з усіма нами й у світі. Щодо мене — мені здається, я особливо й не змінююся. Просто набір наїжджених колій існує в різних варіантах.

— Які зміни в Україні для тебе визначальні?

— У нашому суспільстві в страшних муках помирає совковість і відроджується його українськість, його європейськість. Це стосується не лише культури, не лише українськомовності, а й екологічності мислення, відповідальності людей за інших, за своє подвір’я, свою вулицю, свій район, своє місто, свою країну. Мені здається, що децентралізація дуже цьому посприяла.

Відбувається дуже багато таких речей, про які ми просто не могли помислити. Якби десь 12-15 років тому мені хтось сказав, що весь наш офіційний простір буде українськомовним, що всюди будуть українські прапори, що ніхто не буде зневажливо на тебе дивитися або казати: "Вы со Львова, наверное, так по-украински хорошо говорите"...

Я розумію, що від міста до міста, від регіону до регіону різниться ситуація, але, знову ж таки, відбулося зрощення між життями України. Я говорю це й про Київ також — він теж був розділений на регіони совковим сегрегаційним мисленням. Те саме відбувалося в масштабах країни. Мені здається, що ці грані та стереотипи — у важкий, кривавий спосіб і навіть через фізичне переселення українців — нарешті стираються. Країна стає більш монолітною, однорідною. І на цьому тлі дуже увиразнюються регіональні відмінності, якими люди починають пишатися й обмінюватися. Ці зміни я не просто помічаю, я ними дуже тішуся, радію, що все це застала і застаю, що все це йде, як вал.

У світі після 2014 року, усі 8 років війни, існував наратив про те, що в Україні "не все так однозначно" — і цей дискурс неможливо було зрушити з місця. І тут, у страшний і кривавий спосіб, який обертається одномоментно смертями тисяч і тисяч людей, не лише військових, а й звичайних цивільних людей і дітей, світ перевертається нарешті з голови на ноги і починає бачити Україну. Увесь обшир нашої культури — починаючи з древності й закінчуючи розмаїттям нинішнім. Таку ми заплатили за це ціну. Але уявляти, що світ побачив Україну, більше того — так сприйняв і підтримав, що вона стала трендовою, кілька років тому було просто неможливо. Треба було добиватися, вигризати, ходити і прокопувати всі ці шляхи.

—  Ми часто говоримо, що історія повторюється, коли дивимося на український шлях. Наша війна проти імперії триває вже кілька століть. Але, можливо, правильніше сказати, що нині відбувається не повторення історії, а ніби нашарування різних періодів, які зараз зійшлися всі разом — часом є таке містичне відчуття, ніби всі наші гетьмани й полководці нині воюють пліч-о-пліч із нашими Збройними силами. Яке твоє відчуття історії та історичного часу, в якому ми перебуваємо?

— Уся ця історія для мене дуже вписується у буддистський, язичницький світогляд.

Кілька днів перед 24 лютого було дуже дивне відчуття у просторі. Багато людей про це писали й говорили. Так само, як тварини відчувають наближення стихійного лиха, відчувалося, ніби колір цього простору змінився. І в наступні дні було так само: над Києвом висіли величезні подвійні веселки. Місто накривало веселковим куполом. Люди фотографували хмари у вигляді крил чи янголів. У мене було абсолютно стійке відчуття, що всі захисники, всі енергії, оці нематеріальні, невидимі сили всіх попередніх століть, збираються.

Знаєте, є така історія, що рано чи пізно Шамбала буде воювати зі злом, і підніметься усе воїнство Шамбали. І Київ видавався мені і відчувався як Шамбала, де всі-всі попередні покоління цих енергій — словом, хто як для себе це називає — піднімаються на битву. Це було таке величне і моторошне відчуття й переживання, і було зрозуміло, до чого все йде.

Я не з тих людей, які до останнього казали, що нічого не буде. Я у 2014 році думала, що будуть бомбити Київ, і дуже здивувалася, чому цього не сталося, бо ми в прямому сенсі тоді були голі й босі. Відчуття цього апокаліпсису було величне, і я це переживала — але описати, звісно ж, принаймні поки що, у прозі не можу.

— Збірка "Мінлива хмарність з проясненнями" розділена на три частини: друга лінія, перша лінія і лінія нуль. Як ти дивишся на лінії, які проходять так само і в нашій країні, у нашому суспільстві? Чи ти бачиш по цих лініях якісь розлами? І як зробити так, щоб усі ми були однією лінією боротьби?

— Насправді вся Україна сьогодні — фронт, але все одно існують межі віддаленості від фронту, які не можна ніяк змінити. Поки триватиме війна, світоглядний розрив між тими, хто безпосередньо воює, і тими, хто живе в тилу, буде колосальний, і це стосується не лише нашої війни, не лише нашої країни. Неможливо, не проживши безпосередньо бойових дій або життя в прифронтовому місті, зрозуміти, що відчували люди, які це пережили.

Але все ж через повномасштабне вторгнення ця синергія, це зближення у страшний спосіб настали, і такого сильного розриву, як у попередні роки, вже немає. Принаймні, всі українці розуміють, що вони живуть у війні, навіть якщо перебувають у тилу, як ми сьогодні в Києві.