Досвід іншого повсякдення: есеїстика військових

Військова есеїстика — тексти, написані нашими захисниками. Як їх змінив досвід війни? Що спонукало до есеїстичної фіксації сьогодення? Які функції може виконувати есей і в чому користь цього жанру в період війни? Про досвід іншого повсякдення поговорили культурні діячі, які зараз служать у Збройних Силах України, — Андрій Гуменюк, Павло Казарін та Богдан Коломійчук. Модерувала розмову кураторка фестивалю, журналістка та радіоведуча Олена Гусейнова.

Книжки есеїв Андрія Гуменюка ("Африка") і Павла Казаріна ("Дикий Захід Східної Європи") були опубліковані рік тому, книжка Богдана Коломійчука вийде наступного року. Для цих авторів есеїстика виявилася способом виражати думки й адаптуватися до реальності. На початку дискусії учасники розповіли, як війна змінила їхнє життя і письмо, чому вони обрали саме есей як спосіб викладу і як вибудовують для себе історію перед тим, як донести її до публіки.

Чому есеїстика?

Богдан Коломійчук розповів, що за перший рік служби в Збройних Силах не написав жодного рядка, окрім коротких повідомлень рідним.

"Перевернувся мій літературний світ, який я вибудовував довго й ретельно. Потім із ніг на голову перевернулося моє щоденне життя. Та нічого незвичного в цьому немає: вся країна тепер живе інакше".

Поступово письменник-військовослужбовець винайшов нову форму рефлексій про сьогодення. Есеїстика стала вираженням його візії навколишніх подій. Він порівнює цей жанр з есенцією відчуттів упродовж короткого часу. Досвід, що стрімко відбувався, потрібно було віддзеркалювати і розповідати про нього.

"Я відчував себе глиною, з якої обставини ліплять зовсім іншу людину".

Внутрішні й зовнішні зміни спонукали Богдана Коломійчука викладати рефлексії в соцмережі: він робив пости у фейсбуці. Пізніше їх зібрала літературознавиця Софія Філоненко, й разом із текстами інших авторів вони увійшли до збірника "Sirens Unsilenced", який наступного року опублікують у Великій Британії. Цю книгу присвятили Вікторії Амеліній.

Есеїстика стала способом висловити свої думки і для Андрія Гуменюка (позивний Кельт). Він служить із 2016 року. Андрій — художник, який після пережитого на війні почав фіксувати свої враження у формі есеїв.

"Я не міг малювати, але набиралися якісь емоції, враження, я малював лише у мирному житті, а тут чомусь… Це випадковість: на відміну від хлопців (інших спікерів — ред.), від письма я далекий".

Андрій Гуменюк занотовував свої враження і відчуття, фіксував події. Найчастіше робив це під час відпусток. Поступово з авторських нотаток-рефлексій у 2016 році склалась книга "Нелегальні солдати Батьківщини". Через два роки вийшла збірка оповідань "Пісні війни" з осмисленням військового досвіду автора.

Есеїстика як шлях до порозуміння

Павло Казарін розповів про спільне між журналістикою та есеїстикою. За його визначенням, журналістика — це вміння пояснювати: країні — країну, а людям — людей. Вона виконує функцію своєрідних перемовин усередині нації. Щоб зберегти єдність народу, потрібно комунікувати. В цьому допомагають засоби журналістики та есеїстики, а їхні завдання з початком війни змінилися. Ці жанри допомагають пояснювати і знаходити спільну мову між різними категоріями людей. Павло Казарін має досвід написання текстів про людей "з-поза різних боків барикад", різного віку, територіального походження та світогляду. Він звертає увагу на так звані "внутрішні паркани", які не дозволяють суспільству дійти абсолютної згоди. З початком повномасштабної війни таких викликів побільшало.

"Після 24 лютого у нас теж є внутрішні паркани. Ми набагато гостріше відчуваємо дистанцію між тими, хто на фронті й тими, хто в тилу; між тими, хто живе у себе вдома і тими, хто втратив дім і змушений був переїхати в інші області; між тими, хто лишився в країні і тими, хто виїхав за кордон".

Зараз головним завданням Павло Казарін вважає розповідати людям у тилу про реальність фронту, а солдатам на передовій — правду про тил. Існує поняття так званої "внутрішньої мавпи", яка є всередині в кожного з нас. Упродовж сотень тисяч років еволюції вона відповідає за інстинкти, агресію та виживання. Що ближче людина до небезпеки, то більше повноважень у її внутрішньої мавпи. Коли людина виходить "з нуля", у неї починається декомпресія (початковий етап психологічної реабілітації військових після перебування в екстремальних умовах). Павло Казарін описує цей процес як повернення внутрішньої мавпи в клітку.

"Коли я на передку, я майже не пишу тексти, бо не знаю, хто їх писатиме — я чи моя внутрішня мавпа".

Есеїстичне письмо може запобігти поширенню серед військовослужбовців дезінформації, зокрема що їх недостатньо підтримує тил. На відміну від новин, воно менш математичне і може впливати на емоції.

Як пишуть на війні?

Олена Гусейнова згадала про виступ Павла Казаріна у Франкфурті, під час якого він розповів, що військова система руйнує приватність. Есеїстика ж вимагає усамітнення. Виникає запитання, як створити цей простір приватності, щоб писати безпосередньо в умовах війни.

Богдан Коломійчук зауважив, що під час написання белетристики досить добре уявляє свого читача, натомість же, створюючи есей, такого чіткого уявлення не має. За його словами, есеїстика — інтимний жанр, що вимагає відвертості автора й близькості читача. Письменник поділився, що багато поранених солдат, яким потрібно виговоритись, пишуть есеї й так виражають свої емоції. На основі цього він визначив формулу есею: ці тексти дозволяють емоційно говорити одразу про все, а найбільше — про самого себе. Есеї не мають жанрової належності. Це спосіб говорити про наболіле тут і зараз.

У дискусії виник мотив "чужих голосів", які спонукають автора до рефлексій. Андрій Гуменюк розповів про досвід спілкування на фронті, адже там теж є різні люди. З деякими, поділився він, складно знайти спільну мову, а з кимось виникає раптове зближення. Хай там як, досвід війни і люди, що їх військовослужбовець зустрів там, назавжди залишаються з ним, і під впливом війни він змінюється. "Війна псує. Але я став поблажливіший до інших", — зазначив Андрій Гуменюк.

Есеїстика як психотерапія

"Люди, які були на фронті, безумовно, знають трохи більше про втрати, але не факт, що можуть якісно про це розповісти. Не кожен може впорядковувати досвід до стану сенсів. Книги написані про фронт більше потрібні не читачеві, а авторові".

Павло Казарін вважає, що література — це спосіб психотерапії. Писання про досвід війни може стати ліками і звільненням для військовослужбовця. Так він виражає біль, аби не дати йому зруйнувати себе зсередини. Тож війна неминуче принесе нові прізвища в українську літературу.

"Найкращі книжки будуть написані людьми, які ніколи доти не мали стосунку до літератури й письменництва. Намагаючись роздивитися прошарок військової літератури, ми приходимо до людей, які писали до війни, і запитуємо, про що вони писатимуть. Але я нагадаю: Ремарк нічого не писав до Першої світової, до того, як потрапив на фронт. Новий український Ремарк зараз сидить в окопі".

Натомість Богдан Коломійчук прокоментував, що не певен, чи потрібен нам український Ремарк, чи Гемінґвей. На його думку, в нас має бути своя модель і форма публічних рефлексій. Також письменник розповів про акторський прийом "емоційної пам’яті". Коли актору потрібно зіграти персонажа протилежного йому за характером, він має згадати подібні емоції, виявити в собі той стан. Так працює емоційна пам’ять письменника. Біль і негативні емоції потрібні йому для збереження внутрішньої емоційної полюсності.

"Не можна пізнати себе у найкращому стані, якщо не пізнав у найгіршому".

Есеїстика — найзручніший спосіб у письмі для емоційної пам’яті. Це коротка прозова форма, що дозволяє швидко виразити свої почуття.

Есеїстика як фіксація моменту

Павло Казарін вважає, що усвідомлення участі в карколомних подіях країни може мотивувати робити нотатки про навколишні події, фіксувати суспільні стани, які дуже часто змінюються. Те, що було нормою для одного періоду, невдовзі може стати чимось неприйнятним.

"Війна — це умови, в яких люди проявляються по-іншому. Це викликає спокусу спохопити цей момент есеїстично й зафіксувати через письмо, спостереження".

Богдан Коломійчук також поміркував про чуттєвість в есеїстиці. За його словами, під впливом цієї чуттєвості в автора може виникнути раптове бажання зафіксувати події, зберегти інформацію про неповторну мить.У інших жанрів немає такої оперативності й лаконічності.

"Есеїстика замінила мені белетристику. Є спокуса зупинити час, зафіксувати і передати, бо вже в наступну мить усе зміниться".

Ще один момент підкреслив Павло Казарін — відповідальність військовослужбовця, що пише, перед суспільством і перед іншими солдатами. "Форма надає тобі легітимності в очах читача", — зазначив спікер. Слово матиме вагу, тому необхідно підходити до написання текстів свідомо і відповідально.

Авторка: Ольга Трейтяк