Світлана Поваляєва: "Мої діти зростали на революціях"

2047
Роздрукувати
Вольвач Павло
Вольвач Павло
Поет, прозаїк
Світлана Поваляєва: "Мої діти зростали на революціях"

Уявити сучасний культурний простір без цієї людини досить важко. І це при тому, що вона ніколи не прагне бути на виду, здаватися кимось іншим, ніж є насправді. Буддійська мудрість, парадоксально поєднана з бунтівною вдачею та неабияким хистом, зміксувалися в одне цілісне, яскраве явище. Отож, Світлана Поваляєва – письменниця, журналістка, буддистка, громадська активістка, киянка, протасів'ярка.

– Нещодавно побачив на твоїй Facebook-сторінці фото: войовнича Поваляєва, така собі валькірія, у броніку і шкіряних штанях (вітання від Уляна). І сама теж на тлі бронежилетів, яких навантажено повний бусик. Волонтериш?

– Ну, це таке "дике волонтерство", ситуативне – відповідь на конкретні запити, які ти не можеш ігнорувати. Зараз добре працюють фонди і великі волонтерські організації, особливо по медицині, тому спонтанне хаотичне волонтерство не актуальне, як у 2014-му. Бо індивідуально чи малими партіями взагалі дуже важко щось "пробити", а на "гурт" – це великі гроші, десятки, сотні тисяч. Тож я просто закрила кілька "квестів" для знайомих, знайомих знайомих і знайомих знайомих знайомих. І скерувала у правильному напрямку за потребами і призначенням різну допомогу, яку хотіли особисто мені віддати різні люди. Тобто, виникає задача – ти її вирішуєш, наприклад – корм для тварин… Ну от ніколи я не планувала займатися порятунком тварин, хоча дуже їх люблю і сама маю пса, але тобі передали 200 кг корму, ти відвозиш, тобі кажуть: "О, клас: велика машина! А поїхали рятувати тварин в Бучі…" У перший тиждень наступу росіян на Київ – так, була паніка, мовляв, "голі босі сонечки", бо величезна кількість людей пішла в ТРО. От всі запити на щось серйозне типу броніків чи кровоспинних засобів тягнуться звідти – страшенно повільно все вирішується, за цей час встигаєш звернутися до якогось фонду і закрити проблему.

– Ти якось висловила парадоксальну думку, мовляв, тим, хто відʼїжджає з рідних місць – їм важче. Принаймні тобі легше лишатися в рідному місті, кожен день, вранці і ввечері бачити рідний Протасів Яр, хай це навіть під рев сирен, навіть під вибухи й обстріли. А ось кудись поїхати зараз не змогла б. Навіть в улюблені Карпати.

– Ну чому "парадоксальну"? Це ж, на жаль, дуже поширений український сюжет – вигнання, переселення, життя у приймах, а "вдома і стіни помагають". Я сприймаю це так.

– Київ зараз інший? "Новий досвід бомбардувань" – мені здається, вже навіть виник мем "від Поваляєвої". Мабуть, на слух визначаєш характер вибухів – це наші, це ППО. Або: "О, це схоже на "Тюльпан". А оце як би не "Точка У". Розбираєшся, хто який сектор міста чи області захищає – який підрозділ, хто командир?

– Київ був іншим у перші тижні – безлюдним... Тиші такої не чула в місті ніколи: порожні дороги без світлофорів, їзда змійкою поміж безкінечних блокпостів. Мальовничі блокпости зі згорілої техніки, міського транспорту, бетонних блоків, лантухів, з прапорами – такий майданівський дух.. На Оболоні й Виноградарі на виїзді з міста – геть посічений ліс. І в цій тиші постійне невпинне "бухання" важкої арти. Вночі перед вікнами щось літає, вибухає, горить. Все це заворожує просто... Але морок, що сунув на нас із півночі, відчувався фізично, спинним мозком… І от у цьому, звісно, жодної краси нема – тільки страх, біль, ненависть…

Нині вже більшість отих інсталяцій з доріг поприбирали, все працює у штатному режимі, а з ТРО не надто і хочеться знайомитись – на щастя, їх поменшало, але якого милого, коли вже Київщину очищено від русні, вони стирчать на Щекавиці, наприклад?

– Зрештою, весна. Пора заривати "галавєшкі" і висаджувати нарциси (знову цитую твої соцмережні дописи)? До речі, що тебе радує нині – ну, крім споглядання горілих кацапських танків і намиста, що приїхало до тебе з міста, яке чи не від перших днів війни було в блокаді?

– Тішить, що діти живі, здорові, красиві і при справі. Весна тішить, квіти… Десна тішить – мені нарешті вдалося заїхати на дачу, ми ж будинок почали будувати, і тут – наступ на Київ, клята русня… А, ми ж про те, що тішить… Життя тішить, просте банальне проживання у рідному Києві, на своєму місці.

– До речі, як там твій Протасів Яр? Він, як на мене, став символом, причому, переможним – як треба захищати громадське довкілля. Ти там була чи не найактвнішим багнетом. І твої сини.

– Протас чудово! Протасів Яр в особі Романа і його друзів возз’єднався з Холодним Яром, тобто 93-ю бригадою ЗСУ.

– Це якийсь особливий район? Чи, навпаки, якраз звичайний, показово київський куток?

– Важко сказати – у Києві все особливе. Принаймні ця місцина дуже древня, легендарна, і тут, на щастя, неймовірно красиво і затишно завдяки нашій успішній боротьбі із забудовником – дніпровським рейдером Геннадієм Корбаном.

– І як зараз сини? Старший же й раніше воював? Як ти загалом справляєшся з тим, що обоє синів на фронті?

– Старший, Василь, з зими 2015 року воював, і зараз, відповідно, теж воює, а Роман пішов у ТРО 24 лютого, а потім до ЗСУ, до холодноярців. А щодо моїх емоцій – я взагалі вважаю, що воїн, захисник – це круте, принаймні точно не найгірше, заняття в житті – з чого тут голосити і заламувати ручки?

– Те, що сини – саме такі – це вплив насамперед чого? Ти їх так виховувала, щось розповідала, махала пальчиком: "Ню-ню"? Чи просто гени, збіг амінокислот?

– Та я звідки ж знаю... Думаю, на акціях протесту, на революціях виховується характер – ти просто не здатен стати рабом чи тупим планктоном. Вони ж, мої діти, росли від Помаранчевої до Революції Гідності.

– А ти була готова до війни (попри те навіть, що завжди рвешся в якісь небезпечні точки, акції протесту, пікети)?

– Я була готова до війни, я знала, що повномасштабний наступ рано чи пізно буде, як взагалі цього можна було не розуміти?! 16-го лютого вже було зрозуміло, що це не просто "чергове загострення на Сході"... І оце відчуття вакууму всередині, сновидне провисання у просторі, якась мов передсмертна ясність, знаки потужні: пам’ятаєш оту веселку над усим містом, хмари у вигляді Архангела Михаїла? І оці всі особисті мікроподії: востаннє сходити в басейн, встигнути раптом в кіно на сенцовського "Носорога", встигнути на курс домедичної допомоги, встигнути сказати: "Люблю".

– Курси домедичної допомоги організовував Український ПЕН-центр, членом якого ти є. Що зараз із ПЕН, якесь життя йде?

– ПЕН взагалі мене страшенно зворушує такою гарячою підтримкою своїх членів із перших годин війни. На інформаційному фронті ПЕН зробив і робить серйозний внесок у нашу перемогу – і оприлюдненням позиції організації, і публікаціями нової, воєнної творчості, а також роздумів, есеїстики українських авторів.

– Пишеться тобі, чи, може, як у багатьох, такий стан, що все заблоковано?

– Пишеться потроху... У мене з часів Майдану ще "все заблоковано", тож нині, здається, навпаки вишибло якийсь чопик – те що "клин клином" називають.

– У тебе є збірка віршів "Після Криму" (ВСЛ, 2018). А що після цієї війни?

– Цю війну треба спочатку завершити – звісно ж, нашою перемогою! Не знаю, хто зараз буде щось видавати – у мене збірка поезій готова, наприклад, але, здається, видавцям зараз не до нових видань.

– А якого Києва, якої України тобі хочеться? Насамкінець.

– Мирного Києва, мирної України – все решта і так чудове й самодосконале. Мене в моїй країні і моєму Києві влаштовує все, окрім однієї речі: присутности русні. Я мрію, що жодної навіть згадки не буде про їхній їзик, про їхніх толстоєвських, і взагалі про росіян і росію – здохнуть, згорять, зникнуть, і щоб ніколи я на вулиці, у транспорті, по радіо не почула окупантської говірки, щоб наступні покоління українських дітей навіть не здогадувалися про їхнє існування.

***

Нагадаємо, що членкиня Українського ПЕН Світлана Поваляєва збирає кошти на потреби ЗСУ. З перших днів війни вона активно займається волонтерською діяльністю: зокрема, Світлана вже передавала нашим захисникам бронежилети, турнікети та навушники. Долучитися до допомоги можна за реквізитами:

Приват 4149 6090 1265 5017 Поваляєва Світлана Вадимівна
6 травня 2022
2047
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: