Культура, епоха, гаджет

638
Роздрукувати
Луцишина Оксана
Луцишина Оксана
Письменниця, перекладачка, літературознавиця
Культура, епоха, гаджет

Якось мене запросили у колектив авторів написати англійською есей про Дельмора Шварца, одного з найважливіших американських поетів ХХ століття, маловідомого у нас через брак перекладів. До речі, його батько-емігрант походив із Буковини, але про це іншим разом. Читання і перечитування біографів Шварца, не кажучи вже про його власні твори, раптом показало мені життя американських інтелектуальних еліт так опукло і детально, як ніколи доти. Бурхливе академічне і письменницьке середовище Гарварду тридцятих років минулого століття виявилося страшенно цікавим – як на рівні особистостей, так і на рівні тем. Та чи не найбільше мене чомусь вразило, як Дельмор (великий, до речі, оригінал, і не тільки в поезії), переїхавши у Кембрідж – містечко, в якому розташований Гарвард – вирішує перервати своє спілкування і листування із друзями та колегами з Нью-Йорка: "тому що тепер я належу Гарварду". Гарвард і Нью-Йорк як середовища тут протиставлені одне одному (і всім іншим) і в якомусь сенсі є одне для одного недосяжними – і це звучало дивно, як на мій наразі "пандемійний" світогляд. Чого-чого, а читань поезії в Зумі і різних зустрічей за ці місяці було доволі. Не тільки Нью-Йорк і Гарвард, але і Нью-Йорк і Київ – та що там казати, навіть Торонто і Остін! – виявилися не такими вже і віддаленими одне від одного. А ще виявилося, що Зум – це далеко не завжди поверхове спілкування.

Але це спілкування, відчужене від тілесності – нюанс, який ми лише почали досліджувати, і ніхто поки не готовий з певністю сказати, що таке відчуження означає.

2.

Пандемія підкреслила те, що і так уже існувало – проблему спілкування, стосунків і взагалі психічної адаптації в епоху високорозвинутих технологій, які породили надшвидкий темпоритм життя. Ще Вальтер Беньямін казав, що людство так і не подолало свій страх перед модернізацією і технічним прогресом. Психіка ж задіює захисні механізми. Я, наприклад, із чисто спортивного інтересу люблю читати книжки про прокрастинацію – тобто про "нові методи" її подолання. Ми всі знаємо ці книжки – як правило, вони містять мільйон порад щодо того, як навчитися одночасно їсти піцу і чистити зуби, при цьому не забуваючи розвиватися духовно. Загалом я давно вирішила для себе, що прокрастинація – це нормальна реакція на ненормальні вимоги, а тому немає сенсу із нею боротися. Це вигорання, втома, необхідність відпочинку. Або, може, втрата глибинного зв’язку з Іншим, екзистенційна самотність, яку ніхто не хоче назвати її справжнім іменем. Може, це була така репетиція довжиною у кілька десятиліть, підготовка до Справжньої Пандемійної Самотності, коли кожен зачинений ніби в тюремній камері (а дехто і взагалі в одиночній) і "тримати" той самий "темп" без допінгу живого спілкування (саме наживо!) стає неможливим.

3.

Перед тим як задати собі питання про культуру в епоху пандемії (і технологій…), треба би поставити собі питання про життя-взагалі, життя-в-певній-епосі. Або, як казали філософи від Арістотеля до Ніцше, про те, що таке "добре життя", "правильне життя", або, зрештою, навіть "комфортне життя". А воно, як показує досвід філософських міркувань Джарона Ланьє, одного з "батьків" віртуальної реальності, неминуче впирається у ще одне фундаментальне питання – а що таке людина? Чи ми змінилися в епоху технологій? Як саме? Ланьє з цього приводу не надто оптимістичний – один із прото-творців соціальних мереж, він виступає категорично проти них, вважаючи їх шкідливими, а тих, хто на них "підсів" – наркозалежними, отак навпростець і прямим текстом. Одна з його книжок має промовисту назву: "Ти – не гаджет" (You Are Not a Gadget, Vintage Books, 2010).

Назва ніби окреслює певну проблематику, а саме – чи людина розумна перетворилася на людину-ще-розумнішу, і чи технології і люди десь злилися в одне, бодай у чомусь? Питання начебто примітивне і трохи "голівудське", але насправді не позбавлене сенсу, бо навіть як метафора "людина-машина" з’являється як мінімум ще у Ла Меттрі в епоху Просвітництва. Ланьє прослідковує метафору далі – людина-як-парова-машина в епоху Фройда ("не випустиш пару", тобто, не зумієш сублімувати "дику" сексуальну енергію – "перегориш"). Ну, а новітня епоха дарує нам візію "держави у смартфоні" та доволі переконливі книжки наукових фантастів про майбутнє людей-комп’ютерів або (ще) живої людської пам’яті, скачаної у який-небудь послужливий Клауд. Мене свого часу був приголомшив штучний віртуальний "рай", який вмируща людина готує собі заздалегідь, щоб поринути туди своєю вже відокремленою від тіла свідомістю у час фізичної смерті, описаний у "Сліпобаченні" Пітера Вотса. Не так давно Фейсбук наївно запитав мене, чи не бажаю я "створити свою кімнату" (a room of her own, еге ж) – не знаю, що малося на увазі, бо я з переляку одразу ж закрила сторінку. Дякую, я ще трохи поживу, мабуть.

