Нова валюта постпандемійного часу

У березні 2020 нас усіх поставили на стендбай.

Не буду лукавити, спершу я дуже зраділа. Є у мене така особлива guilty pleasure – любов до скасованих подій. Бажано в останній момент. Так наче ти й готова, і не проспала, і одягнулася, навіть, можливо, підфарбувала губи і вії, але ось щойно відбувся якийсь форс-мажор і на тобі подарунок – декілька годин вільного часу, на який нічого не заплановано, а ти уже в активному тонусі. Зазвичай за таких обставин стан у мене був достатньо піднесений, щоб легко написати давно задуманого вірша, структуруючи і систематизуючи маячню у вигляді кодових слів з одруківками, яку, між іншими справами, накидала собі в телефонних нотатках і не завжди сама могла розшифрувати. Я завжди насолоджувалася такими неочікуваними моментами на рефлексію, на внутрішній діалог, з цікавістю користалася можливістю зупинитися і оглянути місце в якому застало скасування. Іноді це були місця зовсім некомфортні, такі куди б навмисне ніколи не поїхала проводити час, тож почуваєшся там наче у не надто приємному вокзальному залі очікування, коли поїзд затримується. Іноді навпаки, спонтанними пристанками виявлялися дуже буденні локації, як от кафе у своєму кварталі, куди не заходиш, бо воно надто близько від дому, відповідно минаєш його, бо або щойно вийшла і поспішаєш, або повертаєшся надто втомленою.

У мене були ризики потрапити в пастку першого локдауну у Лондоні або ж навіть у Південній Африці, чи навіть при пересадці в Дубаї. Але все поскасовували завчасно, тож екстремальних вражень і переміщень вдалося уникнути. Втім я знала, що мій внутрішній світ іноді може виявитися екзотичнішим і несподіванішим за далекі мандри.

Зрештою, досвід такого залягання на дно у мене був давно – письменницькі резиденції і декретна відпустка дуже добре прокачують скіли асоціальної поведінки і замикання в особистому просторі. Не розмовляти ні з ким по декілька тижнів для мене у ті часи було нормою, від якої я аж ніяк не потерпала. Єдина річ, яка мені дошкуляла, при чому переважно пост-фактум – це FOMO, гострі напади якого у мене траплялися доволі часто. Карантин натомість усіх поставив у рівні умови і те, що обмеження стосувалися усіх без винятку, було джерелом особливої втіхи. Адже коли нічого не відбувається, не доводиться перейматися, що щось пропустиш! Відсутність колективного неврозу щодо обов’язкового відвідування публічних заходів – чудова передумова для споживання і створення саме того контенту, який вважаєш корисним і цікавим для себе, а не для роботи чи загальної обізнаності.

Варто щоправда зізнатися, останні вихідні перед тим, як звичний стиль життя припинив свій рух, я наче у передчутті тривалої паузи з головою кинулася у вир андеґраундної київської клубної культури. Уже з наступної середи життя замкнулося в межах кварталу і те, що такий живий заклад, ось тут, за 10 хвилин пішки, знову перетворився на старий закритий пивзавод і лише час від часу надсилав в секретний чат діджейські сети, додавало ситуації апокаліптичності.

Пересуваючись стандартними короткими маршрутами між "Сільпо" і "Новою Поштою", я дуже швидко почала помічати елементи міського ландшафту та прояви життя на які раніше не звертала уваги. Я виявила, що у мене за рогом захований центр "Головний біль", так саме у такому формулюванні. Це у напрямку "Сільпо". А в бік до "Нової Пошти" – науково-дослідний інститут текстильно-галантерейних виробів. В контексті масок і рукавичок до яких ми усі щойно звикали заклад видавався особливо химерним, так наче у цьому НДІ з обкладеним чорно-білою радянсько-казьоною плиткою фасадом готувалися до такого розвитку подій приблизно з 1960-х. Весь цей антураж вкотре допоміг усвідомити, що матеріал для творчості завжди під руками, тож за складниками свіжого культурного продукту не завжди потрібно далеко їхати.

На сороковий день такого репетитивного існування, яке із наближенням Великодня викликало у мене стійку асоціацію з постом я написала дуже довгий вірш. Окрім ностальгії за п’ятигодинною чергою, яку довелося відстояти в клуб, не усвідомлюючи яким дорогоцінним спогадом це стане, у тексті також багато йшлося про страх.

Страх нової типології, який ми раптом усі набули і який став вагомим атрибутом цього періоду. Ми лякалися невідомого і незрозумілого, боялися, що діяти треба зовсім не так, як підказують інстинкти, штовхаючи в часи заборон об’єднуватися з однодумцями в підпіллі. "Страхом страх подолай!" – казала я сама собі, перелічуючи незвичні або неусвідомлені раніше відчуття, фобії нової ери.

Проте страх – та емоція, яка змушує звертатися до попередніх досвідів людства, шукати заспокоєння у створеному раніше, ткати собі з нього захисну кольчугу. Страх штовхає на пошуки альтернативних способів об’єднуватися в умовах, коли фізична присутність неможлива. Багато з нас, заглушуючи фобії, несподівано виявили у себе інтерес до того, чим раніше не надто цікавилися. Хтось годинами слухав опери. Хтось зробив відкриття, що читання не мусить бути швидким і коли ми занурюємося в роман на 900 сторінок, то це не змагання у техніці читання. Хтось із здивуванням помітив, що поезія – це не обов’язково про риму, а метафоричний текст, який на перший погляд видається геть незрозумілим може мати дуже терапевтичну дію. Хтось ночами передивлявся класику кінематографа, рятуючись візуальним символізмом.

Неминучий і швидкий перехід культурного продукту в он-лайн трансляції став надзвичайно цікавим феноменом цього буремного часу, і уже очевидно, що за останні півтора роки було пройдено багато точок неповернення. Це був момент трансформацій, синтезування та творення нових інструментів для подразнення наших естетських рецепторів і емоційних струн, який у тій чи іншій мірі перебудував усіх нас.

За час пандемії я двічі (один раз, як учасниця, один раз, як експертка) взяла участь у хакатоні Hack the Cuture, онлайн заході House of Europe, спрямованому на стимулювання співпраці між різними галузями мистецтва та цифрових технологій. Ентузіазм у пошуку нових рішень, які б зробили культурний продукт широко доступним вражав. Співпраця сфер, віртуальні кінотеатри та інтерактивні вистави – цей вир ідей не лише захоплював, він також викликав нові запитання і корисні дискусії. До якої межі діджиталізація культури має сенс? Чим різняться досвіди споживання культурного продукту онлайн і наживо та як зробити так, щоб вони не конкурували, а доповнювали одне одного своїми перевагами?

Уже тепер очевидно, що фізична присутність, особиста залученість до комунікації, оффлайн час, який ми готові комусь приділити – це нова валюта постпандемійного часу. Зусилля інвестовані у просторове переміщення, ексклюзивна присвята себе одній аудиторії, а не декільком одночасно, безумовно стануть новими мірилами того, наскільки кожному конкретному письменнику, художнику, актору чи режисеру важливо бути саме тут і саме з цими глядачами, читачами, шанувальниками, колегами.

Це, в певному сенсі, нове усвідомлення нашого тілесного існування, яке уже впродовж певного часу гостро випробовується технологіями, а тепер це переосмислення ще й підсилилося сприятливими обставинами.

Втім ще одна цікава річ про тіло відкрилася мені у часи локдаунів, які стали тривалими моментами буквального знерухомлення. Будучи скутою несподіваними обмеженнями, які відібрали таку буденну можливість довгих прогулянок чи відвідин басейну я, як ніколи сильно, відчула зв’язок між тілесним здоров’ям, фізичним навантаженням та якісною роботою мозку, формулюванням думок, пошуком влучних метафор. Я наче повернулася до витоків, до античності, і калокагатія стала необхідністю для виживання. Кожне відтискання чи присідання ставало таким же важливим, як прочитане речення, а кожен переглянутий фільм, таким само живильним, як збалансована страва. Загроза хвороби змусила, врешті, не нехтувати турботою про себе, як ніколи стало очевидним, що все пов’язано зі всім і, хоча наш мозок анатомічно розташований в черепній коробці, він водночас потрохи скрізь, і на нього безпосередньо впливають наш рух, сон та спожиті калорії.

Я остаточно перестала вважати культуру виключно духовною практикою, радше стала її сприймати як образний маніфест нашого існування у цьому світі, як прагнення матеріалізувати тонке і невловне та зобразити тими чи іншими художніми засобами біохімічні імпульси, які посилає наша оболонка з м’яса і кісток. Тож геть не дивно, що найкращі ідеї спалахували в мені, коли я пітніла, напружуючи з останніх сил косі м’язи живота.

Багато-хто у пандемію писав щоденники, архівував враження. У тому вірші, про який я уже тут згадувала, я зафіксувала один момент, який мені здався яскравим образом:

"Красивий чоловік виносить з Нової Пошти великий плоский телевізор, ставить неспішно в багажник білого Мерседеса, мабуть, щоб дивитися National Geographics у Full HD якості, може зі спеціальними окулярами: подорожі, екзотичні тварини, серед них зайці, які несуть шоколадні яйця, незвична їжа... Він шукає віру у те, що це все досі існує, він вирушає споглядати надію, що всі знуджені зможуть повернутися у свої храми. Красивий чоловік, високий, ясний, довговолосий, схильний до любові, добрий до людей і світу. Такий легко переконає і дітей, і батьків, що магія чуда і Easter Bunny існують. У Великодню суботу він ділиться зі мною вірою і надією, зручно вмощуючись за кермо і вішаючи маску на дзеркало, як оберіг нашого часу".

Проте за такими невеличкими винятками, цей період став для мене скорше нагодою переосмислення попередніх колективних досвідів і утопічного фантазування про те, як же ж буде далі. Очевидно, що ставлення до цінності і змісту людського життя на початку нового тисячоліття кардинально відрізнялося від того, яким воно було ще декілька сотень років тому. Ми не могли собі дозволити карнавали під час чуми чи циркулювання нових хвороб континентами, ціною винищення цілих народів. Медицина і наука, певним чином теж стали складовими культури бо ніщо уже не розглядається відірвано від наукового прогресу.

І це важливий момент синтезу зусиль різних сфер. Ми уже не бачимо мистецтво, як щось нераціональне, абстрактне, не дотичне до практичних сторін життя. Культура стає компонентом колективного здоров’я, а колективне здоров’я – компонентом культури.

"Культура в режимі очікування" – спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти і вчені – міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режимі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.