Дієслова рухомого часу. Есей Іванни Скиби-Якубової

Есей буде надрукований у новому випуску артбуку  Telegraf

Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

Моє тіло шукає прихистку. Моє горло шукає мови. Зламаний світ прагне перезібрати себе. Розшматовані словники шурхотять випаленими сторінками, на яких вцілілим лишається найголовніше. Буття у світі все чіткіше набуває форми любові. Любові як важкої роботи, безперервної дії, безупинного акту творення.

Колись я стверджувала, ніби дієслова — не надто важлива частина мови. Ніби все ключове може бути ословлене іменами. Ніби "Чай. Ліжко. Долоні" цілком самодостатні без "Наливає. Розстелю. Розімни". Певна логіка в цьому є. Існування не потребує активного словника. Існування матеріальне і намацальне. Навіть складніші його елементи, такі як "біль, задоволення, втома" можуть обійтися без дієслів — сконцентровані на собі.

Інакше — з буттям. Якщо існування є перерозподілом мікроелементів, колообігом кисню і вуглекислого газу, білків, жирів і азоту, то буття є безперервним творенням світу. Бути — дієслово часу рухомого. Часу вічно обмеженого й водночас нескінченного.

У Берейшит, Книзі початку світу, Бог створює, ширяє, каже, бачить і відділяє.
Тож чи не мусимо й ми, створені на подобу, — так бути?
Відділяти — зерна від полови; підвладне нам — від непідвладного; чужих від своїх і красиву неправду — від правди, з її синцями утоми.
Бачити — несправедливість, аби могти їй протидіяти; неідеальності — аби їх ніжно редагувати; красу — аби дякувати за неї.
Говорити — до тих, кому треба втриматися за голос. Казати — про те, що болить, нам чи тим, котрі довірили нам говоріння за себе. Озвучувати — окреслювати свій обрис у світі. Наказувати — собі діяти.
Ширяти — перебувати у вічному русі, будувати мости між непоєднуваним: між землею і небом, між війною і миром, між старим і новим. Між собою та іншими. (Тонкощі перекладу дадуть нам додаткових вимірів. Можемо з’ясувати собі, що Господь у перших рядках Великої Книги дихає — й спробувати дихати так, щоб подихом зігрівати холодну пустку.)
Створювати — світ, співрозмірний нам, обрисам наших тіл, нашим мріям. Світ, більший за нас. Світ, який можна залишити в спадок.

בראשית‬ — "на початку". "Бе-решит бара Елокім" — "На початку сотворив Господь". Так відкривається Книга Творення. Християни називають її Книгою Буття. Буття й є творінням, творіння і є буттям.

Люди, що писали Берейшит, за початкову форму дієслова мали не інфінітив, як у більшості мов, відомих на наших теренах, а третю особу однини чоловічого роду минулого часу, себто "був; сказав; сотворив". Як це впливало на них? На чому розставляло акценти? На минулому часі дії чи радше на її суб’єктності: не загальне, до будь-кого придатне "бути", а ж був — хтось, сказав — хтось, хтось має нести відповідальність. Утім, це трошечки спекуляція. Як і спроби вифантазувати мову, в якій початковою формою буде "є". Або й "буде". Хоча, чи ж не таку мову ми вифантазовуємо — ось зараз? Мову, яка стверджує: ось ми — є. Ось ми — будемо. Нині й до самого кінця світу. Можливо, не так уже й віддаленого у часі.

Отже, на початках світу, Господь створює, ширяє, каже, бачить і відділяє. Нам сьогоднішнім хотілося б бачити серед цих дієслів — любити. Втім, любов, אַהֲבָה, у Берейшит, якщо мені не зраджує пам’ять, з’являється аж у главі Ваєра. Перший, хто ословлено любить, — праотець Авраам. Любить свого сина Ісаака, і любов ця, щойно прописавшися літерами авраамічного шрифту, одразу вимагає жертовності. У наш час перетворення мови й буття дозвольмо собі ще одну спекуляцію: чи не тому саме від нього, Першого Люблячого, ведуть своє походження три великих релігії, які багато в чому визначають нинішній світ?

