Земля у чотирьох кадрах

147
Роздрукувати
Амеліна Вікторія
Амеліна Вікторія
Українська письменниця, авторка романів та оповідань
Земля у чотирьох кадрах
Вікторія Амеліна

Вікторія Амеліна українська письменниця, лауреатка та фіналістка європейських літературних премій, авторка романів "Дім для Дома" та "Синдром листопаду", книжок для дітей, засновниця Нью-Йоркського літературного фестивалю. Вона народилася у Львові, жила в Торонто, Бостоні та Києві, а вторгнення 24 лютого зустріла в Єгипті, у Марса-Аламі. Звідти вже 26 лютого повернулась в Україну, до Львова, аби волонтерити та розповідати про війну. На початку травня до Гостомеля вона теж рушала як волонтерка однак спізнилась на волонтерський автобус, натомість їхала звичайною маршруткою, рух яких тоді щойно відновили, а потім йшла пішки з Гостомеля до Ірпеня. Так з'явився цей текст Вікторії про Київщину під час війни.

1. Львів Київ

— Ти не боїшся їхати до Києва? — раптом запитує київська подруга, яка з лютого не була вдома.

Запитує в останню мить, коли вже треба прощатися: її авто блокує проїзд на львівській вулиці.

— Та ні. Ракетами вони однаково можуть убити нас і тут, у Львові, — кажу перше, що спадає на думку.

Не встигаю сказати більше, біжу на вокзал. Втомлена, одразу засинаю в потязі. Не чую, як він стоїть і вичікує, поки мине повітряна тривога десь на шляху.

У мене немає одної з цих мобільних аплікацій для українців: обираєш свою область, район чи місто — і чуєш усі "свої" повітряні тривоги. Де б ти не був. Можеш прокидатися від них навіть тоді, коли їдеш у хиткому вагоні:

ПОВІТРЯНА ТРИВОГА! ТЕРМІНОВО ПРОЙДІТЬ В УКРИТТЯ!

Я покладаюся на виття сирен на вулиці — як у кіно про Другу світову. У кіно, бо в окупованому німцями селі мого дідуся не було сирен — лише бомби, від яких він ховався за кущем, і окупанти, які тягали його за вухо. Що роблять з дітьми в дідовому селі російські окупанти, я боюся подумати. А їхати в Київ не боюся, звичайно.

— А якщо не почуєш сирену?

— Ну, не почую.

Тож я не чую, сплю в потязі і не знаю про повітряну тривогу там, за спиною, на заході. Не знаю про те, що одна з ракет влучає неподалік залізничної колії, яку я проминула вві сні. Не знаю, що гинуть львів'яни і ті, хто втік до Львова, бо Львів "у безпеці".

А мої друзі не знають, що я все ще сплю і їду, далі й далі від "безпечного" Львова:

— Як ти?

— Як ти?

— У Львові вибухи.

— Як ти?

— Ти у Львові?

Мене будить провідниця: вставайте, Київ.

— Як ти? — пишу подрузі, яка запитувала мене, чи не боюся їхати.

 

2. Київ Буча

Зупинка на околиці Києва. Маршрутний автобус: пункти призначення великими літерами на склі. Мені казали, що таких напрямків регулярного пасажирського перевезення більше немає.

Але я запізнилася на волонтерський бус, а цей стоїть на зупинці, з дверима, відчиненими, наче спеціально для мене. На табличці: "Гостомель (с. Мостище), м. Буча, смт Ворзель".

Якби я заплющила очі, я й тоді могла б сказати, коли за вікнами з'явилися перші розтрощені будівлі. Я почула б, як поруч зі скелетом заправки жінка на сидінні поруч втягує повітря, напружується всім тілом, наче запізно готуючись до удару. Перестає дихати — це згорілі авто. Не дихає — прострелені блакитні віконниці.

Я боюся дивитись на жінку.

— А який інтервал? — запитує чоловічий голос позаду.

Я хочу перепитати: дихання, інтервал дихання?

— Пів години, — відповідає водій.

— А коли останній з Бучі?

Цей чоловік позаду вже знає: не зможе залишитися вдома, нехай навіть там усе ціле.

Або раптом це він, той самий, just a stranger on the bus tryin' to make his way home. Що, як справді це Він, один з нас, наївно, по-божому, хоче, щоб усі ми запам'ятали: повернення з Бучі можливе.

Принаймні оцим автобусом.

— О сьомій нуль п’ять, — водій дивиться в розклад, до якого не звик.

