Юлія Мусаковська: "Поезія – це пошук співрозмовника"

1235
Роздрукувати
Мусаковська Юлія
Мусаковська Юлія
Українська поетка, перекладачка
Юлія Мусаковська: "Поезія – це пошук співрозмовника"

Юлія Мусаковська — поетка і перекладачка. Авторка чотирьох поетичних книжок, остання за часом "Чоловіки, жінки і діти" 2016 року отримала нагороду "Найкращий книжковий дизайн року" від "Книжкового Арсеналу". Лауреатка багатьох літературних конкурсів і фестивалів, зокрема I премії поетичного конкурсу DICTUM від видавництва "Крок", I премії літературного конкурсу "Витоки" від Острозької академії, II премії конкурсу видавництва "Смолоскип", III премії конкурсу ім. Б.-І. Антонича "Привітання життя", міжнародного конкурсу "Гранослов" та ін. Окремі вірші перекладалися багатьма іноземними мовами, зокрема англійською, литовською, польською та івритом. Перекладає шведських і американських поетів українською та сучасну українську поезію англійською.

Юлія називає себе некласичною літераторкою і стверджує, що в її голові весь час звучить своєрідне радіо. І сьогодні на його хвилях — не її улюблена музика, а розмова з нею самою — про свободу і дисципліну, роботу і натхнення, музику і книжки, ритм і рими, жіноче в поезії і в житті, багатонаціональність і почуття приналежності, пошуки свого голосу і важливість спільноти. Словом, слухайте.

"Я навчилася створювати собі простір для письма будь-де"

Ти тривалий час працюєш у сфері маркетингу та комунікацій (останні роки — обіймаєш керівну посаду) і водночас не менш успішно реалізуєш себе в поезії. Наскільки таке подвійне життя комфортне для тебе?

У сфері маркетингу та комунікацій я працюю з 2005 року, більшість цього часу — в ІТ, а літературою почала займатися значно раніше — писала вірші з дитинства. Здебільшого для себе, бо ніколи не відвідувала літстудій чи гуртків. І так сталося, що, доволі швидко знайшовши себе у професії, в якийсь момент я відчула, що мені потрібен додатковий простір для самореалізації. Так, наприклад, люди розбивають сад, щоб вирощувати квіти. Для мене таким символічним садом стала література. І зараз не лише видання книжок, а й спілкування з колегами, обмін досвідами та енергіями — важлива частина мого життя.

А ти уявляєш ситуацію, за якої ти покинула б основну роботу й займалася б лише літературою?

Мабуть, ні, адже моя професійна сфера — це простір для втілення ідей та обміну енергією, який для мене не менш важливий. Робота в маркетингу для інформаційних технологій — це не лише аналіз ринку та заглиблення у технічні терміни, а й створення концепцій і комунікацій із врахуванням особливостей людської психології. Це також про підняття престижу українських креативних індустрій, до яких належить ІТ, у світі. Мені подобається створювати значущі речі й поза літературою, змінювати середовище, зокрема, я люблю лекторську діяльність, якою почала займатися в останні роки.

Життя на два середовища нелегке, але завжди дає альтернативу і можливість перемкнутися, використати набутий досвід в іншому контексті.

Де і коли зазвичай тобі пишеться? Що є зоною твого письменницького комфорту?

Я навчилася створювати собі простір для письма будь-де. Щось на кшталт невидимої склянки, в якій можна усамітнитися й помедитувати. Це може бути тихе місце, а може, навпаки, — дуже гамірне, тут вирішальним є саме мій внутрішній стан. Я часто пишу в подорожах, транспорті дорогою на роботу та з роботи, у тому ж Uber-і. Або ввечері, коли вдома всі вже повкладалися спати. Насправді складно сказати, де я не пишу.

Це про спонтанність чи про дисципліну?

Радше про вміння цінувати час. Я намагаюся ловити натхнення, тому зазвичай пишу дуже швидко, коли перебуваю на якомусь емоційному підйомі або, навпаки, глибокому спаді. Іноді тексти виношуються довго, але потім "вистрілюють" майже блискавично.

"Сьогодні неможливо характеризувати поета винятково за місцем народження чи проживання"

— Наскільки важливий для тебе Львів як місце народження твоєї поезії? Чи відчуваєш ти зв'язок із його культурним і географічним ландшафтом?

Історично Львів завжди був багатонаціональним, і цим він відповідає моїй особистості. Мамин батько — з Вірменії, мамина мама — переселенка з Польщі, а татові батьки — із Сибіру та Кубані. Багатонаціональність несе в собі відголоски різних культур, з яких народжується продуктивна гримуча суміш, — саме такою є моя ідентичність і мій Львів. Інші міста України також мають свій шарм, наприклад, Київ. Але, попри те, що я часто отримую цікаві професійні пропозиції з переїздом до столиці, я ніколи не розглядала їх для себе.

image Поетки Оксана Куценко, Юлія Мусаковська, Ірина Цілик та Олена Гусейнова на "Книжковому Арсеналі-2017". Фото: Видавництво Старого Лева

Культурне середовище Львова також для мене дуже важливе. Це Грицько Чубай та Ігор Калинець, які вразили мене ще підлітком, бо їхні твори радикально відрізнялися від усього, що вивчали в тодішній школі. Це Маріанна Кіяновська, Галина Крук і Мар’яна Савка, з якими я познайомилася пізніше. І не лише з їхніми творами, а й особисто. Це і літературний фестиваль Book Forum (колишній Форум Видавців. Ред.), який щороку відбувається у моєму місті, перетворюючи його на масштабний осередок творчої взаємодії. Ця локальна спільнота невід’ємна від того Львова, який я ціную і люблю.

— Ти ідентифікуєш себе як львівську поетку?

Мабуть, ні. Я не відчуваю себе закритою у просторі Львова. Мені здається, сьогодні вже неможливо характеризувати поета винятково за місцем народження чи проживання, бо ми живемо у світі з відкритими фізичними (сподіваюся, карантинні обмеження — тимчасові) й інформаційними просторами. Ми настільки багато взаємодіємо з іншими континентами, менталітетами і культурами, що питання локальної ідентичності просто себе вичерпало.

Я, наприклад, чи не щодня перетинаюся по роботі з людьми з Північної Америки чи Ізраїлю, а це спонукає досліджувати місцеві традиції, менталітет, бо вони впливають і на моделі бізнес-поведінки. Я досить багато подорожую, певний час жила і навчалася у США та Швеції, у мене там залишилися зв’язки та друзі, я стежу за тим, що відбувається у цих країнах, — і в суспільстві, і в культурі. Для мене важливі шведські та американські автори, деяких з них я перекладала. Зі шведських класиків — це Тумас Транстремер і Карін Бойє (вона у багатьох аспектах схожа з Лесею Українкою), із сучасних авторів — Раґнар Стрьомберґ та Лінн Гансен; з американських — Воллес Стівенс, Джеймс Тейт, Тоні Моріссон та Урсула Ле Ґуїн (дві останні авторки відомі своєю прозою, але мають також потужний поетичний доробок).

— З моменту виходу твоєї першої збірки минуло десять років. Як за цей час змінилася поетка Юлія Мусаковська?

— Озираючись на свою першу книжку, я думаю, що сьогодні не видавала б її. З десяток віршів залишаються для мене актуальними, але в цілому вона — досить сира та учнівська, хоч і відзначена кількома преміями. Друга збірка "Маски", яка вийшла завдяки II премії "Смолоскипу", багато в чому була експериментальною. Я взагалі люблю експериментувати й шукати нове: у стилістиці, куті подачі.

А книжкою, в якій вже видно мене теперішню, в якій я частково знайшла свій голос, є третя збірка — "Полювання на тишу". Тексти з неї писалися в період, коли я готувалася до народження дитини, народила і на певний час радикально змінила спосіб життя. Крім того, ми з чоловіком переїхали в сільську місцевість, і для мене, міської людини, в якої навіть родичів у селі не було, тамтешня тиша відчувалася навіть на фізичному рівні.

— Ця книжка вражає кількістю мілітарної лексики, образів загроженості та катастрофи. Хоч тексти, що до неї ввійшли, були написані ще до Майдану. Ти собі це якось пояснювала?

— Переїзд із відносно комфортного міського простору в достатньо ізольований, зі своїми обмеженнями та специфікою, виявився для мене дещо травматичним. Можливо, тому в текстах цього періоду з’явилися образи боротьби. Але коли за деякий час після Майдану я повернулася до тексту, в якому виринає снайпер, у мене було відчуття, що я зробила щось погане, написавши цей вірш. Раціонально я розумію, що нічого не могла ним спровокувати, але відчуття холоду, що пробіг спиною, довго не відпускало. Загалом, той період життя країни був сповнений псевдостабільності й тривожних передчуттів, що не могло не відбитися в текстах.

image

Мене зачепив вірш "Вигнання", на прочитання якого сьогодні накладається і біженська, і воєнна оптика, з рядком "тілом ідуть війська".

Цей вірш загалом про вимушену зміну способу життя та звичного середовища існування. Зокрема, про досвід пологів і материнства, який не був для мене легким. Думаю, тут проявився внутрішній опір розтиражованому образу материнства як вищого блага та чогось ідеального, чим жінка не може бути незадоволена.