Тим часом, за Джароном Ланьє, перетворення людини на гаджет означає "духовну смерть" (і це пише не богослов! для західної традиції такий вибір слів – значущий), де-персоналізацію, роз-люднення, фрагментацію, поруйнування цілісності (з яким і так не дуже – згадаймо квест Фауста! це ж він ще в найпершому своєму монолозі прагне саме до цілісності), загальне збідніння (інтернет мав дати всім шанс на збагачення, але, але…), і перетворення на, скажімо, злу і погану людину (тут Ланьє вживає елегантний термін asshole, який повинен бути зрозумілим і без перекладу).

Так що ж там у нас із "добрим життям?" А воно можливе переважно поза інтернетом – і вже точно поза соцмережами, застерігає Ланьє. Чудово. Ну, і як перетривати пандемію, коли інтернет (і соцмережі) виявляються чи не головною сполучною силою?

4.

У масовій культурі Віктор Гюго присутній аж двома знаковими текстами, перетвореними на фільми, мультфільми, мюзикли, спектаклі і навіть меми – "Собор Паризької Богоматері" і "Знедолені". Ясно, що від багатовекторності прози Гюго там мало що зосталося – сюжети спресовано, характери змінено до невпізнання. "Собор Паризької Богоматері" постає у масовій культурі і свідомості насамперед як романтична історія кохання з "геппі ендом", а не як поліфонічно описана епоха (хоча тут можна посперечатися – поліфонія Гюго часто здавалася мені, так би мовити, поліфонією одного актора, а його багатоголосся – оманливим). У романі ж немає не те що ніякого "геппі енду", там взагалі повна його протилежність – Есмеральда гине, як гине і закоханий у неї Квазімодо, а Феб де Шатопер, красень-офіцер, який нібито рятує і кохає Есмеральду, взагалі постає тупим, пробачте, солдафоном, в якому, як ущипливо нас інформує Гюго, "казарма убила добрі манери", не кажучи вже про добрий смак. Феб не кохає нікого, тому що просто на це не здатний, і "закінчує життя трагічно" – тобто одружується на якійсь панночці із гарного роду. Можна тільки здогадуватися, як складеться життя цієї дівчини, замкнутої у поняттях про правильну жіночність і дворянське походження, і Феба, який давно "розгубив свій шал по борделях" (як знову ж таки прямо каже нам Гюго – він взагалі любить говорити такі речі прямо). Але то вже буде інший роман, напевно, щось із Мопассана.

Отже, пара Есмеральда-Феб аж ніяк не є центром роману. Зате цим центром є архідиякон Клод Фролло. Алхімік, священик, учений із репутацією частково божевільного (найкраще про це в романі каже його брат Жеан: "On a un frère archidiacre et imbécile"), таємно закоханий в Есмеральду, він переслідує дівчину – спершу, традиційно, як відьму, яка його зачарувала, а потім уже просто як закоханий "сталкер". Він – фігура зловісна, але і трагічна. Так от. У п’ятій книзі роману до Клода у башту приходять відвідувачі – лікар короля Жак Куактьє і таємничий "кум Туранжо" (який насправді є королем Людовиком ХІ, на що Гюго нам натякає – про такі речі він переважно в романах прямо не говорить). У процесі розмови, точніше, промови Клода звучить цікава фраза, доповнена жестами – "Ось це уб’є те", каже Клод і показує спершу на книгу в себе на столі (це 1482 рік – вже йде епоха Гутенберга), а потім на Собор за вікном. Книга уб’є будівлю, додає він. Мається на увазі, що "книга архітектури", доступна кожному – і вченому, і неуку, – поступається місцем книзі друкованій, яка і стає основним джерелом знання і самовираження. В якомусь сенсі реальність поступається місцем віртуальності. (А поступово надійде і час, коли більшість зможе читати ці друковані книги – і цю епоху Ортега-і-Гассет колись назве "бунтом мас").

Роман Гюго – не просто про момент зміни епох (зміна і сама може тривати кілька епох), але про момент усвідомлення цієї зміни бодай одним прозірливим спостерігачем. Клод – не речник алхімії, а речник цього усвідомлення. Він у цій сцені нагадує мені не надто плідні дискусії про електронні книги – чи зникне паперова книга, якщо буде електронна книга. Не зникне. Архітектура ж теж не зникла з появою станка Гутерберга. Навіть, зрештою, не "стала на паузу". Але роль і значення її змінилося. Не обов’язково на щось менше – просто на щось інше.

Очевидно, ми теж зараз переживаємо схожий момент – не самої зміни епох (це виходить за рамки тривання людського життя, як би ми собі не лестили), а момент усвідомлення. Пандемія тут – лише деталь панорами, але далеко не вся панорама. Як, зрештою, і "культура", в усіх значеннях слова, і як надбання мистецтва чи накопичення філософських конструкцій, і в антропологічному сенсі, тобто як сукупність усіх життєвих практик, а не лише мистецьких чи ціннісних. Ми, як і Клод, можемо вказати перстом на класну кімнату-аудиторію Зуму, на погаслі чотирикутники студентських віконечок (всі втомилися, всім хочеться їсти, пити і хороше походити, відчувати щось приємне або просто вже нічого не відчувати, бо втома, втома і вигорання), а тоді на паперову, фізично реальну книгу як на певний символ, який (ще) можна помацати і відчути на дотик, тілесно, – і своєю чергою сказати: "Ось це уб’є те". Ну, або "поставить на паузу".

Можливо. Але як і у випадку з діагнозом, поставленим Клодом, цей діагноз теж буде лише частково вірним.

"Культура в режимі очікування" – спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти і вчені – міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

25 січня 2021
638
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: