#PEN_TEN: Інтерв’ю з Юлією Мусаковською

Опубліковано: 18.06.2020,  Переглядів: 160

У рубриці #PEN_TEN поетка та перекладачка Юлія Мусаковська розповідає про те, як знайти слова, щоб промовляти у своїх текстах до українців у різних куточках країни, чи втратить література своє значення у час нових інформаційних технологій та чи може слово змінити щось в умовах війни.

1. У чому, на вашу думку, найбільша відповідальність письменника/перекладача у наш час?

Що може письменник у сучасному VUCA-світі, нестабільному, невизначеному, складному і неоднозначному? Дуже мало і дуже багато водночас. Письменник – це такий собі лоренцівський метелик, який напозір незначними рухами здатний спричинити суттєві зсуви, зміни в майбутньому. Це переконання мотивує мене продовжувати писати – замість того, аби зосередитися повністю на фаховій сфері, в якій багато років успішно працюю поза літературою. Я гостро відчуваю, що бездіяльністю можна порушити тонку матерію прийдешнього часу. Література – це моя соціальна відповідальність, немовчання у власний спосіб про те, що вважаю важливим.

З іншого боку, в нашому суспільстві письменника завжди сприймають як людину публічну і лідера думок. Від нього очікують, до прикладу, інструкцій щодо виходу країни із кризи чи закінчення війни. Є велика спокуса висловитися, але потрібно відчувати ту межу, де закінчується твоя експертність.

2. Чи може письменник у наш час лише писати книжки, не висловлюючи свою позицію з актуальних питань і не долучаючись до соціальних і правозахисних проектів?

Вже самим творенням літератури, написанням книжок автор висловлює певну позицію. Різні читачі знаходять у літературі своє: хтось – розвагу, хтось – психотерапію, а хтось – стимул до дій.

Зрештою, письменники – не прибульці з іншої планети, вони такі ж люди, як і всі решта. Серед них є суспільно відповідальні, а є ті, які воліють обмежуватися тим, що цікавить і стосується лише їх особисто. Ми не маємо права чогось вимагати від письменника, навіть якщо йдеться про активну соціальну позицію. Але тут постає питання: як тоді самому письменнику живеться з усвідомленням того, що він чи вона має силу щось змінити – але не робить цього?

3. Чи може слово змінити щось в умовах війни?

Слово здатне змінити абсолютно все. За своєю природою слово – потужний інструмент, а в умовах війни – це зброя. Слово здатне давати надію і зцілювати, але також вселяти зневіру і знищувати. Відомо, що назви, які дають речам чи явищам, ключові формулювання насаджують ставлення до них – до прикладу, “ніколи знову” проти “можем павтаріть”.

Цитуючи стародавній китайський трактат Сунь-дзи: “Війна – це мистецтво брехні”, – отже, зростає роль слова у вигляді дезінформації та пропаганди. Письменнику важко прийняти таку змінену, руйнівну функцію слова. Література може протиставити цьому іншу функцію – фіксувати та (пере)осмислювати події без втрати людяності. Навіть попри те, що єдиний прийнятний спосіб закінчити війну – це перемогти.

4. Як виглядає ваш творчий процес – ви працюєте у визначені години чи коли приходить натхнення?

Тривалий час поєднуючи літературну діяльність із роботою у сфері розробки програмного забезпечення, я навчилася доволі ефективно розподіляти свій час. Роль на стратегічному рівні організації накладає велику відповідальність, але і дає свободу дій та уможливлює гнучкість планування власних активностей. Використовую всі можливості – намагаюся вивільнити час на письмо, коли приходить натхнення – вийти на коротку прогулянку чи усамітнитися з кавою, а також буквально бронюю години у календарі для творчої роботи, роздумів, досліджень та нотаток. Багато пишу в подорожах, відпустках – зараз пандемія диктує нові правила, тому розрадою стають короткі вилазки у живописні місця Львівщини.

5. Що найбільше вас захоплює в роботі письменника/перекладача?

Автор із його твором і читач схожі на дзеркала, які встановлюють одне навпроти одного. В результаті їхньої взаємодії народжується множина реальностей, схожа на дзеркальний коридор. Навіть коли автору здається, що він чи вона лише відтворюють існуючу реальність, він відчиняє цей символічний портал, а те, що станеться далі – найцікавіша загадка.

Переклад – це своєрідне вишуковування твору у мові перекладу, його відтворення наявними засобами цієї мови, а також винайдення нових. Цікаво спостерігати, як мова перекладу змінюється в ході цього квесту. До прикладу, під час роботи над перекладом книги Болеслава Лесьмяна “Садбожий спалахненець” Маріанна Кіяновська фактично створила в українській мові окремий особливий синтаксис і кілька тисяч неологізмів.

6. Як знайти слова, щоб промовляти у своїх текстах до українців у різних куточках країни?

Думаю, ключем є не так вибір і пошук особливих слів, як постійна системна робота, донесення текстів, ведення діалогу з аудиторією всіма можливими шляхами. Критично важливою є уважність до дійсності, завдяки якій приходять потрібні слова.

Маю велику віру в налагодження зв’язку на рівні “людина-людина”, він є визначальним для порозуміння між групами чи спільнотами. Після читань у Чернігові на фестивалі “Зелена сцена” минулого року до мене підійшла старша жінка і подарувала оберіг – крихітну ляльку-мотанку. Виявилося, що ця жінка – волонтерка, яка допомагає українській армії, і вона почула у моїх віршах саме те, чого потребувала в той момент.

Письменниця та літменеджерка Анастасія Левкова курувала нещодавній проєкт Українського ПЕН “Мереживо. Літературні читання в містечках України”, який передбачав зустрічі письменників зі слухачами в найбільш віддалених куточках країни – і це чудовий приклад такої роботи. Дуже сподіваюся, що проєкт відновиться і я теж зможу до нього приєднатися.

7. Чи втратить література своє значення в час нових інформаційних технологій?

В сучасному світі ми спостерігаємо тенденції до шаленого пришвидшення темпу життя і відповідного спрощення інформаційних форматів. Популярні жанри сучасності – це твіти, сторіз і статті у Вікіпедії. Проте, кожен тренд породжує антитренд, до того ж завжди існуватиме тип “складної людини”, якій потрібні лонґ-ріди, грубі книжки та камерні події. Література є сильним засобом протидії кліповому мисленню, від якого потерпає сучасне покоління.

Водночас інформаційні технології дають безмежні можливості для поширення. Літературі доведеться адаптовуватися до нових реалій – не сутністю, але формою і додатковими каналами зв’язку з аудиторією. І цей процес уже почався – зокрема під час карантину зріс інтерес до електронних книжок, літературних онлайн-подій чи просто стрімів із читаннями від авторів. “Цифрова трансформація” літератури, як і пошук нових перехресних жанрів, посилить інтерес до неї, до глибшого пізнання і складніших форматів.

8. Ким ви були б, якби не були письменником/перекладачем?

Якби мала менше емпатії, була би психологом. Або ж стала би акторкою театру, яка сотні разів відпрацьовує роль у тій самій п’єсі, прагнучи довершеності.

9. Три книги, які вас сформували, мали на вас найбільший вплив?

Все-таки у різні періоди життя це були інші книги. Серед особливо важливих для мене – цикл романів про Земномор’я Урсули Ле Ґуїн, “Сто років самотності” Ґабрієля Ґарсія Маркеса та “Палімпсести” Василя Стуса.

10. Три книги, які ви прочитали останнім часом і хотіли б обов’язково порадити іншим?

Під час карантину, коли довго перебуваєш у закритому просторі, приваблюють сюжети, які розгортаються навколо втечі. Раджу книгу мемуарів Тари Вестовер “Освічена” (відоміша версія назви –“Учениця”) про шлях малограмотної дівчинки, яка виросла в родині мормонів-відлюдників у гірському містечку, до докторського ступеня Кембриджського університету. І ще одну книгу мемуарів – “Втеча” Керолайн Джессоп про порятунок молодої матері з вісьмома дітьми із закритої радикальної релігійної спільноти у штаті Юта. Також рекомендую всім новий, багатошаровий роман Оксани Луцишиної “Іван і Феба”, в якому висвітлюються події Революції на граніті, і в центрі – втеча головного героя від самого себе.

PEN_TEN– рубрика Українського ПЕН, у рамках якої наші члени – письменники, перекладачі, журналісти, видавці та науковці – відповідають на десять запитань про свою професію, літературу і творчість.

Підготувала Катерина Чамлай