Жінка поруч втискається у сидіння, ніби намагається втримати в собі якийсь внутрішній звук. Але я його чую. Він високий і монотонний, як сирена повітряної тривоги, яка запнулася і заклякла в єдиній ноті. Звук про Гостомель. Чи звук про Ворзель. Чи звук про Бучу. Я так і не дізнаюся, куди вона поверталася.

Я вискакую з автобуса. Видихаю.

Але той звук не зникає. І по сьомій — не зник.

3. Ірпінь Київ

Жінка з хлопчиком на руках заходить на станцію "Академмістечко". Хлопчик жує рукав куртки. Жінка озирається: в усіх касах "технічна перерва".

— А як оплатити?

— Проїзд безкоштовний. Ви звідки?

— Ой да? З Донецької області, — вона обережно проходить через турнікет і спускається до метро.

— У вас є де жити, все добре? — перепитую на всяк випадок.

— Так-так, — жінка дивиться мені в очі, наче щойно мене помітила.

За нею йде чоловік у запиленій чорній куртці. Він упевнено прямує крізь натовп — щоб зарядити телефон від USB-розетки на платформі.

Бабуся на лавці поруч озирається з цікавістю, вартою юного інженера:

— А що це за розетка така, для яких телефонів? — питає російською.

Ми пояснюємо.

— Поки наступний потяг приїде, у вас якраз і зарядиться! — іронізує бабуся над теперішнім графіком Київського метрополітену.

Жінка з Донецької області розпитує нас, як добратися до Охматдиту. Ловить сина за капюшон. Бабуся, плутаючись у станціях, радить їхати до Вокзальної.

Наче на зло її песимізму потяг уже торохкотить, а телефон ще точно не зарядився.

Але чоловіку і не потрібен потяг. Він прийшов на станцію метро з Ірпеня саме для того, щоб зарядити свій телефон. У нього досі немає електрики. І в мами також немає. Він зараз живе у мами, пояснює, бо в неї навіть вікна цілі. Воду дали дні три тому.

 

Він і російськомовна бабуся залишаються на платформі.

Натовп вливається у вагони.

Жінка з хлопчиком виходять на "Вокзальній". Я їду до "Театральної".

Нагорі, на літніх майданчиках у центрі Києва, люди п'ють каву й бесідують. П'ють каву і бесідують так, наче діти, які грають у доросле життя. Ці дорослі грають у мирне.

У чоловіка на станції "Академмістечко" вже, мабуть, 100% заряду. Він уже йде додому вздовж траси. Чорна куртка ще більше пилиться.

Жінка з Донецької області вже, мабуть, у лікарні. У черзі з жінок: а ви звідки — а ви — а ви.

А бабуся?

І тут до мене доходить: не сіла на потяг, розпитувала, як зарядити телефон, плуталася у станціях і пересадках...

Може, це їй немає куди піти?

А я спитала лише у жінки з дитиною. Не у неї.

Поки я йду додому, гра в мирне то з'являється, то зникає. На дошці біля кіоску з кавою замість акцій і пропозицій ще чесно написано крейдою: "Путин, гори в аду".

Ніхто не стирає цей напис з березня: дощі не йдуть. І продавчиня кави не повертається.

4. Ірпінь

— А в Ірпені ти була?

— Була.

— А чому не розповідаєш про нього?

— Ну, там центральний парк гарний — я завжди про нього розповідаю. Парк в Ірпені такий ідеальний, знаєш, як рай у брошурах Свідків Єгови. Ми туди приходили…

— Ні, про зараз. Про те, що ти там бачила зараз.

— Нічого.

— Нічого не бачила?

— Нічого не можу про це сказати. Може, потім.

Потім:

— А знаєш, давай я тобі поки що не про місто скажу, а про міст через річку Ірпінь.

Там, біля зруйнованого моста така кам’яна брила. На брилі написано фарбою великими літерами: ЗЕМЛЯ. І номер мобільного — ну, для продажу.

Але через те, що українською і ділянка землі, і назва планети звучать однаково, мені щоразу тепер здається, що це такий іронічний підпис. Підпис до всього, що починається за цим підірваним мостом через Ірпінь: мовляв, дивися уважно, людино, ось це і є твоя планета Земля. Ірпінь — це Земля. Гостомель — Земля. Буча — Земля. А все, що до моста — лише декорація, гра в мирне життя.

Я щось не те зараз кажу. Тому я й стараюся поки що про Ірпінь мовчати. Просто мовчати. Бо всередині якийсь монотонний звук, як у тої жінки в автобусі, яка їде додому.

А раптом це вона — Бог, а не той чоловік позаду, який питав про останній з Бучі?

26 травня 2022
147
Теги: #Війна
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: