Словник війни: короткі історії українського спротиву

Від початку збройної агресії проти України поет, перекладач, віцепрезидент Українського ПЕН Остап Сливинський укладає такий собі лексикон війни — збирає фрагменти чужих історій чи спостережень, які зосереджені довкола окремих слів. Здавалося б, ці слова звичайні, але у дні війни вони набувають особливої ваги і значення, викликають асоціації, до яких ми не звикли. Значення деяких слів притуплюються, і їх треба гострити, як ніж каменем. Деякі, навпаки, стають такими гострими, що на них неможливо дивитися. Деякі слова взагалі відмирають і опадають. Деякі виринають з якогось минулого і починають знов означати, стають важливими. Всі історії зі "Словника…" є крихтами документальних свідчень, але, зібрані докупи, вони стають літературою, переносять пережите нами у вимір універсального досвіду. Досвіду втрати і безповоротності, болю і втіхи.

16 квітня Український ПЕН провів онлайн-презентацію проєкту "Словник війни". У цьому матеріалі ділимося з вами історіями, які прозвучали під час заходу. Всі вони ввійдуть до книжки, яка в майбутньому побачить світ у видавництві Vivat і стане частиною серії "Бібліотека Українського ПЕН".

Катерина Єгорушкіна
БАБУСЯ

Оптимісти не складають тривожних валіз. Вони вірять, що для безумства мають бути реальні підстави.

Я збираю речі дуже повільно як для людини, за вікнами якої летять снаряди. Я зависаю над іграшками і книжками, читаю старі листи.

Листи, яким вісімдесят років. Це весь мій спадок від бабусі Тані.

Листи її коханого Андрія з Другої світової.

Він писав про війну, яка пожирає молодість і красу. Про звуки потягів, що мчать у невідомість. Тепло обіймів та ніжність цілунків, за якими скучив.

Так дивно думати, що моя бабуся була ніжною і чуттєвою. Дивно не тому, що вона моя бабуся, а тому, що війна її змінила. Заморозила. Заточила на виживання.

Бабуся мала два громадянські шлюби: бо настав час, бо так треба було. Однак коханий був лише один і його забрала війна. Бабуся замовила портрети: свій і Андрія, завжди возила їх за собою і вішала над ліжком. Чоловікам казала, що то її брат.

Перед смертю бабусю втішало лише одне: віра у зустріч з коханим.

Навіщо вона жила минулим? Невже не можна було відпустити і любити тих, хто поруч?

Навіщо їй ця пам‘ять?

Схоже, бабуся хотіла зберегти себе і коханого саме тими, довоєнними: світлими, щирими, ніжними.

Схоже, вони були емоційно дуже близькими.

Схоже, це був її зв‘язок із собою.

Я пакую ці листи у тривожну валізу. Може, сьогодні, у перший день війни, я знайду в них бодай якісь відповіді?

Може, зрозумію свою бабусю?

Може, мені вдасться лишитися ніжною?

Та чи потребуватиме світ ніжності після всього, що станеться?

Стас Туріна
ВІДЛУННЯ

Луна (тут "відлуння")

Остап Сливинський складає словник. Це слова, які тепер звучать чи то інакше чи то гостріше. Я пишу тексти, щоб подумати. Сьогодні я чув у храмі, як слова священика перетворювались у куполах Олександрівського костелу на гул, який не був шумом. Під кінець служби ми почули в міру далекий вибух; судячи зі звуку, це був "приліт". Слухаючи, на що перетворюються слова священика в природніх паузах емоційної проповіді, я згадав, що хотів подумати про розмову. А на Маріуполі розмова ніби закінчується. Так хочеться зробити зусилля з подолання картографічних 622-ти кілометрів між Києвом і Маріуполем, щоб що? Що я скажу, дивлячсь на це місто? Зараз там одні з моїх улюблених співрозмовників – Даниїл Немировський, з яким, як і з моїми найкращими друзями, можна поговорити про все на світі. Колись він відкрив мені мою ж графіку як ту, що міцно стоїть, чи стійку..? Там зараз люба Віолетта Терлига, моя сестра у Христі, лункий сміх якої не вдавалось ще нікому забути. УльтраВіолетт, з якої ми давно познайомились на Могриці, там, серед спеки, вона інколи залишалась у наметі помолитись і подумати над Біблією. У кінці лютого, напередодні нападу, вона поїхала до брата на весілля у Маріуполь. Я вже уявляю, як вона подзвонить чи напише з безпечного місця, коли дещо відійде. У ці дні розмова шукає, до кого б притулитися плечем. У ці дні кожен співбесідник – висока, міцна опора. Наче цілий підїзд. Але що я скажу, коли Маріуполь впритул підійде до мене стіною? Очима?

Моя розмова закінчується на моєму незнанні. Де моя хоробрість? Я всього-на-всього людина у великих черевиках.

Луна голосу священника в костелі була наче (океанська?) хвиля, що змішує будинки, катери, машини, людей і шкільні парти.

Усі ці дні я шукаю, до кого у сердце постукатись. У списку адресатів залишився лише патріарх Кирил. Я заношу руку, щоб постукати у його сердце. Три коротких постукування. Два довгих. Одне потрапляння. Так собі це уявляю.

Я пишу Марʼяні і Діані Берг, щоб подумати. Щоб побачити Маріуполь, який я не бачу. Пишу, щоб провернути слово. Прокрутити його у трьох вимірах, далі тягнути його у часі. Під час переписки з Марʼяною пишу: "Стати на рейки рутини".

Стати на рейки рутини
Реєчки переможної рутини
Рейки щоденних ритуалів
Щоденної праці
Кроків
Увійти в колію
Не забувати про нове,
не забувати викидати сміття.
Жити.

Відсутність зубів змінює можливість розмови. Я часто уявляю себе беззубим. Колись, через незрозуміло що, я не чистив зуби десять років і відкривав пиво зубами всім, кому міг, на швидкість. Олена Герасимʼюк написала про нарцисів і їх пости. У ці дні я віднаходжу силу в розгляданні себе, чий вигляд і якості багато в чому не належить мені. Я дивлюсь на себе як на іншого у ці дні. Поруч також інший ближній (насправді ближня), наприклад, Саша Андрусік. У ці дні, її слова стаються поруч, вони інші, і я ніби навчився приймати різницю. Різниця в ці дні стає і живою, і життєдайною. В ці дні ми з Катею і з вашою поміччю намагаємось допомогти тим у Павлівці, хто не здатен про себе попіклуватись. Сьогодні це означення суттєво розширилось, і може стосуватися ледь не кожного. Проте є люди, наші брати і сестри, які і в довоєнний час потребували підтримки. Теперішні часи кажуть нам: а кому в цьому світі взагалі не потрібна підтримка? А як жити без місця, на якому можна стояти, лежати, опертись? Що таке дім?

Починається рутина, про це свідчить і моя неможливість зібратися перші три години після сну. Так було завжди, починаючи з навчання в Академії мистецтв Львова. Потрібен час, щоб "зібрати раму", ожити після ніби смертельного сну, в якому все добре. Три тижні тому Лариса написала про те, що нам всім варто придивитись до того, що вмикає нас у ці дні (вмикає нашу людяність і людськість взагалі), як це було на Майдані. Тепер я кожного дня подумки шукаю цей жах, від якого треба не втікати, а в який потрібно увійти, щоб жити.

Як боротися за життя в тилу? Як битися за життя тут? Жити – значить битись сердцю. Житти тут – плекати життя. Обіймати щетину і гладити шкіру. Слухати ближнього про його біль і радощі. Вимовляти голосні і приголосні. Співати, часом – на весь голос. Слава во вишніх Богу і мир всім людям доброї волі. Осанна! Ми живі не тому, що Бог забув нас, а тому що Він діє, ми діємо наперекір Володару Мух!

Додаю. Учора я опублікував Молитву Папи Франциска за Україну, її склав інший священник, архієпископ Доменіко Баталья Неаполітанський. Раніше я говорив до Бога своїми словами, та після бомбардувань і ракетних обстрілів Києва інколи про це забуваю, молячись завченим словом. Варто ретельно думати і розмовляти нам ще й тому, що ми і є "Божим розумом", ми думаємо для Бога, адже кожен із нас – неповторний і новий. Думаймо про те, що так потрібно нашій країні, нашому ближньому, робімо у цих думках кроки, провертаймо ці думки вперед до незнаного і неіснуючого, стукаймо в серця тих, хто поруч. Зараз пʼять рукостискань перейшли у два чи три, ми стали ближчими і в такий спосіб. Говорімо своїми словами, не забуваймо про ближніх, звертаймося до Бога, Він чує кожного і кожну, брати й сестри.

