Je me souviens. Я пам’ятаю

110
Роздрукувати
Барчук Мирослава
Барчук Мирослава
Журналістка, телеведуча
Je me souviens. Я пам’ятаю
Мирослава Барчук

З моєї першої зустрічі з Монреалем я пам’ятаю чотири враження. Яскраві вогні аеропорту Мірабель. Сильний снігопад і взагалі багато снігу. Балакучого студента Брюно у білому в’язаному светрі, який віз нас до міста. І напис французькою Je me souviens. Цей напис був на кожній машині. На кожному підсвіченому номерному знакові з білою геральдичною лілією на синьому тлі.

Я сиділа поруч з водієм, жадібно розглядала вулиці, прикрашені до Різдва будинки, людей, читала написи незнайомою мовою і пробувала вгадати, що означає це Je me souviens. На моє запитання Брюно англійською, з прекрасним французьким акцентом (досі люблю цей акцент в англійській), пояснив: фраза означає, що вони -- пам’ятають. Що саме? Кожен своє, але загалом – свою французькість.

Проїжджаючи мостом Жака Картьє, Брюно, очевидно підбадьорений моїм інтересом, простягнув руку в шкіряних браслетах і показав на річку:

-- Це ріка Святого Лаврентія. І назвав її француз Жак Картьє, який першим з європейців приплив сюди у 16ст. і оголосив Канаду власністю короля Франції. А всі французькі володіння у Північній Америці він назвав Nouvelle France (Новою Францією), розумієте? Я часто розповідаю американцям, які приїжджають до нас купувати хутро і розважатися (ви знаєте, у них відсутній ген задоволення, вони не вміють гуляти, американські містечка вимирають о десятій вечора), так от я кажу їм, що їхній Детройт – це Détroit, колись Нова Франція. Ну і їхня Луїзіана – на честь французького короля Луї XIV. Уявіть, багато хто не знає. Словом, все це про коріння, все про коріння.

– Моїй би країні такий підхід…

– У нас все не так гладко, ви побачите. У кебекуа є комплекс меншовартості перед Anglaіs, нам часто здається, що все найкраще в англомовній Канаді, ми називаємо це "колонізованим духом".

Брюно спочатку сказав це англійською і потім повторив французькою: esprit colonisé. Колонізований дух? Звичайно, так і є. Як же мені це було зрозуміло, як знайомо. Звісно, це блискавично зрезонувало! Саме так у перший же вечір я зрозуміла, що зустріла у Брюно ґенія місця і відчула симпатію до французької частини Канади.

Тоді ж, десь відразу на початках, уже в перші місяці в Канаді я своїм натренованим на такі речі оком побачила ледь помітне для іноземця напруження між двома різними культурами двох різних етносів, між англо- і франкоканадцями. Я зрозуміла, що для кожного носія цих культур існує своя Канада. Для франкофонів решта Канади – це достатньо чужий світ Anglaіs. А для англосаксів франкомовні провінції -- екзотичний French. Є пронизливий роман канадійського письменника Гью Макленнана про це відчуження. Роман називається Two Solitudes (Дві самотності), це дуже точне визначення.

Я помітила недавно, що з того квебецького періоду мого життя, можливо, найбільше фотографій – це паради Національного свята Квебеку, День Сен Жан Батиста, Івана Хрестителя. На кожному фото я з розмальованим синьо-білим обличчям, з квебецьким прапорцем чи повітряними кульками, у морі інших таких самих білих лілій на синьому тлі. Це свято також привезли французькі колоністи і воно перетворилась на точку мобілізації французької Канади, зокрема і в піку параду на День Святого Патрика, який привезли ірландці. Воно вабило мене всі роки.

Я часто згадую цей свій монреальський час. Пробу чужої ідентичності, прийняття символів і знаків чужої історії, занурення в абсолютно невідому раніше культуру і мову. З одного боку, звичайно, це наслідок якихось суто емоційних тригерів, постколоніальних знаків, які відразу в мені відгукнулись. З іншого боку не все так просто.

Як тільки ти потрапляєш до Квебеку і починаєш вчити французьку на державних курсах (уряд провінції, до речі, виплачує за це 200 доларів допомоги на тиждень), у тебе відразу виникає відчуття, ніби ти не чужинець, а просто новоприбулець у спільноті кебекуа. Міністерство імміграції у Квебеку називається прямо і відверто Міністерством імміграції, францизації та інтеграції. І ось коли в процесі францизації тобі розповідають про тутешню 400-літню битву за французькість; про Тиху революцію 60-х – Révolution tranquille – у Квебеку, яка чудом зберегла французьку ідентичність в поліетнічному морі Північної Америки; про про те, як, виступаючи перед монреальцями, з балкону міської ратуші, Шарль де Ґолль прокричав "Vive le Québec libre!" ("Хай живе вільний Квебек!") і запалив цим серця тисяч патріотів; про місцеве кіно і літературу; чудове старе місто і порт; про десятки імен батьків-фундаторів, увічнених у назвах мостів, вулиць, площ; ти починаєш відчувати співпричетність. Ти радієш за те, як щільно вони застовпили своїми знаками й іменами цей простір.

