Діалоги про есеїстику: Ірина Цілик, Ірина Славінська

Есеїстика — ефективний спосіб донесення меседжів різним аудиторіям. Які є інструменти для створення хорошого есею? У чому різниця між есеєм для української та іноземної аудиторії? Які есе цікавлять іноземців? Журналістка, ведуча, перекладачка і літературознавиця Ірина Славінська та кінорежисерка і письменниця Ірина Цілик поміркували, як можна по-справжньому достукатись до когось через слово.

Досвід письма після початку повномасштабного вторгнення

Ірина Цілик розповіла, що почувається в есеїстиці не дуже зручно, адже це справді нова для неї територія (на відміну від поезії). Вона ще не готова аналізувати, як саме це працює для неї. "Я пробую, помиляюся, щось виходить, щось не виходить". Для Ірини Цілик есеїстика почалась якраз із початком повномасштабної російської агресії. "Це був той інструмент, який я не обирала — його мені запропонували".

Несподівано він виявився для Ірини Цілик дуже терапевтичним.

"І це був один із дієвих способів говорити з аудиторією за межами України".

Режисерка розповіла, що на всі пропозиції такого писання відгукувалась дуже охоче: спочатку у вигляді щоденникових записів, а потім уже есеїв.

Англійська мова є для Ірини Цілик не просто способом комунікації, а й повноцінною "посередницею", адже щоб пояснити щось чужою мовою, потрібно трішки віддалитись від ситуації. Режисерка ділиться, що це була дуже корисна вправа і практика:

"Для мене есеїстичне "я-письмо"" — одна з найдоречніших форм, щоб говорити зі світом і з собою".

Натомість Ірина Славінська розповіла, що дуже любить жанр есеїстики. Водночас вона зауважила, що досвід написання есеїв після 24 лютого — це непросто, бо дуже важко працювати не емоційно з тими темами, у яких ми живемо.

Також Ірина Славінська згадала, що її "Повітряна й тривожна книжка" не є повтором її текстів, написаних після початку вторгнення. Вона сконструйована більш детально і має два корені. Перший — це спроба опанувати надмір емоцій, яких було дуже багато з першої доби повномасштабного вторгнення. За порадою психологів Ірина Славінська вела щоденник, де фіксувала різні осяжні речі: це допомагало збагнути реальність. Другий же корінь — це тексти іноземною мовою.

"Мені не вдавалось написати нічого українською, окрім постів на фейсбуці та твітів. Аж потім одного ранку я зрозуміла, що є шматок реальності, який необхідно описати, але зробити це можна тільки французькою".

Так вийшла колонка Ірини Славінської для сайту MediaPart, і вона почала регулярно для них писати.

Перші есеї після повномасштабного вторгнення Ірина Славінська писала іноземною мовою, тому вони були не такими емоційними. "У мене є і персональні, власні емоційні тексти, але я до них не повертаюсь. Вони виконали свою функцію в момент писання".

Натомість збірка "Повітряна й тривожна книжка" вийшла з третього кореня — з потреби знову і знову розповідати колегам, які приїжджають до Києва, що тут теж є війна. Ірина розповіла: вона зрозуміла, що один із її есеїв — це буквально те, що вона знову і знову мусила їм пояснювати. Тож виникла ідея зробити з цього книжку про те, як живе місто у війні.

Я-досвід" в есеїстиці

Ірина Цілик розповідає, що мала поворотний пункт, який змінив те, як вона висловлюється. На другий день вторгнення біля її будинку у вантажівку з БК влучив снаряд, і тоді вона вперше побачила, як страшно її дитині. Ірина Цілик поділилась: це був момент, який багато що в ній перевернув. Лише побачивши реакцію своєї дитини, вона зрозуміла, що відчувала її героїня фільму "Земля блакитна, ніби апельсин". Ірина Цілик зазначила: раніше була в позиції спостерігачки і балансувала між двома реальностями — війною і мирним Києвом. Потім для неї постало питання відповідальності:

"Чи маю я право розповідати про досвіди інших людей, яких не проживала сама й насправді не знаю, що відчували ці люди?".

Нині режисерка надає перевагу говорінню з позиції свого "я", з власного досвіду: "я це прожила, тож маю право про це говорити". Водночас вона досі шукає спосіб, як розповідати чужі історії. Не всі можуть оповідати про пережите, тож, можливо, це відповідальність людей, які працюють зі словом або з кіно — розповідати ті історії, які залишаються в тіні. Але як? Ірина Цілик досі не знайшла для себе відповіді на ці питання, тому зараз продовжує говорити від власного імені.

Ірина Славінська розповіла, що коли почалось повномасштабне вторгнення, до неї часто зверталися по "я-досвід". Так вона виявила, що на Заході цікава історія "типової українки в умовах війни". Її просили показати, як працює бомбосховище, а оповіді про персональний досвід перетворилися на "розкажіть про кошмари, які ви переживаєте".

Зараз Ірина намагається працювати з цим емпатично, пояснювати колегам, що є речі важливіші. Але Ірина Славінська зрозуміла, що її власний досвід може бути інструментом. Так працює "Повітряна і тривожна книжка": вона маскує все під історію про побутове. І якщо читати її уважно, то під історією про шафу ховається історія про Україну, про Емський указ чи Валуєвський циркуляр. Схожим чином письменниця працювала у французьких колонках: розповідаючи про жах, який відбувається зараз, вона додавала те, що стосується, наприклад, русифікації. "Важливо фіксувати те, що ми проживаємо сьогодні, щоб не забути. Навіть дріб’язкове може насправді говорити про дещо набагато більше".

Які есеї працюють на західну аудиторію і про що варто розповідати

Ірина Цілик вважає, що дрібні деталі в есеях — страшенно важливі, власне, найцікавіші. Ділиться: читаючи щоденники й есеїстику наших попередників, вона найжадібніше полює на ці звичайні, побутові, описові речі.

"З діалогами з міжнародною аудиторією я бачу певну еволюцію інтонацій та інструментів, якими користуюся".

Ірина Цілик вважає, що у перші місяці все написане було занадто емоційним, аж поки вона зрозуміла, що це більше не працює. Має бути мова фактів, яка буде спокійною. Це має бути форма здорового діалогу, де нам варто чути і слухати. Дуже важливо розуміти, для кого ти пишеш і як будуєш поле взаєморозуміння.

Останнім часом, пишучи есеї для міжнародної аудиторії, Ірина Цілик пише про світ киянки — людини, яка живе в дуже подібних до європейців-співрозмовників умовах. На її думку, важливо, щоб ці співрозмовники розуміли: ми, українці — такі самі, тільки з нами сталася біда. Ірина Славінська вважає, що образ війни на експорт зараз дуже однотипний: фотографії й матеріали не мають у собі образів великих міст. Це здебільшого маленькі села, містечка, а не реальність, наприклад, Києва у час війни. Тому дуже важливо замальовувати моменти щоденної реальності: це відгукується іноземній аудиторії, бо вони можуть це на себе "приміряти".

Ірина Славінська підкреслила ще один момент: коли ми говоримо про український досвід назовні, варто не боятись абсурдних ноток. Нас часто оточує дурне, але ми знаходимо сили реготати і сміятися навіть у дуже страшних ситуаціях. І так можемо дати раду емоціям, приклад цьому — армійський гумор.

"У страшних ситуаціях мусимо знаходити сили сміятися — не насміхатися, не блюзнірствувати, а звільняти себе цим".

Ірина Славінська розповідає: виступаючи у Парижі серед інтелектуалів, усвідомила, що цій публіці важко пояснити, чим нам не підходять Пушкіни. Тож вона зрозуміла: щоб про це говорити, потрібно розповідати про українських митців, які загинули від рук російських військових. Кожен окремий кейс був матеріалом, інструментом — Ірина Славінська каже, що це дуже неприємне відчуття, але це працює. "Бо це не абстрактні імена. Ми говоримо про наших колег, про наших друзів, ми говоримо про тих, кого дуже добре знали".

Ірина Цілик погодилась, що абсурдність і сміх — чудові інструменти, й вони вражають тих, кому важко уявити війну. "Завдяки писанню ми можемо наводити фокус і показувати ситуації з інших ракурсів". Режисерка зауважила, що любить використовувати такі описові ситуації, щоб описати приховане і дивувати. Читачі з інших країн уявляють це інакше, бо їм здається, що ми нескінченно горюємо, а це не зовсім так. "Кожен насправді як може намагається витягнути себе за волосся на поверхню, але якщо про це не розповідати — то як інакше пояснити, в якій нормальній-ненормальній ситуації ми існуємо?".

Які існують інструменти для написання есеїв?

Ірина Цілик зауважила: коли ти розповідаєш певну історію декілька разів — відкривається нещирість. Розповідати трагічні історії дуже важливо. Але починає крити від того, що трагедію доводиться використовувати як елемент, який мусить працювати. Бо ж як інакше ми розкажемо про ці речі?

"Є певні речі, які я теж справді намагаюсь щоразу закладати майже у кожен із текстів. У мене є такі маленькі екскурси в історію України".

Тобто Ірина завжди намагається розказати щось про українську літературу, бо іноземці часто просто не знають про це. Але вона теж відчуває, що розігрує цю карту знову.

Ірина Славінська погодилась: дуже добре, коли можна розповісти декілька історій. Навіть у маленьких жанрах, наприклад у твітах. Так, тема митців, які воюють, зазвичай зачіпає іноземну аудиторію. Там культура часто асоціюється з примиренням, пацифізмом, але у реаліях України це вже не працює.

Натомість дуже добре працює можливість розповідати про історії невтраченого, про живих. Ірина Славінська зрозуміла це, пишучи про Марію Примаченко:

"Є яскрава новина для зовнішньої історії — про музей, який згорів. І з цього новинного приводу ти можеш розповісти історію про колоніальну зневагу Російської імперії до українських мисткинь, яких завжди називали народними художницями без шансів".

Тобто поруч із трагічною історією можна розповісти про сучасних українських художниць.

Ірина Цілик розповіла, що, крім історій втрат, дуже важливо розповідати історії здобутків. Небезпечно весь час бути в позиції жертви, не хочеться тиснути на жалість.

"Ми сильні й красиві, просто з нами сталася біда — з такої позиції я намагаюсь говорити про те, що відбувається".

Як впливають на текст мова і переклад?

Ірина Славінська розповіла, що є різниця між текстами українською мовою для української аудиторії й текстами іноземною про Україну для іноземців. Тексти, написані для українських читачів, часто неперекладні для іноземців через цитати, жарти, алюзії, що містяться в них. Так, один із текстів "Повітряної і тривожної книжки" — про те, що таке дім.

"Дім — це там, де ми точно можемо говорити без перекладу".

Також Ірина згадала, як французькі колеги робили ефір до однієї з пам’ятних дат повномасштабного вторгнення, і в рамках нього вона згадала "Енеїду" Котляревського. Через деякий час відбувся ще один ефір до роковин вторгнення — і на початку ефіру французи дістали "Заповіт" Шевченка, адже після попереднього інтерв’ю зацікавились українською літературою.

Як художнє письмо впливає на есеїстику?

Ірина Цілик розповіла, що більше не пише прозу, бо їй здається, що нонфікшн перемагає. Хочеться писати винятково есеїстику, поезію, документальні оповідання. Це історії, в яких вона може оповідати все з позиції того, як воно було насправді. Навіть поезії, зізнається Ірина Цілик, пишуться документальними історіями у поетичній формі.

Ірина Славінська додала: їй імпонує, що її колеги пишуть по-різному. Поезія, есеїстика, репортажі, публіцистика — все це важливо.

"Мені окей з тим, що є тексти, з якими я не погоджуватимусь, які мене якось розриватимуть, ба навіть викликатимуть якісь погані емоції — й це теж окей. Зараз дуже складний час і для читання, і для писання, але це добре, що пишеться і читається".

Ірина Цілик зізналась, що ще ніколи раніше не відчувала такої щирої вдячності за те, що її колеги пишуть, говорять, знімають. Режисерка ділиться, що тепер інакше бачить роль спільноти у своєму житті. "Ми всі дуже різні й шукаємо, як про це говорити. І в нас виходить однаково добре. Всі ці спроби — це територія крихкості й величезної сили. І я хочу подякувати за це".

Організатори Днів есеїстики: Український ПЕН та Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]. Фестиваль відбувся в рамках Премії імені Юрія Шевельова.

Авторка: Ольга-Юліта Погореляк