Поезії білоруських авторів зі збірки Ії Ківи “Ми прокинемось іншими”

Опубліковано: 01.06.2021,  Переглядів: 55

У “Видавництві 21” побачила світ книжка Ії Ківи “Ми прокинемось іншими: розмови з сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє Білорусі”. До збірки ввійшли 10 розмов з білоруськими письменниками та інтелектуалами, серед яких – Уладзімєр Арлов, Альгєрд Бахаревіч, Уладзь Лянкєвіч, Мария Мартисевіч, Вальжина Морт, Таццяна Нядбай, Ганна Сєвяринєц, Дмітрій Строцев, Андрей Хадановіч і Юля Цімафєєва.

Окрім розмов, книжка містить вірші білоруських авторів у перекладах Маріанни КіяновськоїОлександра Ірванця, Наталії БельченкоІї КівиВ’ячеслава ЛевицькогоОстапа СливинськогоЛесика Панасюка та Дарини Гладун.

Таццяна Нядбай, з білоруської переклала Наталія Бельченко

* * *

Промовляй до мене, що все буде добре
промовляй
словом не перетвориш пекла
на звучний рай
рідний край нас іще не понищив
ще не край
потурай моїм слабкостям і важливі слова
промовляй

і хоча сурми янголів
там, за стіною я чую,
їхній спів мою спрагу червоно виною вгамує
що виходить тепер з берегів параной моїх всує
коли ми під мелодії арф вичищаємо стаєнку тую
це нічого: хай арії
там, за стіною я чую

ну а поки що мовчки у темний колодязь гляджу
бачу прірву, але не тримаю як треба межу
ворожу і хрещуся, а потім ізнов ворожу
і завдячую суттю непевності та міражу

все здійсниться як мовиш, проте, вірогідно, без нас
чи собою не будемо, в’язні із тюрем якраз
повиходять і будуть гортати свій вкрадений час
а ми снів золотих продивлятись почнемо запас

02.02.2021

Ганна Сєвяринєц, з білоруської переклав Остап Сливинський

* * *

Одні казали: я чую їхній грім звіддалік.
Інші скептично мружили око.
Ми гадали: а що, коли знов — тридцять сьомий рік?
І проґавили прихід його ненароком.
Він їздив із нами в трамваях, ходив із нами в кіно.
Сидів із нами на лавці, пив пиво чи колу.
Іноді всупереч нам, іноді — заодно,
особливо, коли на перший дзвінок вів дитину до школи.
Він був наче ми. Не мусив вириватись з-за ґрат.
Він — тут, зовсім поруч, не хоче назад,
хіба лише зветься тепер дві тисячі двадцятий.
Так, йому змінити ім’я — наче булку з полиці узяти.
І тридцять сьомий — також не вперше. Він з нами давно.
Й триватиме з нами це зле чорно-біле кіно,
доки не завчимо його лик, наче власний у люстрі мутному.
Поглянь-но на себе. Ти вчора змовчав перед злом.
Скорився начальству. Злякався. Не вийшов із дому.
В очах твоїх стигне байдужість. І никнеш чолом.
Отож стережися. Він тут, у тобі — тридцять сьомий.

15.08.2020

Альгєрд Бахаревіч, з білоруської переклав В’ячеслав Левицький

* * *

Анатомія міста — стрімкий перерíз,
Та бридливо очей не відводиш.

На рожен і у жорна давно ти не ліз,
І лишився за спиною затхлий підʼїзд,
По завулках найліпшого з тисячі міст
Ти рушаєш з останнім походом.

Пʼяний спальник в околицях,
тягнуться дамби-доми.
І сусіди на лавці
в буденних обіймах чуми.
Ось вони, а ось ми.
Ось вони, а ось ми,
І ковток осоруги збігає грудьми,
Грудомаха незгоди уже стугонить,
І з оголених горл вилітають вогні
Й передмістя охоплять…

Білорусь, отже, Парки — 
із льоном у білих тонах.
Порожнітимуть парки,
хіба лиш за деревом осінь, а може, війна.
Коліщата залізну тюрму понесуть на роботу (це денна пора!).
І здається нам часом: насправді усе тільки гра.

Похоронені в рідній країні живцем
І спаплюжені вщент щонайвищим жерцем,
Ми — це сотня чи, певне, дві сотні.
Хоч і крові своєї боятися звик,
Залунає «Жыве» — почувайся живим.
Збережімо це «ми», несподіване «ми»
до Нового Приходу.

Перемоги Пандора, беззбройний Ахілл…
Найдешевший смартфон — історичний архів.
Що сьогодні ти вдієш у смертній любові?
Я прокинутись хочу без жодних новин,
Ну, а нині — туди, до напружених спин.
Ще не відані лики злилися в один,
Насторожений, напоготові.

Йдім до центру! Торкнуся твоєї руки,
Щоб рушати у ритмі людської ріки,
Щоб пірнути в її повноводдя.
І зривається
вулиця
напереріз
коліщатку тюрми.

Ось вони, а ось ми.
Ось вони, а ось ми.
І затято очей не відводиш.

серпень 2020 р.

Мария Мартисевіч, з білоруської переклала Маріанна Кіяновська

* * *

НАРОДИ ПРЕЗИДЕНТА

Ти кажеш, що голка цензури тобі зашиває рот
і блювотніше, ніж сьогодні, ніколи більше не буде.
Як на мене, все у твоїх руках, кладеш на живіт їх — ну от:
Народи президента, якого хочеш, — собі, і хай тішаться люди.

Ти кажеш, Народ і Мова зійшли нанівець, дощенту.
В чім же річ? Візьми й народи президента.

Скажи собі: «Наче справжні Лінкольн і Кеннеді», —
і візьми народи тоді.

І він виросте, й переможе все, яке тільки є, зло світове:
Папа Римський сидітиме коло нього ліворуч,
Голуб Миру сидітиме на плечі, білий сливе,
а біля ніг його — королева Британії, поруч, —

бо ви молодця, матусю, і все зробили, як треба,
і тепер воно все буде во ім’я Отця і Сина,
і орел демократії заширяє там, де твоя країна,
хоч, можливо, там буде всього лише мирне банальне небо.

І ти є причина того, що велике щось здохло в лісі —
приймаючи в післяпологовому журналістів малими групками,
відмовишся від вілли в Ніцці, на радість пресі та миротворчій місії
віддаси перевагу хутору десь під Крупками.

Ти посадиш при хаті півонії, флокси і мак.
Він вже штурхає ніжкою — це дуже хороший знак.
Відчуваєш — у лоні дрижить і клекоче плацента?
Народи президента.

Дмітрій Строцев, з російської переклала Ія Ківа

* * *

Хор мого народу

це не масовий захід

несанкціоновані
стогони і благання мордованих
енкаведешною шпаною
кагебешною і емвеесною наволоччю
у катівнях рувеес і в’язниць

це не масовий захід

передсмертні хрипи
повішених у лісопарках
заритих живцем
гопотою з омонівців

це не масовий захід

це розірвана матка моєї країни
хор родової травми мого народу

10-18.09.2020

Юля Цімафєєва, з білоруської переклала Ія Ківа

* * *

КАМІНЬ СТРАХУ

Мені страшно.
Нарешті я вдома.

Я отримала в спадок
свій страх
сімейну реліквію,
коштовний камінь,
який передається
з покоління у покоління.

Наш круглий родовий валун,
викрадений колись
із панського поля.

Камінь не має рота,
не здатний ні крикнути,
ні сказати.
Він безпам’ятний,
вічний зародок,
усе, що він вміє, –
повільно і невблаганно
рости.

Ми годуємо камінь по черзі
через довгу пуповину роду:
прабабусі і прадіди,
діди і бабусі,
мати з батьком,
а там і я виросла –
тепер моя черга.

Ось правила догляду:
спочатку ти носиш
камінь на серці,
він п’є твою кров і
смокче життєві соки.
Камінь відучить тебе дихати
на повні груди;

потім дай каменю
піднятися вище,
зручно застрягти у горлі
і цідити твої слова.
Камінь відучить
говорити те, що ти хочеш;

і ось страх вилізає назовні,
обвивається камінною пуповиною
довкола шиї, вішається тобі на груди,
твоя завсідна противага.

Ах, яка краса! Це у вас від бабуні?
Так.
Ви ж його бережіть.
Обов’язково.

травень 2020 р.

Уладзь Лянкєвіч, з білоруської переклав Лесик Панасюк

* * *

— цілу ніч у дворі били людей
цілу ніч у дворі били людей

брехали собаки
брехали собаки

ви чули?

— заспокойся
тобі здалося
тобі здалося
нікого не били
нікого не били
бо ти б не почув
удари кийка по тілу

безшумно б’є
кийок по тілу

листопад 2020 р.

Андрей Хадановіч, з білоруської переклав В’ячеслав Левицький

* * *

Літо на березі Волі

Літо на березі Волі. До ранку недовго.
Смужечка сонця, а потім іще та іще.
Воля не ловиться в руки розряду земного.
Хвиля не ловиться в ріки, бо сонцем тече.

Хвиля міцніє — і світ на очах молодіє,
юний проснувся — і сліз не ховає старий,
сонце зринає — і вступить у місто надія,
день підступає — і страх покидає двори.

Двір упадає в завулок, завулок — у вулицю,
вулиця скверам, проспектам і площам домчить
вісточку: найочерствіліше серце розчулиться,
в найнеможливішу правду повірять умить.

Сонце підступить до всіх і не скривдить безвинного —
і перетвориться, хоч ти кого не візьми,
сплаканий раб у героя могутнього й вільного,
люди — в народ, а народ — так і буде людьми.