Що там, до речі, зі світом?
Хай мова тут змінить свій плин і заговорить інакше.

Навесні 23-го до мене повернувся мій пес: від початку вторгнення він жив із моєю родиною в Кривому Розі. "Нарешті, — подумала я, — в мене буде компаньйон для довгих прогулянок". Якщо 22-й складався з волонтерських роз’їздів у такі частини Харкова й передмість, про існування яких я й не підозрювала, то зима 23-го звела мою географію до кількох задержпромських кварталів. Пес мав цю обмеженість розірвати.

План не спрацював. День за днем ми переходили Зоопарковий міст, ішли в сад Шевченка і, дійшовши до Оперного театру, розвертались назад. Тіло погоджувалось існувати виключно в виокресленому просторі ілюзорної безпеки. В колі діаметром трохи більшим за два кілометри. Гончарівська гребля, вулиця 23 серпня, Молодіжний парк із кенотафом Миколи Григоровича й пам'ятним знаком УПА залишились десь за межами світу, який я могла "контролювати". Світу, в якому зі мною мусило нічого не статися.

Рука тягнеться уточнити: "не статися нічого поганого", та правда у тому, що не статися мусило нічого узагалі. Якщо ілюзорною запорукою фізичної безпеки стало перебування в залізобетонних стінах харківського конструктивізму, то безпека психологічна вимагала цілковитої передбачуваності, рутини, доведеної до автоматизму. Будь ласка, нічого нового.

(А були ж бо часи, коли "ходити" автоматично означало "віднаходити щось нове"!)

Нового й непередбачуваного вистачало в роботі, змінній специфіці обстрілів та логіці відключень електроенергії. Новим щодень був ландшафт, новим був список імен тих, кого в цьому ландшафті можна було зустріти. Новими — межі свого й чужого болю, з яким доводилось мати справу. Біль ріс, ніби тісто в діжці, і там, де ще вчора між двома можна було випростати руку, наступного дня лишалось хіба ледве-ледь ворушити пальцями, аби випадково не торкнутися до пекучого.

Світ звузився до фіктивної підконтрольності.
Я й досі мушу вигадувати приводи розширити свій ареал. Тому так люблю, коли в це зболене місто приїздять гості — люблю водити їх на Гончарівську греблю і до перших хоробрих. Довші прогулянки "разом" психіка дивним чином не заперечує. Може тому, що світ — це і є співбуття?

У цьому звуженому просторі моє буття як творіння перейшло в простір ідей, текстів, поєднування людей між собою. Хоча чимдалі більше руки прагнуть матеріальності: звести стіну, обробити город, вбити ворога. Знищення ж може теж бути актом творення?

Водночас світ остаточно позбувся меж. Промовляння відлунює на іншому боці земної кулі. Протикорабельні міни виносить на узбережжя, здавалося б, непричетних держав. Байдужість одних стає запорукою смерті інших.

Світ, з яким ми мусимо взаємодіяти, розширився й географічно, в нашій власній вимозі нести нашу історію далі, шукати постійного перекладу наших досвідів; і метафізично, в потребі ходити на виворотний бік реальності для пояснення собі самих себе.

Здається, в школі учили, що саме так створювався Всесвіт: в постійній пульсації, звуженні й розширенні.

У цій пульсації, як при пологах, розширюється любов. Господь сотворив нас більшими за самого себе: саме з любові ми починаємо наш акт творення. Нашу відданість справі. Самé наше буття у світі, дієве й озвучене, є безперервним актом любові. Щоденної праці серця, яке так втомлено й так природно відділяє, бачить, говорить, рухається й витворює. І, звісно, любить.

Іванна Скиба-Якубова,
поетка, публіцистка, виконавча директорка Радіо Хартія