Катерина Міхаліцина
ДОРОСЛІСТЬ

Зустрічаю на вокзалі родину з Краматорська. Дві російськомовні мами. І п’ятеро дітей: п'ятнадцятилітка, хлопці десь років по вісім-десять, чотирилітній Сєва і півторарічна Саша.

На вулиці дюдя, аж руки відмерзають. Молодші діти страшенно стресовані після півтори доби в потязі, в купе, де загалом їхало п’ятнадцятеро людей і можливість подрімати мали хіба власне вони, найменші.

Обидві родини прямують до Польщі, на Шегині, бо там їх зустрінуть. У Львові ніколи не були, та й узагалі в цей бік України не їздили. Кажуть, жалкують, що так, бо шпилі Ельжбети здаються їм дуже гарними і "от би подивитися на них ближче". Але час не чекає. Безкоштовних автобусів до Польщі нема. На потяг довжелезна черга. Мами розгублені. Веду їх у приміщення вокзалу, щоб не замерзнути остаточно. На сходах підбігає англомовний журналіст і намагається про щось їх розпитати. Жінки лякаються. Прошу журналіста дати їм спокій. Допомагаю знайти іншу історію для матеріалу, але не тут і не коштом цих людей. Вони розмовляють між собою російською. Підходить ще один журналіст із фотоапаратом, питає, чи це люди з Росії і як їм тут. Відмахуюся від нього. Телефоную чоловікові та другу, прошу відвезти обидві родини на кордон автомобілями. Кажуть, ідіть туди й туди (бо до вокзалу авто не пускають), за пів години будемо.

Хлопці догризають велике червоне яблуко, яке мені за годину перед тим вручила письменниця і просто дорога мені людина Оксана Думанська, коли я забігла на презентацію її книжки (як же дивно це писати насправді), щоб пообійматися. Малюки й далі влаштовують шарварок. Підлітка не вилазить зі свого смартфону. Беру одну з торб, гукаю мам. Рушаємо.

Дорога до Привокзального ринку нескінченно довга. Сєва постійно норовить вискочити на проїжджу частину. Саша плаче й проситься на ручки. Хлопці тягнуть баклажку з водою, великі валізи й рюкзаки, в які спаковано все попереднє життя. Не дають допомогти, пробують жартувати, опікуються меншими, говорять дуже гарною українською.

Доповзаємо до парковки. Приїжджають мої Сашко й Назар, підходять, вітаються. З хлопцями – за руку. І той, що десятилітка, тисне їм руки у відповідь і раптом каже: "Привіт, мене звуть Леонід, і я оборонець цих жінок. Наші тати залишилися захищати місто, а я захищаю їх".

З тим і поїхали. І дуже хочеться, щоб там, куди вони прямують, їм було добре. І щоб тати цих хлопців вистояли, і місто вистояло. І дитинство їхнє – теж вистояло.

ДОТИК

(Поліна, Київ)

Бавимося з дітьми у книгарні Старого Лева. Ліпимо пластилінові фігурки. Одна дівчинка зліпила метелика. Кажу їй, давай спробуємо, як він літає, мах-мах крильцями. Ненароком торкаємося іншої дівчинки. Вона враз підскакує на стільці, починає розмахувати руками і гукати: "Я ракета, я бомба, я бомба, ууууу, я вибухаю від найменшого дотику!".

Анастасія Левкова
КРИМ

8 ранку, хол готелю "Таврія" у центрі міста. Туди-сюди снують високі міцні чоловіки, хтось із великими сумками на плечі. Більшість говорять між собою англійською. Перетинаючись, упізнають одне одного, ручкаються, блискають усмішками, перекидаються кількома словами:

– Ми познайомилися в Афганістані, правда?

– Коли ми востаннє бачились? В Абхазії?

– Це ж ти тоді був у Єгипті, під час Синайського конфлікту?

– Бачив твої дописи із Сирії. Ти всі ці роки у військовій журналістиці?

На диванчику в холі сидять люди й спостерігають за цим усім. Раз по раз дехто встає і йде до певного іноземця.

На диванчику примостилась і Саша. Таааак, – думає вона, – тут зібралося безліч військових журналістів з усього світу – до чого б це? У Сашиній голові чітко вимальовується точка А – факт. Але точка Б – висновок – усе ніяк не вимальовується. Точніше, Саша ніяк не може у нього повірити. За 5 хвилин з’являється її група журналістів, вона встає з дивана і йде з ними знайомитись.

Надворі – 28 лютого 2014 року, другий день анексії Криму.

Борис Херсонський
НЕОЛОГИЗМЫ ВОЙНЫ

Война порождает новый лексикон и снимает цензурные лингвистические "табу". Впервые я услышал и прочел слово "мирняк". Его значение таково. Это совокупность людей, не состоящих на военной службе, не сражающихся, не держащих в руках оружия. Это разделение людей на две группы по степени вовлеченности в военные действия не ново. Легальный синоним слова "мирняк" – мирное население. Оно не должно быть жертвой военных действий. Но в последних войнах количество жертв среди мирного населения велико… В слове "мирняк" объединены младенцы и старцы, трусы и калеки, беременные и роженицы. То есть это слово лишает людей индивидуальности, пола, возраста. Мирняк путается под ногами воюющих. В дни войны он объект, а не субъект.

Еще два относительно новых слова, характеризующие отношение мирняка к войне России против Украины, авторитаризма против демократии – "надсхваточники"и "всесложники". Мне нравятся оба термина. Но добавил бы "невыносимечки" – просто невыносимо об этом читать. поэтому затыкаю уши и рыдаю. Иногда трясусь.

О "всесложнице" – очень интеллектуальной женщине.

Представьте, Путина не любит, но Америку не любит еще больше. Считает, что Запад Путина додавил. То есть просто вынудил начать агрессию своими действиями. А нужно это было Западу – зачем? Чтобы погубить Россию. Чтобы получить предлог для санкций...

Похоже для этой женщины на земле существуют только Россия и Запад. Украина? Что это такое?

Когда-то Достоевский описал диалектику исторического развития как противостояние русского царства и "жидовского царства". Всем и остальными можно пренебречь. В том числе и Китаем, что в нынешние дни и вовсе анахронизм.

Мир выглядит двухполюсным: Россия и США. Все остальные страны – "слюна во устах Божиих".

Адресная группа путинской пропаганды — большинство населения России и "старшая группа" русскоязычного населения Украины и других стран ближнего и дальнего зарубежья: все те, для кого телеэкран является основным источником информации и буквально гипнотизирует зрителя. Интеллектуалы и прочие "выродки" (вспоминаю Гадких лебедей) творцов путинской пропагандистской доктрины совершенно не волнуют. Их как бы и нет.

Что же касается тех, кто сидит у ТВ и смотрит новостные программы во все глаза, то им отводится важная роль ретрансляторов лжи: они расскажут новые "факты" тем, кто вернется с работы, и родственникам в ближнем зарубежье.

Примитивные бинарные оппозиции: день-ночь, белое-черное, живое-мертвое, Ян-инь, Россия-США. Страна белых берез против страны Желтого Дьявола. Война это благо. Она пробуждает лучшее в человеке. Пролитая кровь спасает (это опять Достоевский).

Как опасно, когда мистика и религия вмешиваются в военные дела! Вот Путин в Лужниках цитирует Евангелие, о том, что нет большей любви, чем положить душу свою за други своя. В его устах эта фраза Христа приобретает противоположное значение – идите, убивайте. Умирайте, кладите свои жизни за меня, вашего Президента. "Солдаты, я освобождаю вас от химеры, которую люди называют совестью". Это уже не Путин, это Гитлер.

Вот еще один диалог последних дней.

– Какая страна больше Россия или Украина?
– Россия.
– У кого армия многочисленней и есть ядерное оружие?
– У России.
– Кто начал войну?
– На этот раз – Россия.
– А раньше?
– (после длительного молчания) – не знаю. все сложно.

Разрушение фактов, замена правды некоей "постправдой", с плюралистической информацией, нечувствительностью к противоречиям, создание "альтернативной реальности" – все это требует неологизмов. Двоемыслия, как писал Оруэлл.

Сейчас моя жена разговаривает с подругой – та сбивчиво говорит о мировом правительстве, которое все решает и всем управляет. Думаю, подруге об этом батюшка рассказал – та ревностная православная христианка.

В ее глазах все происходящее нереально. Это лишь маска той реальности. Где архангел Михаил побеждает дьявола.

"Скажи, скажи ей, что Михаил – небесный покровитель Киева!" – пытаюсь я подсказать жене, но та не слышит.

Олег Коцарев
ОПУДАЛО

На сьогоднішній російсько-українській війні одні з найстрашніших речей, як відомо, відбуваються в окупації. Дізнаємося ж ми про них переважно після визволення. Але окупація викликає не лише страх, жах, який ми переживаємо, коли дізнаємося про жертви, про катування та інші звірства. Окупація викликає і позначений моторошністю дослідницький інтерес – бо ж перед нами своєрідний тимчасовий антипростір, якесь альтернативне (особливо коли воно тимчасове) існування знайомих нам місць, об’єктів, істот.

Не те, щоб у мене було багато часу на таку антропологію чи культурологію. Але, працюючи з різними медіа, роблячи колонки і статті, відповідаючи на запитання стосовно подій в Україні, я мушу періодично працювати з інформацією про те, що відбувалося на вже звільнених окупованих територіях. Зокрема, йдеться в передмісті Києва, де я до початку повномасштабного російського вторгнення і жив.

Зрозуміло, що найчастіше доводиться знаходити дані про загиблих, про катування і руйнування. Однак, іноді йдеться й про інші форми взаємодії окупантів з українською дійсністю. Зокрема, мені від самого початку були цікавими "смислові" сліди, які росіяни залишили по собі на звільненій території.

Цих слідів виявилося на диво небагато. У деяких фотосвідченнях зустрічаємо звернення до українців. Зазвичай вони загалом нецікаві. Це або офіційні прокламації перших днів війни з банальними закликами до співпраці й погрозами, або неформальні звернення з дещо "примирливою" риторикою – наприклад "это приказ, sorry". Чи, наприклад, розлоге звернення до учнів розграбованої та побитої школи з побажаннями гарно вчитися, відбудовувати свій населений пункт та не повторювати "помилок батьків". Хтось із окупантів зробив напис "Россия" на цивільному автомобілі. Є також літери Z, V на спаленій техніці, на стінах/парканах, елементарні інвективи на адресу України, українців...

Несподівано найцікавіший артефакт окупації трапився мені... у моєму домі. Наша десятиповерхівка у Бучі не зазнала серйозних уражень – лише одне влучання. Після звільнення міста в чаті мешканців будинку перші сусіди, які повернулися перевірити стан житла, почали публікувати фотографії з квартир і під’їздів. Схоже, вороги мали там щось на кшталт казарми, штабу, логістичного центру чи іншого кубла. Вони навіть не сильно розграбували відчинені квартири – більше поперекидали речі. В одній з квартир, правда, збереглися нотатки снайпера на стіні. А от у під’їзді, на одному з верхніх поверхів російські солдати спорудили опудало, яке ви бачите в ілюстрації до цього тексту.

Як вам цей об’єкт?

Мені здається, простір для інтерпретації вельми широкий. Промовистий похмурий колорит. Невиразний, але зловісний меседж. Спершу подумалося, що це могла би бути інсталяція "мародер". Чи "окупант"? Або просто "гість"? Зрештою, можливо, цю "персону" ставили до вікна, щоб подивитися, чи не стрілятимуть по ній українці, а якщо стрілятимуть, то звідки.

Ця фігура за химерною асоціативною логікою нагадала мені, як останні кілька місяців перед російською атакою ми гуляли з дочкою в лісі неподалік Бучі. Там, на пагорбі, ми зробили веселе опудало. Назвали його Тишком, як у книжці Юлії Стахівської "Таємниця Могилянки і зниклий ключ". У повісті Тишко стеріг грядочки спудеїв старожитньої Могилянки, а потім опинився на підводному човні – може, це він підбив крейсер "Москва"? Щодо нашого Тишка, то він спочатку був з гарбузяною головою, але потім голову з’їли чи зайці, чи ще хто, в нього була мила рожева футболка, стара футболка дочки, з якої вона виросла. Часом він падав, невідомі відтягали його до сусідніх дерев, а ми повертали на місце. І коли збиралися до лісу, то казали "підемо до Тишка".

У тій місцевості, як мені здається, судячи з того, що я читав про березневі й лютневі бої, були російські позиції, можливо, артилерія. Цікаво було би подивитися, як там тепер почувається Тишко – думаю, невеличка дровеняка мала шанси вціліти. У кожному разі, у двох Тишків, лісового й літературного, віднедавна з’явився отакий "брат". Хтозна – може, даремно я так похмуро сприйняв його напочатку? Може, і він щось охороняв і навіть щось вберіг?