За моїх 8 років у Квебеку були різні моменти. Не все було легко і безхмарно. Іноді бувало відчуття непробивних меж і ліній у стосунках і дружбі, відчуття ізольованості і самотності. Був випадок на початках, коли франкомовний лікар швидкої допомоги сказав, що не розуміє англійської і я лишилась з температурою сорок без допомоги. Була сусідка Веронік, яка під час наших галасливих студентських вечірок кричала моїм українським гостям "sauvage" (дикуни). Але врешті все ставало на свої місця.

У нас із Веронік був спільний дворик з газоном і квітником. Кожної весни вона виносила на траву шезлонг і буквально щодня по кілька годин загорала. Під кінець серпня шкіра Веронік ставала темно-шоколадною, а на її тонкому красивому обличчі яскраво сяяли блакитні очі і білі зуби. Одного вечора я винесла їй домашній лимонад і запитала французькою, чи не боїться вона так сильно загорати?

– Якщо ти про рак шкіри, то ні. Жінки нашої родини у 14 поколіннях померли або від старості або від раку грудей. Більше ні від чого.

– 14 поколінь? Ти знаєш 14 поколінь?

– Я не просто знаю про 14 поколінь. Я знаю їх імена, імена їх дітей і скільки років вони прожили. Показати тобі виписки з метричних книг?

Так почалось наше примирення і приязнь з Веронік.

Першою в 14 канадських поколіннях Вероніки була Генрієтта. Одна з сотень "королівських дочок" – les filles du roi – які в середині 17 ст. приїхали у Квебек з Франції на заклик Людовіка XIV, щоб виходити заміж за французьких поселенців і народжувати дітей. За задумом короля – збільшувати населення Нової Франції, бо порівняно з англійцями воно було загрозливо малочисельним. У Веронік є копія рекомендації для Генрієтти священника такого-то (є ім’я і назва парафії у якомусь містечку Франції 1670 року). Є запис про те, що король Людовік XIV дарував Генрієтті придане, 50 ліврів. Є запис, що Генрієтта мала 12 дітей. І так покоління за поколінням.

Як, виявилось, у Квебеку це не так складно, знати десять і більше поколінь предків, їхні імена, віросповідання і навіть професії. Побачивши моє потрясіння, Веронік розповідала і розповідала мені свої родинні легенди.

Того ж літа, що ми з Веронік пили лимонад у нашому дворику французької дільниці Монреаля і говорили про Генрієтту, моя бабуся Дора на Полтавщині вирішила, що смерть уже близько, і потрібно зробити останні приготування. Вона зібрала усі старі фотографії нашого роду – прабаби Ярини, прадіда Романа, прапрадіда Левка, померлого від Голодомору, свого рідного брата Петра, закатованого НВКДистами у 1943 році за доносом сусідів, -- склала у стару наволочку і закопала на городі. "Щоб не поглумились після моєї смерті". У світі, який все її життя тільки забирав усе найдорожче і найрідніше, їй важливо було це найдорожче приховати, захистити від паплюження. Коли мама приїхала за кілька місяців у село, усі фотографії вже були знищені дощами. Все було назавжди поховано. Ми не маємо жодної фотографії нашого роду, мені нема що показати своїй дитині.

Я не розповіла про це Веронік, не розуміла, як це пояснити, хоч, можливо, і варто було. Зараз я би розповіла їй про наші історичні травми, перш за все травму національної ідентичності, про наш кількастолітній колективний ПТСР, про культуру замовчування й забуття, і про вічне відчуття загроженості і недовіри, що передавалось з молоком матері, про те, що довелося пройти 14 поколінням жінок у моїй родині, і відомих мені, і безіменних. І як тяжко було мільйонам людей у моїй країні без вкоріненості, без своїх Генрієтт, без своїх Жаків Картьє і Жанів Лесажів, визнаних і прийнятих усіма, більшістю, а не малою частиною суспільства, коли з історії вимито, стерто сотні, тисячі імен і подій.

Я пишу цей текст у День Соборності України. Читаю соцмережі, бачу у стрічці архівні фото 22 січня 1919 року на Софійській площі з молодим Петлюрою і усвідомлюю, що моя країна лише в останні кілька років почала дивитися на це фото українськими очима. Справді, побачила цей "золотий гомін" біля Софії очима молодого Тичини, а не очима булгаковського Ніколкі Турбіна, якого розривало від страху і ненависті до української стихії Києва 1919 року.

Я часто думаю про те, як франкомовна Канада, повертала свою мову, символи, боролася за ідентичність, коли, здавалося б, усе безнадійно втрачено, як невтомно і наполегливо кебекуа докладали і далі докладають величезних зусиль, що зберегти свою культуру. Це вражає.

Можливо, тому я досі пам’ятаю і люблю їхнє Je me souviens.

Я пам’ятаю.

"Повертаючи свої імена" — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те як, будувати країну, у якій розуміють цінність та силу власних імен, які стають фундаментом задля відкритого, демократичного суспільства – конкурентного в світі та натхненника інших країн у виборюванні своєї свободи. Всі тексти шукайте за тегом #Повертаючи свої імена

Проект реалізується за підтримки Smart Foundation.

Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: