Філософія квітучої груші

864
Роздрукувати
Сливинський Остап
Сливинський Остап
Віцепрезидент
Філософія квітучої груші

Але ні, хотілося б поговорити про хороше. Ось, наприклад, минулого тижня після довгоочікуваної "живої" презентації одного мистецького видання знайома ні сіло ні впало каже: "Які ж у вас усіх гарні ноги!". Дивимося, і справді: яка це доладна частина людського тіла, які вони красиві й різні у своєму різнокольоровому взутті. Ноги – це як видобута на світ божий фамільна коштовність, що довго лежала в запорошеній скриньці, у нашому випадку – за межами прямокутників "зуму", куди не досягає зір дистанційного співрозмовника. Один присутній філософ відразу підсумував по-філософському (цитую приблизно): це ж наша нова інтегральність, дарований нам тривалою розділеністю досвід нового переживання цілісності людської особи. А мистецтвознавець додав: інтегральність – це сексуальність! Ну, бо справді: людина є по-справжньому спокусливою і притягальною лише у своїй цілості, у події своєї тотальної присутності. Саме тому спілкування в "зумі" чи "тімсі" – то заняття безсоромно асексуальне. Можливо, оце наше тут-і-тепер – пізню весну і літо 2021 року – ми колись будемо згадувати як еротичне визволення, як свято тілесного споглядання і торкання: принаймні, зараз на вулицях і в нарешті відкритих для доступу громадських просторах я відчуваю ту вибухову еротичну енергію, яка накопичувалася протягом півтора року пандемії, і якій не дало розквітнути літо 2020-го, ще накрите ковпаком страхів і обережності; відчуваю її в поглядах, якими обмінюються жінки й чоловіки в легкому одязі, нарешті так близько і без ляку підходячи одне до одного в місті. А обійми! Як бурхливо повертається ця форма тілесного контакту – ще не без вагань, з "промацуванням" готовності іншого їх прийняти і відповісти взаємністю, як-от плавець промацує кінчиком пальця температуру води, перш ніж пірнути в неї з головою.

Але інтегральність людської особи – не єдине відчуття цілості, яке нам розкішно подарувала пандемія.

Я пишу ці рядки в карпатському селі, куди зовсім недавно провели інтернет. Через кілька годин у мене запланована участь у міжнародному семінарі. У "нормальному" режимі він відбувався б у заповненій людьми залі в центрі одного з європейських міст. У паузі між обговореннями учасники, поблискуючи беджиками, виходили б на каву у фойє, поміж ними сновигали б кельнери з кейтерінгу в білих сорочках. Повернувшись до сесійної зали, вони знов поринали б у дискусії про ідеї та уявлення.

А так у паузі я зійду скрипучими сходами на перший поверх хати, можливо, заварю собі трав’яного чаю, вийду з горнятком на веранду, щоб помітити, як рясно цього року зацвіла груша в саду, хоч кілька років стояла безплідна і сумна. Але теми, про які мені так чи інакше доведеться міркувати через п’ятнадцять хвилин, нікуди не дінуться, лише в моїй голові вони будуть обрамленими гілками квітучої груші, приправленими запахом старої деревини столу, за яким я сиджу, а не віддзеркаленими в синюватому склі конгрес-центру та об’єктивах телекамер. Я помічу, як слова, які вимовляю, взаємодіють зі світом чуттєвого, від якого раніше вони були відділеними герметичною оболонкою, ніби рибки в акваріумі від усього, що довкола. Чи впливатиме це на те, як я вживаю ці слова, у якому порядку їх ставлю, скільки в них вкладаю емоції? Певно, так. Колосальне усвідомлення одночасного існування і взаємопроникнення всього, неймовірної синхронії – ось що ми отримали взамін за тимчасову неможливість фізичної присутності поруч з іншим.

