#PEN_TEN: Інтерв’ю з Анатолієм Дністровим

Опубліковано: 05.02.2020,  Переглядів: 104

У рубриці #PEN_TEN письменик Анатолій Дністровий розповідає про те, чи може слово змінити щось в умовах війни, чи втратить література своє значення в час нових інформаційних технологій та чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки. 

1. У чому, на вашу думку, найбільша відповідальність письменника/перекладача у наш час?

Таких відповідальностей бачу три: громадянську, мовну, історичну. Громадянська – наша відповідь на виклики сьогодення: від питань соціальних до політичних, від локальних ініціатив до втілення логіки колективної дії. Мовна відповідальність – робота над власним творчим словником, над його розширенням, над розвитком сучасної мови, якою користується автор. Сленґи соціальних і суспільних кластерів, науково-інноваційний словник, нові поняття – в літературі це працює на загальний розвиток мови, працює на збільшення відтінків смислів. Історична відповідальність − це свідчення-трансляція про сьогодення для майбутніх читачів, що письменники роблять своїми текстами. Дуже важливо для авторів, які стоять на позиціях соціологізму і люблять реконструкцію. Наприклад, чудові новели Ісаака Зінґера про життя євреїв довоєнної Польщі – яскравий приклад історичної відповідальності автора.

2. Чи може письменник у наш час лише писати книжки, не висловлюючи свою позицію з актуальних питань і не долучаючись до соціальних і правозахисних проектів?

Час митця, який сидить у вежі зі слонової кості, вже безповоротно минув, бо твір як такий перестав бути монополією чи підставою актуальності та репрезентації. Сьогодні значення має поведінка митця як суспільне повідомлення, а не лише його твори.

3. Чи може слово змінити щось в умовах війни?

Осмислення літературою війни – важлива умова для повноцінної зрілості суспільства. Ніхто за нас не розкаже нашу правду – ні самим собі, ні світові. Ця колективна правда (в доброму розумінні колективна), яку транслює література, потрібна і сучасникам, і прийдешнім поколінням. Дуже важливо мати інструменти, щоб донести її до широкої аудиторії, а з цим, як знаємо, є проблеми.

4. Чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки?

Усе залежить від методу та його реалізації. Залежить і від здібностей автора. Є певний парадокс, бо в літературі бувало й таке, коли вигаданий світ вражав неймовірною правдивістю, а так званий світ правди був непереконливий. Згадаю Астуріаса. Після виходу “Маїсових людей” у Європі його всі вітали як сюрреаліста, а він лише відповідав, що це звичайне й щоденне життя його країни, що реальність багатша за уяву.

5. Як виглядає ваш творчий процес – ви працюєте у визначені години чи коли приходить натхнення?

Прозу й есеїстику мені найкраще писати зранку – до обіду. Уникаю писати перед сном, бо процесор уяви може вчасно не зупинитися, а це загрожує безсонням. А поезія – це примхлива кішка, яка з’являється будь-де і будь-коли, якщо захоче з’явитися, тобто це прогнозувати нереально.

6. Що найбільше вас захоплює в роботі письменника/перекладача?

У Нельсона Ґудмена є прекрасна книжка “Способи створення світів”, де він показує логіку чи маршрут формування нового уявного світу. Мені здається, авторів захоплює саме процес творення уявного світу – від першого промінчика ідеї до тривалої реалізації. Творчий акт ніколи не має аналогу, бо завжди відбувається вперше. Це сильно заворожує. На власний розсуд створювати та пропонувати уявні конструкції, які матеріалізуємо в книжках, – мабуть, це і є свободою.

7. Які найбільші виклики у професії письменника/перекладача сьогодні?

Найбільший виклик – обставини буденщини. Думаю, з цим стикається кожен автор, це кожному тисне на карк. Економічний пресинг чинного соціального порядку в перехідних суспільствах безпрецедентний. А митець – той, хто не лише виживає, як усі, а й працює в символічному полі – займається творчістю. Конфлікт між роботою і творчістю – неминучий, цій темі я присвятив роман “Б-52”.

Колись художник Дмитро Стецько мені сказав, що не кожен здатний витримати напругу творчості. Про це я й написав нещодавно роман, в якому хотів пояснити – по якому тонкому канатові доводиться йти художнику, тому немає нічого ганебного в його поразці – якщо він не зважиться піти до кінця.

В юності, коли починають писати, зовсім інший порядок денний, про виклики ще не замислюються.

8. Як на вашу творчість впливає місце вашого народження? Чи є таке поняття, як “письменницька ідентифікація”?

Місце народження – наша перша картина світу і перший банк пам’яті, з ресурсом якого автор має справу. Важливо усвідомлювати, що це також наша конкурентна перевага, якою можна мудро скористатися, й на основі чого можна запропонувати цікавий уявний світ. У конструкті соціокультурної ідентичності письменника місце його народження – це як матриця, яка завжди буде присутня в творчості. Навіть коли від неї автор усвідомлено тікатиме, вона все одно проступатиме в письмі, мов палімпсест.

9. Яких жанрів/форматів бракує сучасній українській літературі?

Жанрова й тематична повнота літератури в Україні поки неможлива, бо в нас проблемне суспільство. Якось потрапило на очі соцопитування, результати якого демонстрували, що домінуюча більшість українців незадоволена своєю сучасністю. Це має безпосереднє відношення і до літератури. Проблемні тексти з “симптомами” (як про це влучно казав Альтюсер) в Україні не будуть популярними, бо пригнічують читача темами, яких усім вистачає в неблагополучному сьогоденні. Люди реально стомилися. Тому українці неохоче читають твори про свою сучасність, особливо про її тіньові сторони, бо в цих текстах читачам доведеться зустрітися з купую соціальних траблів. В успішних суспільствах соціальний “інший” в літературі − це екзотика, а в нас – невроз.

В українській літературі ще довго домінуватимуть читацькі втечі від дійсності – в минуле, в фантазії, в майбутнє, в мелодраму. Це сталий тренд із психоаналітичною проблемою в основі. Романи про ідеалізовано-сувенірне минуле або не менш причесане майбутнє чи фентезі – пропозиція під масовий попит. Маємо те, до чого тікаємо.

10. Чи втратить література своє значення в час нових інформаційних технологій?

Методологічно тут є суперечка, бо під літературою мається на увазі книжка, але книжка – це лише окремий період в історії літератури – між усною творчістю та інтерактивною добою, яка розгортається зараз.

Феномен книжки нагадує феномен картини. В арт-критиці картина – лише період в історії мистецтва від Відродження до початку ХХІ століття, до неї був інший період, образно кажучи – наскельний живопис, а після картини – період інсталяції й перформансів. Цей підхід доцільно застосовувати й до історії літератури, до розуміння її різних періодів – усного, книжкового, інформаційно-технологічного Нині ми живемо на межі книжкового періоду й інформаційно-технологічного. З літературою нічого не станеться, вона просто буде іншою – за типом і структурою повідомлення, жанрами, темами. З народними піснями нічого не сталося, коли на зміну їм прийшли сонети, романи та новели.

PEN_TEN – це нова рубрика Українського ПЕН, в рамках якої наші члени – письменники, перекладачі, журналісти, видавці та науковці – відповідатимуть на десять запитань про свою професію, літературу і творчість.

Підготувала Катерина Чамлай