Пам’ять героїв у світло окутує просинь:
в сонячну смужку, гарячі скривавлені шви.
Вкрадений голос вертається в хор стоголосий.
Літо на березі Волі. Бери та пливи.

15.08.2020

Вальжина Морт, переклали з білоруської Лесика Панасюка і Дарини Гладун

* * *

БІЛОРУСЬКА МОВА

1.

Навіть наші матері не знають, як ми з’явилися на світ,
як ми самі, розсунувши їхні ноги, вилізли назовні.
Так вилазять після бомбардування з руїн.
Ми не знали, хто з нас хлопець, а хто дівчина,
і жерли землю, і думали, що жеремо хліб.

А наше майбутнє —
гімнасточка на тонкій ниточці горизонту —
що там вона тільки
не виробляла,
бля.

Ми виросли в країні, де
спочатку крейдою креслять двері
і вночі приїжджають дві-три машини
і звозять нас, але
у тих машинах були не чоловіки
з автоматами
і не жінка з косою.
Так до нас приїжджало кохання
та забирало з собою.

Тільки в громадських туалетах ми відчували свободу,
де за двісті рублів ніхто не питав, що ми там робимо.

Ми були проти спеки влітку, проти снігу взимку,
і коли виявилося, що ми були нашою мовою
і нам вирвали язики, ми почали розмовляти очима.

Коли нам викололи очі, ми почали розмовляти руками.
Коли нам відсікли руки, ми розмовляли пальцями на ногах.
Коли нам прострелили ноги, ми кивали головою на «так»
і хитали головою на «ні»… А коли наші голови з’їли
живцем,
ми залізли назад у черева наших сплячих матерів,
як у бомбосховища,
щоб народитися знову.

А там, на горизонті,
гімнасточка нашого майбутнього
стрибала через вогняний обруч
сонця.

2. 

За твоїми межами, моя країно,
починається величезний дитячий будинок.
І везеш нас туди, Білорусе.
Може, народилися ми без ніг?
Може, не тим богам молимося?
Може, тобі від нас лихо?
Може, ми невиліковно хворі?
Може, нема чим тобі нас годувати?
Та хіба ж не вміємо ми жебракувати?

Може, ти ніколи не хотіла нас?
Але ж і ми спочатку
не вміли тебе любити.

Твоя мова така маленька,
що й розмовляти ще не вміє.
А ти, Білорусе, в істериці,
тобі все здається,
що акушерки переплутали згортки.
Що ж тобі зараз, годувати чуже дитя,
молоком своїм поїти мову чужу?
Мову, що лежить синя на підвіконні.
Чи мова це, чи паморозь минулорічна,
чи паморозь це, чи тільки тінь від ікони,
чи тінь це, чи просто нічого.

Це не мова.
У ній нема жодної системи.
Вона, як смерть, раптова і нерозбірлива,
як смерть, від якої неможливо померти,
як смерть, від якої мерці оживають.

Мова, задля якої дітей кладуть на пательню,
мова, задля якої брат убиває брата,
мова, від якої нікому не врятуватися,
мова, що народжує виродків-чоловіків,
народжує жінок-жебрачок,
народжує безголових тварин,
народжує жаб із людськими голосами.

Цієї мови не існує!
Вона навіть не має системи!
З нею розмовляти неможливо,
вона одразу б’є в морду!
Навіть на свята
цю мову в місті не розвісиш…
Її вже не прикрасять ні феєрверки,
ані неон,

а я клала на ту систему свій АКОРДЕОН.

А мій акордеон —
він як розтягне міхи
— як гірські верхи —
такий мій акордеон.
Він їжу бере з руки,
він лиже та, як дитя,
не злазить з моїх колін,
але, якщо треба, він
покаже своє траляля!

Уладзімєр Арлов, з білоруської переклав Олександр Ірванець

* * *

Ворожіння на чаїнках 27 липня*

Заварю
у порцеляновім горнятку
з «Погонею»
чаю,
поворожу на чаїнках:
чи довго мені
жити у домі
населеному чужими людьми
і непоквапними тарганами
серед яких у мене
завелася останнім часом
парочка цікавих співрозмовників,
чи довго мені
жити на вулиці
де коти цього березня
уже не пригадували
моєї кицьки Босоти,
чи довго мені
жити в місті,
де садять за грати
поетів, які колись
були розвідниками
нашого майбутнього,
чи довго мені
жити в країні,
котра все частіше
приводить у пам’ять
історію про павука,
якому відірвали ноги
і наказують бігти,
а оскільки він бігти не може,
робиться висновок, що
вуха у павуків
знаходяться на ногах.
Заварю
у порцеляновім горнятку
з «Погонею»
чаю,
і танець чаїнок
залишиться головною подією
цього дня.

*27 липня день прийняття Декларації про державний суверенітет Білорусі (1990). До 1996 року урочисто відзначався як День незалежності Республіки Білорусь. Однак дикретом Лукашенки був перенесений на 3 липня день визволення Мінська від німецьких окупантів.

 

Без категорії