Кудись зникає сенс залів і трибун, кафедр і рамп, трохи губиться сенс наших міст, цих складних вузлів постійного фізичного співіснування. Сучасна цивілізація поступово розсіюється, децентрується, "розмазується" поверхнею планети. Стається те, на що ми вже встигли стільки понарікати: розмиваються межі між домом і всім, що не було ним раніше: офісом, шкільним класом, майданчиком для публічних дебатів. Чи це погано? І так, і ні. Так, бо ми почасти втрачаємо інтимність дому: через нього, як в абсурдистській п’єсі Тадеуша Ружевича "Картотека", починають проходити віртуальні натовпи знайомців і незнайомців, лишаючи нам дедалі менше місця для себе. А водночас і ні, бо цей процес, на щастя, не односторонній: дім теж проливається в публічний простір, в усі ці раніше холодні й стерильні приміщення переговорок і аудиторій, телестудій і конференцзалів. І наповнює їх нашою людяністю, нашою теплотою, нашими дітьми і тваринами, нашими милими дрібничками на стінах і полицях, нашою домашньою м’якістю і незахищеністю. Все є взаємопроникним і єдиним, як у кліпі "Daydreaming" від Radiohead, де герой просто з дверей вітальні виходить в автоматичну пральню, а з вулиці нічного міста – в освітлений сонцем ліс. Ми не встигаємо (часто й не прагнемо) міняти костюми і маски, лишаючись у всьому найпростішому і найзручнішому – в тому, що є продовженням нашого тіла.

Чи не є так, що, всупереч футурологам, які готували нас до якогось "трансгуманізму", ми отримали старий добрий гуманізм? Бо чим, якщо не гуманізмом, є оці дві наші відкриті чи оживлені завдяки пандемії здатності: радіти людині (її живій присутності, її ногам, диханню, потискові руки, теплу її тіла) і святкувати власну людяність, не затискаючи її у вічні корсети "публічного", "офіційного", "етикетного". Можливо, відвернувши – бодай на певний час – "трансгуманізм" (хоч би чим він мав бути – постанням якоїсь "постлюдини", генною інженерією чи нейрокомп’ютерною революцією), природа, частиною якої ми нарешті маємо шанс себе усвідомити, в черговий раз уберегла нас від переходу на новий рівень, який був би небезпечним і для неї, і для нас самих? Бо ж про яку "постлюдину" з нескінченно розширеними можливостями наразі може йтися, якщо ми масово мремо від вірусу, який убиває звичайна вода з милом?

Доки не почався мій семінар, стою біля вікна і дивлюся на грушу, яка вже поволі переходить з білості в зелень. Чи можна ті роки, коли вона не родила, вважати "скасованими" – як ми часто називаємо наш людський 2020-й? Мабуть, для нас, хижих споживачів плодів, вони таки справді скасовані, але для неї, слухняної своїм біологічним ритмам і законам довкілля, вони були часом акумулювання соків. Часто дерева "затихають" після рясного врожаю – може, й ми так: згадаймо наші бурхливі 2010-ті з безліччю публічних подій, з шаленим пересуванням планетою (у 2019-му людство здійснило близько півтора мільярда міжнародних туристичних подорожей!). Це мурашине метушіння поверхнею Землі, яка здавалася нам такою безпечною і досяжною (прощавайте надовго, безпека і досяжність), ця гонитва подалі від себе і своїх повсякденних місць, це бажання знайти (чи, радше, загубити) себе в очах іншого, яке нас збирало на фестивалі й марші, весь цей божевільний викид соціальної енергії, дійшовши до своєї кульмінації, мусив спричинити зворотну хвилю, про яку добре знають фізики й океанологи.

Можливо, вже настав час спробувати означити той стан, у якому ми перебуваємо? Стан очікування? Навряд: здається, ми вже встигли зрозуміти, що все це не "минеться", ніякого повернення в ту саму ріку сподіватися не варто, і будь-яке чекання буде неминуче нагадувати чекання Ґодо, яке не дає ані нормально жити, ані померти.

Стан спокою? Аж ніяк: його не було і нема, бо пандемія – це стрес; на щастя, він не завжди деструктивний.

Стан накопичення? Ось це мені здається найближчим до суті. Відновлення сил, що їх ми так бездумно тринькали впродовж попередніх декад; до того ж відновлення їх із нових, спонтанно відкритих джерел: дім, довкілля, нова радість спілкування. І –саме так: із рівноваги, що її нам дарувало осягнення тих двох єдностей, про які була мова вище. Єдність людської особи. Єдність того, що інтелектуальне, і того, що чуттєве.

Ми, людство, нарощуємо річні кільця, які зроблять міцнішим наш стовбур. Ми накопичуємо соки, щоб от-от вибухнути цвітом, а згодом плодами. В культурі й науці, економіці, соціальних царинах і так далі. Ми з квітучою грушею в моєму саду це вам обіцяємо.

"Культура в режимі очікування" – спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти і вчені – міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режимі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

9 червня 2021
864
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: