Єсеїстика як дія: Саша Довжик, Вахтанґ Кебуладзе, Віталій Портніков

Есеїстика є до певної міри необов’язковим типом письма. Це не те, що автор мусить сказати — це те, що йому хочеться сказати. Учасники дискусії поговорили про таке: якою є категорія необов’язковості для сучасних письменників? Чи справді вона важлива? І чи взагалі з’являється сьогодні ця розкіш необов’язкового письма?

Стилет чи стилос: досвід письма на закордонну аудиторію

Саша Довжик одразу зауважує, що в українських есеїстів, які в основному звертаються до української аудиторії, доволі відмінний досвід від її власного. Чимало українських есеїстів розповідали про свій досвід мовчання протягом перших тижнів, а інколи й перших місяців повномасштабного вторгнення. В Саші Довжик не було такого досвіду, вона почала писати приблизно 24 лютого, і перша колонка вийшла вже наступного дня. З того часу вони доволі регулярно виходили в британських і американських виданнях. Для неї це був такий моральний імператив: вона відчувала, що мусить це робити, бо мала певну платформу, голос, потрапила у спотлайт і мала цим скористатися.

Есеїстика — це FPV-перспектива (погляд від першої особи — ред.), тож як не перетворювати це все на нарцисичне письмо в часи війни? Саша Довжик наголошує, що її закликали писати не тому, що вона інтелектуалка, а тому, що вона українка, яка переживає досвід, недоступний іноземній аудиторії. Як не перетворити цю трансляцію власного досвіду на нарцисичний потік самоспоглядання? Отут і має бути заклик до дії.

"Я писала про різне: про Лесю Українку, про розтрощені бібліотеки на сході України, про втому від того, що постійно доводиться закликати до дії. Всюди наскрізно була думка: дайте зброї, інакше я буду з’являтися вам у ваших нічних жахіттях, і вам це не сподобається".

Есеїстці здається, що показник ефективності — це той факт, що після публікації таких есеїв їй та її колежанкам приходять десятки листів від читачів. Пишуть колишні військові, техаські школярки, які роблять проєкти про Україну, британські пенсіонерки, які, власне, пишуть: "Що я можу зробити і куди вислати гроші?".

Необхідна радикальність у текстах

Вахтанґ Кебуладзе певен, що від 20 століття ми успадкували хибну інтелектуальну оптику, а саме протиставлення лівих і правих. Натомість він вважає, що сьогоднішній світ — це протистояння радикалів і лібералів. Радикалів будь-якого ґатунку: чи то лівих комуністів, чи то правих фашистів, нацистів, фундаменталістів тощо. Зрештою наш конфлікт певною мірою також про це. Ми живемо у ліберально-демократичному світі, де зрештою є місце всім — на жаль, і радикалам також. І це головна проблема цього світу: як із цим бути? Якщо однією з головних цінностей нашого світу є свобода, то що робити з радикалами? Вони ж мають право на існування, ми ж не можемо їх знищувати за те, що вони радикали.

Таким чином ми як суспільство прийшли до такого дивного формулювання, як "радикальний лібералізм". Проте як можна бути лібералом і водночас радикальним? Коли людина стикається з таким досвідом зла, з таким досвідом нелюдяності, з яким ми маємо до діла зараз, коли стикаємося з Росією, — то не випадає обирати. До того ж Вахтанґ Кебуладзе згадує, що у його збірці "Чарунки долі" та інших есеях він все ж таки йшов до есеїстики від філософії. Це були радше інтелектуальні розваги, ніж реакції на радикальні потреби сьогодення. А зараз філософ пише есеїстику, бо не може писати щось інше.

"Порівняно з колегами я початківець і профан, бо ніколи не хотів бути журналістом, медійником і людиною, яка реагує на якісь інформаційні приводи — мені просто доводиться це робити. Як це відбувається, я вже не знаю. Чи сприймають це радикально? Чи це радикальне письмо? Мені важко сказати, я просто цього не знаю, бо я всередині цього процесу".

Вахтанґ Кебуладзе сподівається, що наслідком нашої спільної роботи — байдуже, як ми її робитимемо — буде те, що все-таки переможе цей ліберальний демократичний світ. І радикалізм, який у нього лишиться, буде радше дивною девіацією, аніж тим, що диктує порядок денний не лише у нас, але й у всьому світі.

Вплив есеїстики на дії аудиторії

Віталій Портников вважає, що людина працює для тої аудиторії, яка її сприймає. Інших можливостей немає, а тому виміряти ці впливи для публіциста важко. Для нього есеїстика — це творчість, себто не пошук, а звернення до однодумців. "Капітал" чи "Mein Kampf" можуть спровокувати читача на дію. Есеїстика Віталія Портникова, на думку самого автора, — ні. Есеїстика — це літературний жанр, і вона є відповіддю на запит аудиторії. Радикальні ідеї, вслід за Вахтанґом Кебуладзе зауважує публіцист, не є відповіддю на запит аудиторії, натомість вони формують її так, щоб вона могла підтримати ту чи іншу політичну течію. Тому що ми можемо, з одного боку, подивитися на "Mein Kampf", "Капітал" чи "Маніфест комуністичної партії", а з іншого — на серіал "Слуга народу" — це приблизно те саме. І це формує аудиторію. Коли ми пишемо, ми залежні від її запиту.

У перші місяці після нападу Росії на Україну у 2022 році Україна була на перших шпальтах видань, а зараз перемістилася на восьмі. Люди зацікавлені в історіях, у кризах, у тому, щоб стежити за якимись пристрастями — великими радощами або великим горем. А якщо цього немає, їм нецікаво.

"Не ми формуємо аудиторію, а аудиторія формує нас. Я не пишу якихось статей, які мають когось до чогось спонукати — я вважаю, що це антижурналістика. Натомість я пишу тексти, які змушують людей так чи інакше замислюватися, мислити разом зі мною".

Але десь у березні 2022 року Віталій Портников написав велике есе для видання "Ліберал" — це додаток до однієї з найбільших івритомовних газет Ізраїлю. В цьому тексті він хотів просто довести ізраїльтянам, що ті, хто вважають війну Росії проти України далекою, "не їхньою" війною — помиляються. Журналіст навіть географічно окреслив наслідки, якщо Ізраїль так ставитиметься до цієї загрози, назвав міста, які будуть атаковані. І що? І нічого. Сам автор вважає, що якби він написав таку статтю за день до нападу ХАМАСу, то, можливо, отримав би якусь премію в Ізраїлі, але у березні 2022 року це взагалі нікого не цікавило. Можливо, були люди, які поділяли позицію журналіста, але це не отримало ніякого резонансу.

Вага сюжету в есеїстиці

Саша Довжик зазначає, що статті та тексти, опубліковані за рік-два-п’ять до повномасштабного вторгнення, раптом знайшли нове об’ємне звучання після 24 лютого. Вони стали гачком, закинутим у майбутнє. І це послання було прочитане, що теж додало ваги українським голосам. Виявилося, що українці орієнтуються у своєму регіоні, у своїй ситуації. І, можливо, ми краще знаємо про ті небезпеки, які нас очікують.

Щоб створити історію, яка утримуватиме фокус, важливо приділити увагу ліричному герою чи героїні. Есеїстика — це в першу чергу те, що автор пропускає крізь власний досвід. Це може бути відвертою розповіддю від себе, від першої особи, але коли ми це робимо, то все одно витворюємо певну персону. Вона може бути створена ритмом речень, специфікою погляду — це та призма, через яку заломлюється світло, і саме це дозволяє нам вихопити певний фрагмент реальності. Есеїстика — це завжди фрагментарність. Тому Саша Довжик завжди заохочує інших авторів та авторок не тікати від цього особистого погляду, досвіду писання від першої особи. Може здатися, що це нарцисична процедура, бо їм страшно надміру оголитися в цих текстах. Насправді все навпаки. Варто визнати, що ми говоримо правдиво з певної позиції — не з позиції Бога, а з позиції себе про певні події.

"Тож я зазвичай закликаю бути в цьому відвертим, а далі те, як ти формуєш цю подію — це вже твоя певна майстерність, і це залежить від того, яку мету ти переслідуєш у цьому есеї".

Вплив текстів на мислення аудиторії

Вахтанґ Кебуладзе вважає, що справжній поштовх для творчості — це чуйність до болю, страждання, криз. Якщо людина пише, то вона це відчуває і не може припинити це робити. Це те, що об’єднує всіх, хто займається будь-якою творчістю: хай то письмом чи музикою. Вони просто не можуть цим не займатися. У 2004 році Вахтанґ Кебуладзе написав інтелектуальний текст про російську історію "Латентні і сенсові структури в російській історії, філософії, літературі". Він вийшов друком в Австрії, а потім в Україні російською мовою, але обговорення не викликав. Пізніше, у 2014 році, вже після початку війни Вахтанґ Кебуладзе разом з Володимиром Єрмоленком виступали в німецькому посольстві, де згадували про цей текст, і зацікавили одного зі слухачів. На цей раз фідбек був: це була теза, що німці втомилися від небезпеки. Філософ відповів, що втома від небезпеки сама по собі небезпечна, і комунікація на цьому урвалася.

"І це питання про те, наскільки взагалі наші тексти можуть на щось впливати. Я не знаю, чи впливають вони. Так, змусити прочитати Кундеру, може, я і можу, а от змусити росіян перестати нас вбивати я точно не можу".

Вахтанґ Кебуладзе переконаний: тексти штибу "Mein Kampf", "Маніфесту комуністичної партії" або історичні тексти Леніна можуть вбивати людей. Але одразу формулює питання, на які не має відповіді: "Чи можуть тексти рятувати людей? Чи можуть наші тексти боронити нас? Чи можуть вони протистояти злу? Чи можуть вони протистояти російському злу? Чи можемо ми закликати світ це зло здолати?".

"Я просто не можу цього не робити. Тому що більше нічого не вмію, крім як писати і говорити. Це те, чому я вчився все своє життя. І коли я бачу, що це відбувається, яка моя реакція? Я про це пишу. Тому що, знову ж таки, є чуйність до болю, є чуйність до страждань, до того, коли вбивають, ґвалтують, мародерять, коли просто знищують життя. Хто це робить? Це робить Росія. Як цьому протистояти? Я можу про це писати. І я не обираю. Просто так мусить бути".

Проте філософ не може чітко передбачити, чи впливає це на когось. Коли він пише німецькою, то ще може відчути, що треба сказати і які слова краще підібрати. Коли ж треба говорити англійською, йому важче. Нещодавно його промову переклали іспанською, і він не знає, як це вплине на її сенс і чи вплине взагалі. Можливо, це викличе не підтримку України, а навпаки агресію, втому чи якусь геть непередбачувану реакцію. Бо есеїстика — це не маніпуляція, не те, на що можна отримати спрогнозовану реакцію.

Діалог автора з аудиторією

Віталій Портников згадує як у 1989 році на зʼїзді народних депутатів Радянського Союзу брав інтерв’ю в одного з лідерів Народного фронту Естонії — професора Енделя Ліппмаа, котрий вже тоді вважав головним ворогом своєї країни Росію. Саме тому, що балтійські інтелектуали розуміли це ще 1989–1990 року, вони опинилися у відносно безпечному морі, коли всі інші потрапили в шторм. Це говорить про своєчасність реагування і про аудиторію, яка це розуміє. Ліппмаа спирався на те, що розумів кожний естонець, принаймні той, до якого він апелював. Якби в той час хтось почав так говорити з українською аудиторією, його не зрозуміли б, це було би голосіння у пустелі.

Апелюючи до думок Вахтанґа Кебуладзе, Віталій Портников згадує ще один приклад того, що врятувати можна лише дією. У 1990 році він приїхав у Приштину до одного з найвідоміших літературознавців Косова Ібрагіма Рогова, який став потім першим президентом частково визнаної Республіки Косово. Тоді публіцист запитав його, чи можна текстами про розвиток албанської культури виправити ситуацію, яка склалася внаслідок знищення Мілошевичем албанського самоврядування в Косово. Літературознавець відповів, що допоможе лише дія.

"Якщо хочемо щось змінити, ми маємо не писати, а діяти. Ось у моїй біографії був момент, коли я думав, що маю не писати, а діяти, що це єдина можливість — це Майдан 2013–2014 років. Я точно знав, що маю бути на сцені Майдану і звертатися до людей, тому що текстом я нічого вже не зміню, а просто поховаю країну разом із собою".

Так само і зараз, на думку Віталія Портникова, час діяти, бо самими текстами країну, на жаль, не врятуєш. Автори відчувають, коли аудиторія потребує від них слів, які переконали б її, що варто діяти. Робота есеїста чи публіциста в такі моменти нагадує роботу термометра чи камертона, який реагує на навколишнє середовище. Це і є діалог з аудиторією. І ніколи одразу не зрозуміло, як текст вплине, це зʼясовується лише з часом. Як приклад Віталій Портников наводить своє есе 1992 року "Українські євреї — це як рідкісний птах", яке писав для журналу "Сучасність". Йому постійно нагадують про цей текст, а він усі 30 років потому навіть не має його копії в архіві. Віталій Портников побачив власний есей лише нещодавно, коли один американський дослідник у листі до нього написав, що на працю про українсько-єврейських авторів його надихнув саме той есей, і надіслав на його прохання копію. Перечитавши свій текст, Віталій Портников жахнувся від того, яким графоманом був. Публіцист зізнається: він не розуміє, чому саме цей текст спрацьовує і зараз. Проте в ньому вочевидь діє якась правильна формула, яку неможливо прорахувати наперед, тоді як інші есеї — можливо, значно кращі — взагалі нікого не цікавлять.

Віталій Портников наголошує, що завдання есеїста — знати, про що говорити зі своєю аудиторією, добирати правильні слова та приклади. Без розуміння спільних моментів між автором та читачами писати есей для журналіста неможливо. Із людьми варто говорити про те, що цікавить їх, а не про те, що цікавить вас — це закон творчості.

"Я не буду з читачем у Данії говорити про Чехова, я буду з ним говорити про Андерсена, про те, що Андерсен усе своє життя був нещасний, тому що німці забрали шолом з його Данії. І вся творчість Андерсена, всі ці жорстокі казки, весь цей кошмар, який ми читаємо в цих творах — це реакція на окупацію третини Данії, і данець розуміє, про що я кажу, а німець ніколи цього не зрозуміє. З точки зору сторонньої людини це те, що називається "сльозодавилка". А для мешканця Данії — це національна ідентичність".

Про "вічні тексти" та складнощі в розрізненні жанру

Модераторка розмови Богдана Неборак згадала есей Оксани Забужко про музей-квартиру Міхаіла Булґакова як приклад тексту, до якого повертаються навіть через 10 років після публікації. Така увага до нього зберігається, зокрема, через досі актуальний триґер. Учасники дискусії також поділилися актуальними крізь роки текстами та висловилися щодо есеїв як жанру оповіді.

Саша Довжик назвала ще один есей Оксани Забужко — "Планета Полин", бо висловлені в ньому постчорнобильські відчуття здаються їй у хорошому сенсі пророчими. Це текст про екоцид, який Росія здійснила на українській території. В цьому есеї Оксана Забужко описує відчуття від перебування у світі, який вже закінчився після того, як стався вибух на Чорнобильській АЕС. І вона відчуває свою відповідальність як людини перед світом усього живого, який не має свободи дії і який через дії людини приречений на смерть. Саша Довжик вважає, що нам важливо це читати після підриву Каховської дамби, після окупації Чорнобильської зони і Запорізької АЕС. Це один із тих есеїв, до яких варто привертати увагу міжнародної аудиторії.

"Ті люди, які вже пережили кінець світу в Україні, розуміють, про що йдеться нині. Можливо, до них варто дослухатися".

Вахтанґ Кебуладзе поділився, що йому завжди складно знайти межу між есеїстикою та іншими формами письма. Наприклад, журі премії Шевельова веде найзапекліші дискусії не про те, чи варта та чи та книжка відзнаки, а про те, чи есеїстика це взагалі. Це окреслює наступні два запитання: що таке есей та чи веде він до подальшого діалогу, чи формує майбутнє. Українська есеїстика зараз, на думку філософа, є дуже цікавою не лише для внутрішнього вжитку, а й на ширший загал. Серед текстів усіма мовами, доступними Вахтанґу Кебуладзе, українські він вважає найцікавішими. Не лише, бо вони про найближче та найболючіше, але й, бо зараз є змога спостерігати за народженням і зростанням української есеїстики як жанру.

"Окрім того, що ми всі пишемо тексти дуже сумні, критичні, радикальні, алармістські, які збуджують, промовляють до аудиторії — хочеться читати щось таке, що залишиться в майбутньому. Не про майбутнє, але таке, що захочуть читати наші онуки. Що вони читатимуть, які, зокрема, есеї? Я не знаю, але хотілося б, щоб тексти були, а онуки читали, зокрема те, що пишемо ми зараз".

Віталій Портников вказує на проблему у розрізненні жанрів. Коли письменник пише есей, він користується літературними прийомами, створює літературного героя. Почасти літературний герой — це він сам. Тобто кожен есеїстичний текст українського письменника чи письменниці — це продовження літературної роботи. Жанр есе використовується для презентації своєї творчості, тому це так переконливо виходить і в Оксани Забужко, і в Юрія Андруховича, і в Андрія Любки. Не письменник не вміє цього робити.

Віталій Портников як публіцист теж пропускає крізь свій образ власне тексти, але по-іншому. Він має обмеженіший арсенал прийомів, проте вони все одно там є. Тому свої публіцистичні тексти він відділяє від політичних. У перших Віталій Портников наче вимірює температуру довкола, створює образ події, у других — дає діагноз. В українській історії були політичні мислителі. Шевельов був таким мислителем — це есеїстика, Ольгерд Бочковський був таким мислителем, хоча не був публіцистом і не був письменником, але писав політичні есеї високого рівня.

"У нас це не відтворилося, тому ми говоримо про людей, які перебували за кордоном, жили в першій половині 20 сторіччя, на перетині часів, але не були в Україні. Але це ще виникне, коли буде нормальна держава — з демократичними традиціями, з політичним життям. Таке есе ще буде, тобто ми ще маємо до цього прийти, поки ми це все імітуємо, кожен спирається на власний професійний досвід, а потім з’являться не політологи, а політичні мислителі, які писатимуть такі тексти. Це буде зовсім інший світ повоєнної України".

Організатори Днів есеїстики: Український ПЕН та Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]. Фестиваль відбувся в рамках Премії імені Юрія Шевельова.

Авторка — Марина Губіна