Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Джозефа Манкевича

220
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Джозефа Манкевича

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Джозефа Манкевича:

"Джозеф Манкевич (1909-1993) епізодично з’являється у фільмі Дейвіда Фінчера "Манк" (2020) – коли приїздить до брата, щоб, подібно до багатьох інших, застерегти Германа від конфлікту із керівництвом студії, а тим більше – з усемогутнім медійним магнатом Вільямом Герстом. Справляє враження конформіста, яким, скоріш за все й був, беручи до уваги засадничо "нереволюційний" характер його кінотворчості, а надто – геть скандальну зміну ідеологічних акцентів у фільмі "Тихий американець" (1958) за однойменним романом Ґрегема Ґріна, на догоду усе ще панівному в той час макартизмові та полюванню на "комуністів" і відьом.

У багатьох відношеннях він був протилежністю до богемного, невгамовного старшого брата, якого пережив на цілих чотири десятиліття, хоча був лише на 12 років молодшим. Водночас він багато в чому його наслідував: так само закінчив Колумбійський університет, захопився журналістикою, працював рік-два у Берліні і врешті, на запрошення брата, перебрався до Голівуду – писати сценарії й заробляти гроші на хвилі стрімкого поширення звукового кіно. 1946 року він зробив свою першу режисерську спробу, доволі успішну (Dragonwyck), а через кілька років отримав підряд двох Оскарів (чотирьох тобто – і як режисер, і як сценарист) за "Листа трьом дружинам" (A Letter to Three Wives, 1949) та "Все про Єву" (All About Eve, 1950). Це справді його найкращі фільми, які я настійно раджу подивитися, особливо другий (справді – must-see), а ще – пречудову екранізацію Шекспірового "Юлія Цезаря" (1953) з дуже добрим Джеймсом Мейсоном у ролі Брута та молодим Марлоном Брандо в ролі Марка Антонія.

З інших робіт Манкевича-джуніора заслуговують на увагу "нуарові" "Десь серед ночі" (Somewhere in the Night, 1946), "Будинок чужих" (House of Strangers, 1949) та "Безвихідь" (No Way Out, 1950), квазі-історична "Босонога графиня" (The Barefoot Contessa, 1954), екранізація п’єси Тенесі Вільямса "Раптом минулого літа" (Suddenly, Last Summer, 1959) – з Елізабет Тейлор та Кетрін Гепберн у головних ролях, і дотепна комедія "Гра на виліт" (Sleuth, 1972) за п’єсою популярного свого часу Ентоні Шефера, з чудовим дуетом Майкл Кейн – Лоренс Олів’є у головних ролях. Це, власне, був останній фільм 63-літнього Джозефа Манкевича, хоча він прожив іще 20 років, і навіть був у 1983-му членом журі Берлінського кінофестивалю.

image

Глядачі мого покоління пам’ятають, либонь, популярний за совєтських часів фільм Манкевича "Клеопатра" (1963) – квінтесенцію голівудського стилю з його пихою, марнотратством і фальшим мелодраматичним патосом. Шестигодинна стрічка, скорочена до чотиригодинної, – це всього лиш помпезна і претензійна мильна опера в коштовних квазі-історичних декораціях, знята за 30 мільйонів тогочасних доларів (разів у п’ять-шість дорожчих від нинішніх). В Америці вона так і не окупилася, хоча й принесла врешті певний прибуток завдяки експорту.

Чим найбільше відзначився фільм – це рекордним на той час мільйонним гонораром для Елізабет Тейлор, рекордною (для книги Гінеса) зміною 65 убрань для головної героїні, а також паралельним бурхливим романом Елізабет із Річардом Бертоном (запрошеним на роль Марка Антонія), що завершився врешті шлюбом – найтривалішим з-поміж усіх її інших, доволі численних (хоча обоє на час зйомок були одружені з іншими партнерами, чим, власне, й привернули увагу жовтої преси не менше, ніж своїми ролями у фільмі). Джозеф Манкевич, слід віддати належне, не рвався знімати цієї стрічки (і згодом жалів за скоєним), проте спокусився запропонованим чималим бюджетом після того, як Рубен Мамулян завалив розпочаті зйомки і продюсери звернулись до Джозефа із проханням порятувати проект. Фільм отримав десяток номінацій на Оскара, проте виграв лише чотири нагороди, суто "технічні" – за найкращі костюми, декорації, спецефекти, а також за справді добру операторську роботу.

Важко повірити, що "Клеопатру" і "Юлія Цезаря" знімав той самий режисер (із бюджетом разів у двадцять меншим!), проте саме для цього, можливо, й варт подивитись обидва фільми (чи бодай шматок "Клеопатри"), щоб відчути і велич, і вбогість голівудського кіно, а заразом і драматичне становище талановитих людей, котрі обслуговують цю велетенську комерційну машину".

21 травня 2021
220
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: