Діалоги про есеїстику: Олександр Михед і Мирослав Лаюк

Письменники Олександр Михед і Мирослав Лаюк говорять про есеїстику та нонфікшн, голос автора та множинність голосів у письмі. Розмову вибудували довкола двох книжок про війну — "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення" Олександра Михеда і "Бахмут" Мирослава Лаюка. А ще письменники щедро ділилися життєвими історіями, залаштунками внутрішньої письменницької кухні та щемкими розповідями про пережите. Про те, як пояснити Україну західній аудиторії, про есеїстику Лаюка та нонфікшн Михеда — у конспекті від "Сенсора".

Есеїстика як спосіб пояснити Україну світові

Олександр Михед зауважив, що зазвичай на зустрічах письменники розмовляють про внутрішню кухню й обмінюються плітками, натомість на фестивалі є місце для глибокої розмови. Мирослав Лаюк зізнався, що донедавна зовсім не хотів думати про есей, але після прочитання Михедового "Позивного для Йова" у нього з’явилося бажання говорити. Своєю чергою, Михед розповів, що захопився книжкою "Бахмут" і хотів би багато про що розпитати. Перш за все запитав про тексти, які Лаюк написав як український есеїст для міжнародної авдиторії.

Лаюк розказав про перший із цих есеїв, написаний 1 березня, — про замордованих радянською системою письменників. Для американського сайту LitHub письменник розповів про Євгена Плужника, Василя Стуса, Павла Тичину, Володимира Свідзінського. Той текст Лаюк називає примітивним, але йому важливо було розповісти світові про історії цих українських письменників. Упродовж двох днів редактори сайту перечитували матеріал, і на доказ Лаюку довелося надсилати статті та книжки українців, яких немає у перекладах.

"Свідзінський — найяскравіший приклад. Це поет, якого під час Другої світової звинуватили у колаборації з ворогом, відвели у сарай під Харковом і підпалили. Уявіть: головний поет свого часу в сорокамільйонній нації, який гине отак. І про це не знає ніхто у світі! Так, усі знають про Федеріко Гарсія Лорку (у 1936 році письменника розстріляли за політичні погляди, а його творчість заборонили в Іспанії аж до 1975-го — Н.К.). Іспанці досі виправдовуються, називають його іменем аеропорт тощо. Мені хотілося показати західним читачам, що плям незнання у них значно більше, ніж вони уявляють".

Окрім того, на початку вторгнення Лаюк створив матеріал про кримських татар.

Далі письменник поділився, як організатори міжнародних фестивалів запрошували його й інших українських письменників виступати разом із росіянами, які начебто протестують проти чинної влади. На що письменники розповідали про жахливі кримські депортації, зросійщення та політику винищення кримського населення. Перші есеї Лаюк назвав криком літературознавця і гуманітарія, спробою боротьби зі штампами й незнанням західних читачів.

Михед назвав ці тексти зразками конвенційної есеїстики, які працюють щонайменше на двох рівнях. Адже у них автор провів паралелі між інформацією з радянської та сучасної історії. За словами Михеда, це добрий спосіб пояснити тяглість жахливої традиції російської агресії, адже після оприявнення трагедій українських письменників з темою можна працювати глибше.

Українська чи іноземна книжка про російсько-українську війну

Посилаючись на Монтеня, Лаюк підсумував, що есеїстика — це відповідь на питання "Що я знаю?". Його перші воєнні есеї були у монтенівському ключі, однак тепер письменник прагне писати на складнішому рівні. Невдовзі у світі вийдуть книжки Люка Гардінґа, Крістофера Міллера, Саймона Шустера, видання іспанською і французькою, але заразом і книжки "хороших рускіх". Лаюк запитав: а що зупиняє нас від того, щоб заявити про себе на весь світ? Чому українських книжок досі так мало?

"Якби мене запитали: "Що ти знаєш про війну?" — я відповів би, що знаю тільки те, що побачив на власні очі. Все решта — дурниці".

Михед зізнався, що для нього краще працює не есеїстика, а нонфікшн, який допомагає знайти те, чого він не знає, і те, чого боїться. Так зроблені книжки "Я змішаю твою кров з вугіллям", "Бачити, щоб бути побаченим" і "Позивний для Йова". Також серед таких текстів письменник назвав українські книжки, які вийшли з початку вторгнення у перекладах за кордоном, зокрема "Найдовшу подорож" Оксани Забужко та "Щоденник агресії" Андрія Куркова.

Лаюк зазначив, що у світі виходитимуть книжки Люка Гардінґа, Крістофера Міллера, Саймона Шустера, видання іспанською і французькою, а також книги так званих хороших росіян. На цьому тлі він запитав у Михеда, чому українських книжок небагато на світовому ринку. Олександр Михед розказав, що видавництвам потрібно було швидко реагувати на ситуацію й вони звертали увагу на ті пропозиції, які існували на той час. Такими швидкими реакціями виявилися тексти закордонних журналістів, які працювали в Україні воєнними та політичними кореспондентами.

Бути щирим у розмові про війну

Олександр Михед намагався з’ясувати, як Мирослав Лаюк "намацав" інтонацію для книжки "Бахмут", і дивувався з того, як культура та інтелектуальне нашарування стають для нього опертям у творчості:

""Бахмут" Мирослава Лаюка — абсолютно дивовижна книжка, написана рідною інтонацією. У першій частині — короткі нонфікшн–репортажні споглядання різноманітних ситуацій, образів і людей, які формують реальність Бахмута. Друга частина — це віддзеркалення першої частини з такою настановою: реальність заскладна, щоб можна було пояснити її просто. Монтенівське питання "що я знаю?" перетворюється на глобальне самокопання. Говорити про повномасштабне вторгнення можна лише з інтонацією максимальної щирості, коли немає дистанції між тим, хто ти як людина, і тим, хто ти як актор. Видно, що Мирославу Лаюку як авторові так боляче від того, що відбувається, що починається дуже щира розмова. Для мене розмова про вторгнення крізь призму культури — це повний булшит".

Для Лаюка те, що Михед називає нонфікшном, — есеїстика у чистому прояві. Письменник звірився: найкраща характеристика його письма для нього самого — це те, що воно відповідає його тілесності й фізіології. Лаюк писав легко й одразу "по гарячих слідах", без глибокого осмислення чи рефлексії.

На думку письменника, аудіозаписи зі стабілізаційного пункту 93-ї бригади, де чути, як вмирає людина, краще не слухати повторно. Ліпше написати про пережите одразу й відмежуватися від нього. Бо ж коли пишеш, то проживаєш усе це. Іноді спроби письменника дотримуватися професійної етики у спілкуванні з героями провалювались — не вдавалося відмежуватися від досвіду людей: коли тремтіли вони — тремтів і письменник. Лаюк вважає: є речі, які нас руйнують, але ми не можемо їх позбутися, як-от комплекс провини.

"Коли тебе трясе, тут не йдеться про професіоналізм, ти пишеш так, як є. Для мене це зразок письма, якого я прагнув усе життя. Це як з поезією — як живеш, так і пишеш. Поезія — це пряма емоція на папері. Перша частина книжки — це те, що зробили мої вуха та очі. І це мене врятувало. Коли бачиш тіла на вулицях міст — просто фіксуєш побачене, не осмислюючи".

Письменник розповів, що перша частина "Бахмута" — це історія жінки, яку потрібно було евакуювати. Друга частина — про битву за Бахмут. За словами Лаюка, ця битва є однією з найвизначніших подій у світі за останні 80 років за кількістю залучених сил і медійним супроводом. Репортаж планувався на 15 сторінок, а вийшов — на 150. Для письменника книжка — це пряма дія. Лаюк припустив, що менш літературно досконалий, але швидший репортаж потрібніший, ніж ретельно вичитаний, проте запізнілий текст.

Мирослав Лаюк поділився, що читає лише ті тексти, що стосуються його діяльності та війни. Зокрема це щоденники людей, які переживали Другу світову війну, репортажі про світові війни та боснійську війну. Він схарактеризував це так: що іноземні автори вміло загортають живе м’ясо у промокальний папір, кладуть у гарний пакетик — читачеві воно не смердить і комфортне для читання. Для західного читача реальність треба прикрашати.

На Михедове запитання, чи прикрашає він реальність у книзі "Позивний для Йова", Лаюк відповідає категоричним "ні". На думку Лаюка, Михед вибрав влучний tone of voice — новинний формат. Письменник висловив жах, як багато всього ми забули. Зачитав фрагмент з книжки про привселюдні прив’язування мародерів до стовпів і підсумував, що ці фрагменти випали з його пам’яті. А ще Лаюк порекомендував назагал книжку Олесі Хромейчук "Смерть солдата" — бестселер у Британії, проте не дуже популярну в нас. Її оповідь проста: тут вона вибирала берці братові, а тут їде його ховати. Для Лаюка книжка цінна тим, що це документ свідомості авторки.

Есеїстика — нонфікшн

Також Лаюк розповів про нещодавно відвідану прем’єру проєкту "Війна-ненажера" від творчого об’єднання "Вавилон’13". Це — десять історій від десяти прозаїків, які воюють. Один із текстів — есей Михеда, який супроводжує відеоряд з камер спостереження з Гостомеля та Бучі. Лаюк зазначає, що у книжці "Позивний для Йова" теж є сітка камер спостереження всередині автора, й відбувається переоцінка попередніх ставлень.

"Мені важливі ті книжки, які є емоційною, емпатійною людською історією і документом. Так ми вбиваємо двох зайців одним махом".

Вкотре покликаючись на Монтеня, Лаюк також згадав про сутність есею. Він переконаний: якби у 16 столітті були соцмережі, то майстер проб писав би у фейсбук. Адже його "Проби" — це водночас і щоденник, і роздуми про батька чи еротику. Лаюк пригадав університетський курс з Сергієм Іванюком, під час якого він дізнався, що есей — це "що завгодно", сплав різних жанрів. Він згадав: у доробку Михеда є есеї зразка Financial Times чи Frankfurter Allgemeine Zeitung, щоденникові записи, хроніка вторгнення, новинні записи, художньо-філософські рефлексії. Усі елементи добре й злагоджено поєднані, тобто книжка створює цілісне висловлювання. Для Лаюка це і є есеїстика.

Михед звірився, що, побачивши відео з камер спостереження біля свого дому, як вони з дружиною та собакою тікають від війни, пережив велике потрясіння, дивний досвід, якого не хотілося би проживати. Також анонсував, що планує працювати над документальною кінострічкою спільно з режисером Дмитром Сухолитким-Собчуком.

Коментуючи висловлювання Лаюка про есеїстику, Михед наголошує, що для нього нонфікшн — упорядкований та структурований, тоді як есей грішить хаосом і потоком свідомості.

"Нонфікшн дає можливість вийти за межі власного досвіду і почути багатоголосся — як в історії про Аню Міщенко, яку вбили з матір’ю у Бучі. Одним з головних принципів документалістики для мене — це створення багатоголосся. Есеїстика ж — це про голос одного. Очевидно, що голоси інших підгинаються під голос наратора в "Позивному". Але мені важливо, що книжка складається з різних голосів".

Михед розповів, що невдовзі "Позивний для Йова" вийде друком англійською під назвою "Мова війни". Лаюк підхопив, що це більш узагальнена назва, яка краще продає. Михеду хотілося спростити й зробити доступнішою ідею книжки, тому лінію Йова приберуть — це і є загортання для авдиторії. Мова війни — це простіший концепт, ніж розмова про випробування, які випадають на долю українців. У англомовному варіанті книжка матиме інший фінал і завершиться подякою збройним силам України. Письменник зауважив: у британського видання буде радикальна обкладинка з сильним меседжем.

Есей та фотографія

У книжці "Бахмут", як зауважив Михед, ідеально підібрані фотоілюстрації. Це сильні й різноманітні роботи Данила Павлова, з яким Лаюк активно співпрацює. Автор "Бахмута" поділився, що познайомився з фотографом через журнал "Reporters". Далі розповів, як разом вони їздили у Бахмут у березні 2023-го. Тоді Павлов і Лаюк зустрічали іноземні групи медійників, зокрема Reuters і CNN, які працювали переважно з новинами. Лаюк зізнався: йому не вистачає репортажу. Журналісти-новинарі не встигали побачити механіку війни, поспілкуватися з військовими щиро, бо знімали сюжет нашвидкуруч і тікали. Натомість живі історії розпочинаються після кількох годин перебування поруч.

"Коли людина бачить камеру, вона вдається до кліше, готових конструкцій мови. Натомість у форматі репортажу народжуються живі історії".

Лаюк поділився: часто репортеру й фотографу доводиться розділятися й працювати в різних місцях. Але трапилася історія, яка показала, що письменникові теж варто вміти фотографувати. Коли росіян підірвали Каховську ГЕС, Лаюк і Павлов їздили в Херсонську область, евакуйовували людей та збирали їхні історії. Однією з евакуйованих людей була Кларинда — бабця з інвалідністю, яка 10 років не виходила з дому. Під вікном у неї росло дерево катальпа, й бабуся захотіла попрощатися з нею: "Катальпочко моя, я тебе більше не побачу, прощавай!". Лаюк зауважив: для передачі цієї сцени відео спрацювало б значно краще за текст, це вже готовий фільм, який по-іншому працює з глядачем.

"Я зрозумів, що хай як добре я знаю свій текстовий формат, є дуже багато аудіовізуального контенту, який треба фіксувати й який не здатен зафіксувати один фотограф".

Організатори Днів есеїстики: Український ПЕН та Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]. Фестиваль відбувся в рамках Премії імені Юрія Шевельова.