Гаська Шиян
ПАЗЛ

Ми переїхали з України до початку повномасштабної війни. А оскільки перед переїздом ще рік мандрували, то значна частина речей, якими ми обжилися в Києві, зберігалися в камері схову розміром у 9 кубічних метрів. Ми перевезли звідти 516 кг у жовтні 2021-го. У коробках, у які багато чого несистемно нагромадилося 2 роки тому, виявилося багато несподіваних дрібничок – деякі навіть довелося викинути, хоч їхня вартість тепер складала вартість транспортування.

Після 24 лютого я неодноразово думала, що би схопила з собою, якби початок війни довелося зустріти в Києві.

Чи стрелило би в голову тягнути коробку вагою 7.16 кг, габаритами 35 x4x25 см, у якій зберігається 13 тисяч 200 дрібних шматочків пазла на якому Діснеєвські герої відвідують оперу. За декілька місяців локдауну, який я любила й тоді, а тепер згадую, як одні з найщасливіших днів у столиці України, ми склали 1/6 загального зображення, іноді затримуючись за допасовуванням шматочків до світанку. Перед від‘їздом складені шматки законсервували, щоб продовжити, коли обживемось на новому місці.

Я дуже хочу мати змогу повернутися до неспішних інтровертних занять, які дозволяють відімкнутися від зовнішнього світу.

І кожен шматочок з яким розгортатиметься це епічне зображення буде нашим звʼязком з тодішнім Києвом.

Олена Степаненко
СКАРБ

"Гарний перстеник, – каже Кася, журналістка і борчиня за права жінок із Вроцлава. – Дуже тобі пасує". Я дякую і стискаю кулак, зосереджуючись на тьмяно-кремовому оніксі, щоб стримати сльози. Це мій єдиний скарб.

На другий день війни ми повернулися у свій дім – і не впізнали двору. О 5 ранку в десятий поверх поцілив осколок і прошив навиліт квартиру наших сусідів через під’їзд. Червоно-жовту бруківку вкривав шар теплоізоляції із домішками березових гілок та арматури. Я піднялася у квартиру і почала гарячково пакувати речі, документи і харчі з тим, щоб усе влізло в один наплічник. Окремо загорнула кілька золотих прикрас і жменю срібла – переважно подарунки мами і чоловіка. Єдину пам’ять від бабусі – срібне сердечко, що відкривалося, як річкова скойка. Великий дукач і сережки з павами, зроблені на замовлення. Я вдягла їх один-єдиний раз, на день народження сина. Не знала, що буде, але взяла, щоби обміняти на хліб чи молоко в разі потреби. Не знала одного: коли хліба немає, його неможливо на щось виміняти.

Скільки не прокручую в пам’яті ту мить — не можу згадати, де могла подіти той пакунок зі "скарбами". Не згадаю, чи мала на пальці обручку. Здається, мала. Зараз її немає і жодна сила не примусить мене пригадати, куди вона поділася. Так, ніби я заплатила Харону за те, щоб він посадив нас у човен на інший берег життя. Сам встановив ціну, сам забрав належне.

А за два тижні у Львові — в маленькій кав’ярні в центрі я несподівано зустріла Аліну. Ми були сусідами, аж поки за два місяці перед війною вона не купила квартиру в Гостомелі. Дуже раділа, що перед будинком є ціла сотка газону: "Ось зроблю ремонт, потепліє, і приходьте всі на шашлики," – казала вона. Тепер говорить: "Від мого дому лишилася сама табличка із написом: нам належить ця сотка землі. Тож відбудуємося – і запрошую на новосілля".

Мені тремтять руки. На Аліні – чудові сонячні згарди.

– Ох, які гарні!

– Забрала всі прикраси, каже, – щоб кадирівцям не дісталися.

– А я все загубила. Здається, навіть себе.

Аліна пригортає мене до грудей, як велика тепла мама, потім відсторонюється, порпається у торбинці і дістає посріблений перстеник із кремовим оніксом.

– Тримай! Це тобі оберіг на нове життя. До речі, його викували на моє замовлення тут, у Львові. Ну чого ти плачеш, дурненька? Чого ти знову плачеш?

Богдана Романцова
ЦУКОР

Час на війні вимірюється по-новому, я тепер його міряю їжею. Власне, все моє життя зараз – це роздавання їжі біженцям на львівському вокзалі. Мене запитали, де знайти книжковий магазин, лише один раз за півтора місяця. А чи є в каві цукор питають кількасот разів за день. Раніше я думала, що знаю про час дуже багато, але виявилося, що не знаю майже нічого.

120 млинців – це 3 хвилини і 5 секунд. За цей час я роздала їх у середу. Приїхали Маріуполь і Краматорськ. У багатьох жінок на руках були маленькі собачки, такі особливо бояться вибухів. Собаки дрижали дрібно, ніби досі чули сирени. Я іноді потайки виношу їм паштет, просто у баночках. Тваринам солодкого не можна, і я даю цукерки їхнім господиням. Господині завжди радіють цукеркам, хай їм 10 чи 75.

12-літровий баняк чаю – це 25 хвилин, якщо за ранок не прибуло жодних потягів. Якщо хтось приїхав, то хвилин 15. Каву випивають швидше, ніж чай, завжди. Вчора я познайомилася з юною дуже сміливою підліткою з Маріуполя. Вона місяць провела у підвалі, але сказала, що в порядку і відмовилася від цукерок. Вона не хотіла цукру, і такі випадки запам’ятовуєш.

Ще один дефіцитний товар – стаканчики. Пачка стаканчиків щезає за півгодини. У понеділок біженка з Краматорська попросила налити каву саме в ось цей стаканчик, "бо він красивий". Я їх давно не розрізняю, а це ж особливе вміння – бачити помічати красу паперового стаканчика.

Велика каструля вівсянки, літрів на 15, – це ціла година. Солодка рисова каша – лише півгодини. Зранку нам завжди приїжджають каструлі "Від Діани". Діана, ймовірно, встає о п’ятій, і її каша така смачна, що до неї навіть не доводиться додавати цукор. Дорослі теж люблять кашу – ви знали? Думаю, зараз стіна між поколіннями в контексті рисової каші тоншає.

20 літрів супу - це півтори години, якщо наливати у відкриті тарілки. І лише година, якщо в акуратні закриті, крафтові. Тут як в літературі – форма має значення. У нас є героїчна куховарка, яка сама за день робить літрів 40 другого, стільки ж першого, а ще це її млинці з вишнями я роздала за три хвилини. Вона вибачалася, що не виходить готувати швидше.

Щоранку одна львів’янка приносить нам три величезні пироги. З яблуками і смородиновим варенням. Вона пече їх майже всю ніч, аби принести рівно о дев'ятій ще теплими, а потім піти на роботу. Пані не бере в нас кави вдячності, ні з цукром, ні без цукру. Мовчки лишає пироги на картонці, аби назавтра принести нові.

Місяць тому до нас почав приїжджати Сєвєродонецьк. Безліч родин, величезні, буквально напхані до стелі потяги. Багато хто з біженців одразу казав: "Ми з Сєвєродонецька, вибачте, можна чаю?" Але вразило не це. Вразило те, як сильно їм хочеться солодкого. Вони клали по три столові ложки цукру у невеликий стаканчик. Питали про печиво. Просили один кексик. Ми їмо солодке, коли нам страшно. Якщо не знаємо, коли наступного разу буде їжа. Ми їмо солодке, бо хочемо повернутися у безпечний час дитинства, коли над головою не літали ракети.

Два тижні тому із гуманітаркою приїхали мадленки, на них так і написано – "Madeleine". Запаковані акуратно в окремі пакетики, аби кожному була своя, особиста мадленка. У них я час не міряю, мадленки бережу. Даю лише дітям, і так кожен несе у майбутнє шматочок свого Комбре: Маріуполь, Краматорськ, Миколаїв, Попасна. Так вибудовується тяглість спільної пам'яті. Так ми бережемо внутрішні міста, а їх жодному окупанту не зруйнувати.

Нарешті, сам цукор. Чистий пісок, який пересипається у нашій волонтерській клепсидрі. Цукор – основа і підвалини усього на вокзалі. Остання наша поставка, 45 кілограмів цукру від польського волонтера Гжегожа пішла за два дні. Я чомусь думала, що вистачить на довше, але реальність сувора, а чай солодкий.

Коли ми переможемо, я, напевне, місяць не їстиму цукерок. Почну нарешті пити каву без цукру. Відмовлюся від булочок. Дайте тільки дочекатися. А поки у нас вистачить цукру на весь Сєвєродонецьк, на Маріуполь і на Херсон. Тільки приїжджайте, будь ласка, на львівський вокзал.