"Книжка дає відчуття великого твору, завершеної історії"

— Як тобі працювалося над четвертою збіркою "Чоловіки, жінки і діти"?

До неї частково ввійшли тексти з того ж періоду, що і в "Полюванні на тишу", а частково — вірші, пов’язані з Майданом і війною. Коли "Чоловіки, жінки і діти" були завершені й проговорені, я певний час взагалі не могла писати — настільки емоційно важко далася мені книжка. Попри те, що я не могла поїхати на Майдан (синові було лише два роки), я відчувала свою присутність там — фізично, емоційно, дуже інтенсивно.

Ти десь сказала, що "це більше книжка про "ми", ніж про "я". Це саме через Майдан у тебе виникла потреба говорити від "ми" і будувати, навіть перевинаходити, колективно-хорову ідентичність?

Так. У мене з’явилося тоді гостре відчуття приналежності. Я народилася й жила в Україні, але до Майдану 2013-2014 років у мене ніколи не виникало настільки сильного відчуття, що я належу до суспільства, спільноти, з якою асоціюю себе не за національністю, а за громадянською самосвідомістю і цінностями. Це був момент великого зсуву, тому в книжці суспільне невіддільне від інтимного. Під час Майдану в мене з’явилися близькі й важливі люди, тобто всі ці "Чоловіки, жінки і діти" — це "мої" люди.

У цій збірці всі мають свої відповідники: чоловіки — це глина, жінки — залізо, а діти — вогонь. Що для тебе стоїть за цим розкладанням на першоелементи?

— Менійшлося про трансформацію, можливість матерії переходити в інший стан. І водночас — про певну тотожність між усіма цими категоріями та групами. Жінки і чоловіки колись були дітьми, а діти стануть чоловіками або жінками. Тут ідеться про створення або ж перестворення світу, в якому все пов’язано, в якому всі є спільнотою.

А мені спала на думку ідея сили, як у фантастиці чи комп’ютерних іграх, яку ти можеш використовувати, щоб знищувати або рятувати…

— Можна інтерпретувати і так. Коли ми з "Аґрафкою" моделювали візуальні образи для книжки, то проговорювали, що залізо — це каркас, на каркас лягає глина, а вогнем усе загартовується. І у цьому є сила – кожного окремо і всіх разом.

image Фото: Видавництво Старого Лева

Як до тебе приходить усвідомлення, що певна кількість текстів уже є книжкою?

Я зауважила, що певний період живу в якійсь одній темі. Звичайно, це усвідомлюється не відразу. Часом потрібно написати кілька десятків текстів, щоб побачити патерн якоїсь концепції, а часом — фактично цілу книжку. Також дуже помічним може бути коментар збоку, погляд однодумців, яким довіряєш і чию думку цінуєш. Коли ми зі вже згаданою "Аґрафкою" працювали над "Чоловіками, жінками і дітьми", у мене на вході була робоча концепція, але після проговорення я її дещо переосмислила. Фактично і назва, і структура книжки склалися після розмов з Андрієм Лесівим і Романою Романишин.

— Тобто тобі ближче поняття книжки, ніж збірки?

Я, власне, ним і оперую. Для мене книжка — це певний життєвий період, певна ідея, що розкривається з тексту в текст, але щоразу по-різному. Книжка, об’єднана концепцією, на відміну від текстів за якийсь період, зібраних під однією обкладинкою, дає відчуття великого твору, завершеної історії. Мабуть, тут у мені говорить нереалізований прозаїк. На прозу мені банально не вистачає часу та ментальної готовності. Якщо вірші можуть бути фрагментарним заняттям, то проза — це розтягнута в часі робота, яка вимагає абсолютно іншого рівня занурення й зосередженості.

— А страху самоповторів у тебе не виникає?

— Я переконана, що уникнути самоповторів неможливо. Існує ж внутрішній стрижень, твоє "я", і все, що ти створюєш, на нього нашаровується. Але ловити себе на повторах якихось метафор, образів або тем мені також цікаво. Якщо я до чогось повертаюся, це означає, що якісь речі для мене настільки важливі, щоб досліджувати їх знов і знов, адже поезія — це дослідження себе та світу.

"Питомо жіночі досвіди неможливо ігнорувати"

Попри те, що рими "ховають" уже не перший рік, ти послідовно ними користуєшся. Чим для тебе є рими? Це ускладнення мети чи, навпаки, більша свобода, ніж верлібр?

— В останні роки верлібр стає для мене все важливішим, хоч я дуже обережно до нього підступала. Це лише здається, що писати верлібри легко – насправді ж зовсім ні. А ритм і рими просто є для мене чимось дуже природним. Я пояснюю це любов’ю до музики, бо від самого дитинства є дуже музикозалежною людиною. Насправді я не так часто її слухаю, але увесь час перебуваю ніби на певній хвилі. У мене в голові завжди грає своєрідне внутрішнє радіо з улюбленою музикою — це класика, джаз, фольк, рок, нішеві альтернативні гурти, — і воно формує мене, впливає на спосіб висловлювання, моє поетичне мовлення. Хоч верлібри так само підвладні музичним законам, просто це інший ритм і інша мелодика. В них, наприклад, неможливо змінити порядок слів, бо відразу ж зіб’ється дихання. А рими для мене — це спосіб дисциплінувати текст, але в міру — так, щоб це не обмежувало.

— Тобто рими — це форма дисципліни, яка дає тобі свободу?

— Виходить такий парадокс. Хоч у верлібрах ритм також може бути дисциплінарною рамкою.

У твоїх віршах часто присутній образ Іншого. Для тебе поезія — монолог чи діалог?

— Радше пошук співрозмовника, тобто діалог. Але такий, у якому необов’язково, щоб тобі відповідали, бо це може бути і діалог із собою, своїм іншим "я". А проговорення як таке допомагає знайти відповіді на питання. Іноді навіть у тому, як ти їх формулюєш.

Також у твоїх віршів дуже потужний жіночий голос. Наскільки тобі важливо працювати саме з жіночим досвідом?

— Питомо жіночі досвіди неможливо ігнорувати, бо вони значною мірою впливають на формування жінки як особистості. Наприклад, досвід материнства, про який я вже говорила і з яким працюю в поезії. Він радикально впливає на відчуття себе як жінки і розуміння того, як тебе сприймає суспільство. Ти починаєш бачити речі, яких раніше не помічала, або стикатися із труднощами, боротися з якими суспільство тобі здебільшого не допомагає. Ба більше, з народженням дитини тебе ніби переводять до іншої категорії, стосовно тебе починають діяти зовсім інші правила, а так не мало б бути, бо ти залишаєшся тією ж людиною, що й до пологів.

image Фото: фестиваль "Зелена сцена-2019", Чернігів

Я вважаю себе феміністкою і дотримуюся концепції, що жінки і чоловіки є різні, але рівні. Чоловічі та жіночі досвіди в переживанні подій та сприйнятті явищ можуть відрізнятися, але мають рівнозначну цінність. Мені цікаво досліджувати і цю специфіку, і себе як жінку, і жінок як особливу спільноту, й артикулювати питомо жіночі досвіди в поезії. У моїй наступній книжці також буде ціла низка текстів феміністичної спрямованості, але цією тематикою я не обмежуюся.

А як ти ставишся до поняття "жіноча поезія"?

Жіноча поезія — це вірші, написані жінками. Мене обурює, коли жіночий погляд інтерпретується як рамкований, що жіноча поезія асоціюється винятково з коханням та кавою. В українській поезії останніх років ми маємо, наприклад, величезний пласт жіночої поезії про війну і посттравматичний синдром. І це розбиває всі стереотипи про те, що, мовляв, існує поезія і жіноча поезія, відбійними молотками.

Якщо ми виокремлюємо жіночу поезію, то доречно говорити й про поезію чоловічу, бо інакше ми дискримінуємо і чоловіків, які також мають питомо чоловічі досвіди й особливий погляд на речі.

— І якщо вже ти проговорилася про майбутню книжку, не могла б ти розповісти про неї трохи більше?

Вірші в ній об’єднані ідеєю, що кожна маленька історія — насправді велика й важлива і що героїзм проявляється на різних рівнях. У збірці, зокрема, багато автобіографічних моментів і сюжетів з родинних архівів. Також я досліджую свободу вибору: чому люди приймають ті чи інші рішення, яке підґрунтя за цим стоїть, як вони вбудовуються в ситуації, з якими стикаються. Боротьба — це певна концепція свободи, але й прийняття — теж концепція свободи, яка породжує інші наслідки.

Також я осмислюю поняття дому: на мікро- і макрорівнях, глобального дому і того дому, який людина носить у собі, адже кожен із нас — також і дім. Є в книжці і вірші, які дуже лягають у сьогоднішній порядок денний. Наприклад, про те, як людина переживає хворобу, які обмеження це на неї накладає, як змінює її погляд на себе і світ.

Я вже завершила роботу над рукописом, але назву поки що не відкриваю. У нас є домовленість із видавництвом, але через карантин усі робочі плани трохи відкладаються. Однак я очікую, що наступного року книжка вийде.

Ія Ківа, спеціально для Українського ПЕН

23 квітня 2020
1235

Читайте також:

Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: